Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують на довіру, письмового забов¢язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку неповнолітнього обвинуваченого за викликом і забов¢язуються при необхідності доставити його в органи досудового слідства чи в суд за першою про те вимогою. Перед застосуванням цього запобіжного заходу слідчий повинен ретельно вивчити особистість поручителя для того, щоб вибрати особу, авторитет, високі моральні якості якої могли би позитивно вплинути на особистість неповнолітнього. За даними проведеного нами узагальнення матеріалів кримінальних справ неповнолітніх, що знайшли своє підтвердження в дослідженнях інших вчених [198, с.62], зазначений запобіжний захід використовується на практиці дуже рідко (приблизно у 1% кримінальних справ). На мій погляд, це пов¢язано з тим, що, з одного боку, слідчому, прокурору, судді необхідно виконати значний обсяг роботи, щоб отримати достовірні дані про особу, яка може бути поручителем, а саме: витребувати  характеристику чи справку з місця роботи та проживання, допитати як свідків осіб, які добре знають поручителів тощо. Обмеження в часі, а також навантаження значною кількістю кримінальних справ, що знаходяться в провадженні компетентних державних органів, призводить до обрання ними заходів, призначення яких не потребує таких зусиль. З іншого,- ч. 2 ст. 152 КПК України передбачає грошове стягнення до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян у разі, якщо неповнолітній обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду. Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується в судовому засіданні при розгляді справи або іншому судовому засіданні за його участю (ст. 153 КПК України).  Імовірна майнова відповідальність, а також можливість неодноразово потрапляти в судове засідання суттєво обмежують бажання громадян виступати в якості поручителів. Слід визнати, що перевагою зазначеного запобіжного заходу, у порівнянні з подпискою про невиїзд, є те, що з¢являються широкі можливості позитивного впливу на поведінку обвинуваченого, що обумовлено постійним контролем із боку поручителів. При цьому підліток майже не зазнає обмежень свободи особистості. На мою думку, допомога слідчому в з¢ясуванні всіх даних про особистість потенційних поручителів з боку кримінальної міліції або служб по справам неповнолітніх, а також виключення з закону положення про грошове стягнення з поручителів, буде сприяти більш широкому застосуванню цього заходу примусу на практиці. При оформленні особистої поруки в постанові слідчого, окрім загальних даних, що передбачені ст. 1651 КПК України, обов¢язково повинні міститься відомості, які характеризують поручителів, а також обгрунтовуватися, чому саме даній особі слідчий оказує довіру. Запобіжний захід - особиста порука є більш ефективним у порівнянні з порукою громадської організації або трудового колективу, у разі застосування якого за поведінку неповнолітнього ніхто з членів колективу безпосередньо не відповідає.

Порука громадської організації або трудового колективу за своїм змістом є подібною до особистої поруки. Різниця полягає у тому, що як поручитель виступає громадська організація або трудовий колектив підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади, які на підставі загальних зборів приймають рішення про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку неповнолітнього обвинуваченого до слідчого і в суд. Узагальнення матеріалів кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми свідчить, що на практиці цей запобіжний захід майже не застосовується. Це пов¢язано з тим, що за думкою законодавця порука громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід повинен застосовуватися лише щодо його члена. Така порука передбачає довіру до неповнолітнього з боку колективу, тобто можлива у разі безпосереднього та тривалого контакту з ним. Узагальнення ж кримінальних справ показує, що лише 6% підлітків-правопорушників працювали, і тільки незначна їх кількість у колективі. Доречі, деякі автори пропонують відмовитися у кримінальному судочинстві від інституту поруки як запобіжного заходу і форми звільнення від кримінальної відповідальності. Свою думку вони обгрунтовують тим, що його збереження буде позначатися цілою низкою негативних факторів - складністю в застосуванні, низькою ефективністю щодо поставлених перед ним завдань, загрозою незалежності суддів внаслідок прямого впливу на них громадської думки [126, с.10].

Застава полягає у внесенні на дипозит органу досудового слідства або суду неповнолітнім підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей  чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання забов¢язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду підлітка, щодо якого застосовано запобіжний захід. Узагальнення матеріалів кримінальних справ цієї категорії свідчить, що цей захід примусу застосовується щодо неповнолітніх також дуже рідко (лише 2 випадки з усього дослідженого масиву справ). Автор пов¢язує це з тим, що, по-перше, процедура прийняття застави чітко не врегульована законом, а саме не окреслений порядок узгодження її розміру та прийняття відповідних рішень. Це викликає  труднощі в осіб, які здійснюють провадження по справі. Не вирішене це питання і в постанові Пленуму Верховного Суду від 26 березня 1999 року № 6 "Про практику застосування застави судами як запобіжного заходу" [270]. По-друге, неповнолітній не має дієздатності в повному обсязі, тому не може самостійно розпоряджатися своїм майном, тобто не може внести за себе заставу. По-третє, як свідчить узагальнення матеріалів кримінальних справ, більшість молодих правопорушників виховувалися в сім¢ях з низьким рівнем матеріального забезпечення, які не завжди можуть внести певну сумму грошей або майно.

