При нормативному врегулюванні порядку застосування запобіжних заходів у вигляді затримання та взяття під варту щодо неповнолітніх існують певні особливості, що знайшли своє відображення у кримінально-процесуальному законодавстві, але деякі - потребують внесення змін та доповнень до нього. По-перше, ч. 2 ст. 434 КПК України містить положення, згідно якого про затримання і взяття під варту неповнолітнього обов¢язково сповіщаються батьки чи особи, що їх замінюють. Чинний КПК України не має визначення поняття "особи, що замінюють батьків". Тому, по аналогії з ч. 5 ст. 106 КПК України, більш правильно говорити про "батьків чи інших близьких родичів". По-друге,  в законі необхідно закріпити, що взяття під варту неповнолітнього як запобіжний захід не повинен застосовуватися, якщо підліток страждає такими захворюванями загального та психічного характеру, при яких знаходження під вартою може негативно відбитися на стані його здоров¢я. По-третє, досягнення передбачених кримінально-процесуальним законом цілей застосування зазначених запобіжних заходів  до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, залежить від належного додержання режиму відокремленого утримання неповнолітніх від дорослих. На важливість цього положення звертається увага у п. 2 ст. 10 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [179, с. 11]. Відповідно,  пункт с. ст. 37 Конвенції про права дитини визначає, що кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити та мати право підтримувати зв¢язок із своєю сім¢єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин [119, с. 47]. Роздільне утримання неповнолітніх від дорослих дозволить виключити негативний вплив останніх на підлітків, а також дозволить більш ефективно здійснювати процес перевиховання неповнолітнього під час провадження по справі. Як свідчать дослідження та висновки вчених, є доцільним, щоб на момент поміщення підлітків у слідчі ізолятори в їх  особистих справах, що надходять в ці установи, вже містилися повні та об¢єктивні дані про них [117, с. 12-13]. Це дозволить враховувати вікові та психологічні особливості неповнолітнього правопорушника, оказувати позитивний вплив на нього вже на ранніх етапах процесу. По-четверте, заслуговує на увагу пропозиція окремих юристів про доцільність застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою тільки відносно неповнолітнього обвинуваченого [230 , с. 309; 40, с. 79; 127, с.53]. Призначення найбільш суворого запобіжного заходу при відсутності сукупності доказів, що дозволяють пред¢являти обвинувачення, створює постійну небезпеку позбавлення волі невинуватої особи. Саме тому взяття під варту щодо неповнолітнього, якому не пред¢явлено обвинувачення, дійсно має бути виключенням із загального правила.

У разі вчинення суспільно небезпечного діяння особою у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років, за  яке КК України передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п¢ять років, може виникнути потреба в негайній її ізоляції. У такому випадку за постановою слідчого або органу дізнання, узгодженою з прокурором, за вмотивованим рішенням суду її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб (ст. 73 КПК). Обов¢язок перевірки додержання законодавства при поміщенні і триманні неповнолітніх у спеціальних установах, якими, зокрема, є приймальники-розподільники покладено згідно Наказу Генерального прокурора "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх" на відділи нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх відповідних прокуратур [185]. Цей захід примусу за своїм характером має ознаки запобіжного заходу. Він не знайшов свого законодавчого закріплення у главі 13 та 36 КПК України тому, що запобіжні заходи застосовуються лише до підозрюваних обвинувачених, підсудних неповнолітніх. А підлітки, які не досягли віку з якого настає кримінальна відповідальність, не є суб¢єктами злочину, тому вони не можуть набути статусу вищевказаних учасників кримінального судочинства. Доречі, згідно ч. 3 ст. 73 КПК України помістити в приймальник-розподільник можливо лише особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років. Як відомо, кримінальної відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (п. 1 ст. 22 КК України). За окремі злочини, передбачені п. 2 ст. 22 КК України, кримінальна відповідальність передбачена з чотирнадцяти років. За загальним правилом, після настання цього віку, до неповнолітнього можуть застосовуватися запобіжні заходи. Але, як свідчить аналіз норм КПК і КК України, існує група підлітків, до яких у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння, не можна обрати ні запобіжний захід, ні помістити їх в приймальник-розподільник. Тобто, у разі необхідності, немає можливості поставити їх поведінку під контроль, ізолювати від суспільства. Це неповнолітні віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років, які вчинили суспільно небезпечне діяння, що є тяжкими або особливо тяжкими, але не досягли віку кримінальної відповідальності. Тобто, якщо неповнолітньому правопорушнику не виповнилося чотирнадцяти років, у разі необхідності, його можливо ізолювати до приймальника-розподільника, а якщо йому п¢ятнадцять - то до нього немає можливості застосувати цей захід примусу. Наприклад, група неповнолітніх у віці п¢ятнадцяти років умисно заподіює болю або фізичного чи морального страждання потерпілому шляхом нанесення побоїв, мучення чи застосування інших насильницьких дій з метою спонукати  вчинити дії, що суперечать його волі, тобто катування (п. 2 ст. 127 КК України). У цьому випадку вони не є суб¢єктами злочину, але у разі необхідності їх негайно ізолювати, наприклад, є підстави вважати, що вони будуть продовжувати злочинну діяльність, вони не можуть бути поміщені до приймальника-розподільника, тому що їм вже більше чотирнадцяти років. Тому, на думку автора, ч. 3 ст. 73 КПК України потребує зміни. Слова "до чотирнадцяти років" необхідно замінити на "до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність". Крім того, аналіз зазначеної статті свідчить, що її положення суперечить ч. 4 ст. 5 Європейської конвенції з прав людини, яка визначає, що кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання не є законним [77, с. 213]. Тому, необхідно доповнити ст. 73 КПК України положенням про можливість апеляційного оскарження рішення суду про поміщення неповнолітнього правопорушника до приймальника-розподільника самим підлітком, його законним представником, захисником. 

До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених у ст. 149 КПК України, може застосовуватися спеціальний захід - передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі - передача їх під нагляд адміністрації цієї установи (ч. 1 ст. 436 КПК України). На мій погляд, законодавець передбачив можливість призначення цього запобіжного заходу саме до неповнолітнього правопорушника не випадково. Основна перевага цього заходу полягає в тому, що підліток не відлучається від своєї сім¢ї, знаходиться у звичайних умовах, може продовжувати навчання, працювати, в результаті чого створюється сприятлива обстановка проведення з ним виховної роботи. Окрім того, підліток не може залишатися байдужим до негативних наслідків, що можуть настати для батьків, які взяли його під нагляд (ч. 3 ст. 436 КПК України). Як зазначають деякі вчені, часто цей запобіжний захід є ефективним при застосуванні щодо неповнолітніх, які вчинили тяжкі злочини або характеризуються негативно [202, с. 61]. Це обумовлено тим, що батьки чи інші законні представники з метою виконання прийнятих на себе у зв¢язку з обранням запобіжного заходу обов¢язків прагнуть встановити за підлітком жорсткий контроль, завдяки чому забезпечити його належну поведінку та явку за викликом слідчого чи судді. Доречі, враховуючи ефективність цього заходу примусу, п. 2 ст. 423 нового КПК Росії безпосередньо визначає, що при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу до неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого у кожному разі повинна обговорюватися можливість віддачи його під наглід батьків, опікунів, піклувальників чи інших осіб, які заслуговують довіри, а також посадовим особам спеціалізованої дитячої установи, в якій знаходиться підліток. Для прийняття правильного рішення з цього питання слідчий та суддя повинні ретельно вивчити особистість батьків (опікунів, піклувальників), їх моральні якості, характер роботи, стан здоров¢я, відношення до виховання та інші обставини, які дозволять зробити висновок про реальну можливість вказаних осіб забезпечити належну поведінку неповнолітнього та його явку до слідчого і судді. Слід акцентувати увагу і на тому, що під відданням неповнолітнього під нагляд необхідно розуміти не тільки встановлення за ним надзору, але й проведення виховної та роз¢яснювальної роботи, сприяння органам, які здійснюють провадження по справі, в їх роботі. Проведене нами узагальнення матеріалів кримінальних справ цієї категорії, дослідження вчених з цього питання, свідчать про те, що цей запобіжний захід дуже рідко застосовується на практиці (1,5-2%) [114, с. 119; 86, с. 85-86; 174, с. 207]. Це пов¢язано з тим, що, по-перше, значна кількість неповнолітніх правопорушників виховується в сім¢ях, де відчувають негативний вплив з боку батьків, які зловживають алкоголем; грубо та жорстко поводять себе з оточуючими; втягують своїх дітей у заняття злочинною та іншою антигромадською діяльністю. У багатьох сім¢ях відсутній належний контроль за поведінкою підлітка. Зрозуміло, що при подібних обставинах обрати цей запобіжний захід неможливо. По-друге, деякі слідчі та прокурори не застосовують цей захід примусу, посилаючись на обмаль часу, необхідного для вивчення особистості батьків та їх здатності здійснювати контроль за підлітком. При застосуванні запобіжного заходу у вигляді віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи , слід мати на увазі, що обов¢язково повинна бути згода осіб, яким передається під нагляд підліток, або адміністрації дитячої установи [174, с. 199; 114, с. 116]. У літературі з цього питання існує й інша думка. Так, А. С. Ландо вважає, що незгода батьків та осіб, які їх замінюють, здійснювати нагляд за підлітком повинна розглядатися як невиконання ними обов¢язків по вихованню дітей. Тому слідчий має право, якщо він впевнений, що застосування цього запобіжного заходу дасть найбільший ефект, віддати неповнолітнього під нагляд батьків (опікунів, піклувальників) і за відсутністю їх бажання [146, с. 82]. Я не погоджуюся з цією думкою, і вважаю, що у разі передачі під нагляд неповнолітнього всупереч бажання зазначених осіб, втрачається сенс цього запобіжного заходу, оскільки не будуть досягнені його цілі. Слід також погодитися з думкою вчених, які вважають, що зазначений запобіжний захід може застосовуватися лише до обвинувачених, які не досягли вісімнадцяти років, а у разі, коли він  все ж був застосований до досягнення повноліття, при його настанні - необхідно цей захід змінити або скасувати [65, с.20; 174, с.195]. Це обумовлено тим, що, за загальним правилом, по досягненню повноліття, підліток стає повністю дієздатним, характер його правових відносин з батьками (опікунами, піклувальниками) змінюється, тому останні не завжди можуть виконати покладені на них цим запобіжним заходом обов¢язки.