Затримання та взяття під варту як запобіжні заходи можуть застосовуватися до особи, яка не досягла вісімнадцяти років, лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю злочину, у вчиненні якого вона обвинувачується при наявності підстав і в порядку, що встановлений статтями 106, 148, 150, 155   КПК України (ч. 1 ст. 434 КПК України). На "винятковість" цих запобіжних заходів при застосуванні їх щодо неповнолітніх правопорушників звернено увагу і в багатьох міжнародних документах, а саме: у ст. 37 Конвенції про права дітей, де акцентується увага на те, щоб кожна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув¢язнення дитини здійснюється згідно з законом та використовується лише як крайній захід протягом найкоротшого відповідного періоду часу [126, с. 47]; у ст. 13 Мінімальних стандартних правил, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, де зазначено, що утримання під вартою по можливості замінюється іншими альтернативними заходами такими як - постійний нагляд, активна виховна робота або поміщення в сім¢ю чи у виховний заклад [164, с.22].

Затримання неповнолітньої особи, підозрюваної у вчиненні злочину, полягає у позбавленні її свободи на певний час, встановлений у законі. Підстави та порядок  затримання підлітка-правопорушника регламентовані у ст.ст. 106, 106¢, 107, 115 КПК України. Метою застосування цього тимчасового заходу примусу є з¢ясування причетності неповнолітнього підозрюваного до вчиненого злочину та вирішення питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту [231, с.13]. Строк затримання неповнолітнього підозрюваного у вчиненні злочину, за загальним правилом, не повинен перевищувати семидесяти двох годин. По закінченню цього часу орган дізнання:

1. звільняє затриманого - якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог, передбачених ч. 1, 2 ст. 106 КПК України;
2. звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не пов¢язаний з триманням під вартою;
3. доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

В останньому випадку у вирішенні долі затриманого підлітка приймає участь три органи: слідчий (орган дізнання), прокурор і суд. На практиці виникає питання: яким чином сімдесят дві години повинні бути розподілені між вказаними органами? Висловлюючи свої міркування з цього питання слід зауважити, що як зазначалося вище, взяття під варту неповнолітнього повинно застосовуватися лише у виняткових випадках з обов¢язковим врахуванням тяжкості злочину та особливостей особистості неповнолітнього. Тому, на мій погляд, при обранні цього запобіжного заходу найбільші складнощі через обмаль часу можуть виникнути при встановленні даних про особу неповнолітнього. Як свідчить практика, більш широкі можливості по збиранню даних про особу неповнолітнього мають слідчі. Взаємодія з кримінальною міліцією та службами у справах неповнолітніх, а також менше, у порівнянні з суддями, навантаження справами дозволяє йому в оптимальний строк зібрати дані про особистість неповнолітнього правопорушника. Тому, з встановлених законом семидесяти двох годин  слідчому необхідно надати тридцять шість.

Копія протоколу затримання з переліком прав та обов¢язків негайно направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання (ч. 4 ст. 106 КПК України). Таким чином, прокурор дізнається про затримання неповнолітнього підозрюваного майже на початку семидесяти двох годинного строку. Крім того, маючи змогу ознайомлюватися з матеріалами, які стали підставою до затримання неповнолітнього, прокурор паралельно з роботою слідчого може перевіряти законність та обгрунтованість затримання і зробити для себе висновок про можливість взяття під варту підлітка у майбутньому. Для виконання цих завдань, на мій погляд, йому цілком достатньо дванадцяти годин.

Значний обсяг роботи при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту повинен виконати і суддя, позиція якого має вирішальне значення по справі. Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органом дізнання, слідчим прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з¢явився, і приймає рішення про обрання чи відмову в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Для того, щоб спокійно і об¢єктивно підійти до вирішення цього питання, суд повинен мати час не менш ніж двадцять чотири години. Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з¢ясувати інші обставини, які мають рішення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п¢ятнадцяти діб, про що виноситься постанова (ч.8 ст. 1652 КПК України).