Стаття 143 КПК України визначає, що слідчий зобов¢язаний негайно допитати обвинуваченого після його явки або приводу і, в усякому разі, не пізніше доби після пред¢явлення йому обвинувачення. З урахуванням того, що дотримання прав і свобод особистості на сучасному етапі є приоритетним напрямком у кримінальному судочинстві, на мій погляд, це положення потребує змін. Негайний допит особи після пред¢явлення обвинувачення не дозволить їй ретельно підготуватися самостійно або із захисником до свого захисту. Наведене положення набуває особливого значення щодо неповнолітніх правопорушників, яким негайний допит після пред¢явлення обвинувачення в силу їх вікових та психологічних особливостей, недостачі життєвого досвіду, не дозволить вишикувати чітку лінію захисту. Тому необхідно надати особі, яка не досягла вісімнадцяти років і вчинила злочин, час для підготовки до свого захисту після пред¢явлення обвинувачення. 

У законі не вирішено питання про те, чи повинен бути захисник у кожного неповнолітнього обвинуваченого, якщо злочин вчинено групою підлітків, чи він може захищати один всіх, як це часто зустрічається на практиці. Як свідчить узагальнення матеріалів кримінальних справ, основний наголос при захисті неповнолітніх захисники роблять на особливостях їх особистості. На мій погляд, одному захиснику буде важко розібратися в психологічних та вікових особливостях всіх підлітків, брати участь в провадженні слідчих дій за їх участю, збирати відомості про факти, які встановлюють обставини, що входять у предмет доказування по справі. У зв¢язку з чим є доцільним у законі закріпити положення, згідно б якого кожний неповнолітній підозрюваний, обвинувачений, підсудний мав окремого захисника.

У теорії кримінального процесу є спірним питання про процесуальне становище захисника в кримінальному судочинстві, про його взаємовідносини з обвинуваченим, про співвідношення позиції захисника та обвинуваченого, особливо якщо останній є неповнолітнім. Ми не будемо поглиблюватися в цю проблему, а обмежимося лише зауваженням, яке має значення для нашої теми. Захисник у кримінальному судочинстві є самостійним учасником процесу, який має широкі повноваження при захисті прав та інтересів обвинуваченого, який не досяг вісімнадцяти років. Питання про дії захисника в таких справах особливо важливе тому, що часто підлітки в силу своїх вікових, психологічних особливостей (бажання звернути на себе увагу, помилкове (хибне) почуття "товариства", страх перед дорослим) беруть вину за вчинене на себе, покриваючи інших співучасників, або навпаки виправдовують себе, наводячи неправдиві аргументи, які не знаходять свого підтвердження в матеріалах справи. На моє переконання, у цих випадках захисник повинен у доступній формі пояснити сутність обраної ним лінії захисту, показати, якщо необхідно, безпідставність аргументів, наведених на свій захист неповнолітнім, а у разі продовження підлітком відстоювання своєї необгрунтованої позиції, може не погодитися з ним і продовжувати дотримування обраної лінії захисту.

На закінченні висвітлювання окремих проблемних питань захисту неповнолітніх у кримінальному судочинстві, автор вважає доцільним підтримати пропозицію окремих науковців про необхідність запровадження в Україні посади Уповноваженого по правам неповнолітніх [25, с. 10]. З урахуванням того, що діти складають значну частину нашого суспільства, того, що складна економічна ситуація на Україні не завжди дозволяє належним чином звертати увагу на проблеми молоді, введення посади Уповноваженного по правам неповнолітніх стане додатковою гарантією захисту прав і свобод неповнолітнього, дозволить скоординувати зусилля усіх органів, які займаються проблемами молоді у цьому напрямку.

Гарантія забеспечення реалізації прав та законних інтересів особистості в кримінальному судочинстві багато в чому залежить від оптимального регулювання КПК України порядку застосування заходів процесуального примусу. У науці кримінального процесу є загальновизнаним, що запобіжні заходи, які обираються підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому є різновидом заходів процесуального примусу [242, с. 5; 76, с.6; 174, с. 9]. Правильне та своєчасне застосування найбільш ефективного запобіжного заходу щодо неповнолітнього, який притягується до кримінальної відповідальності, дозволяє всебічно, повно та об¢єктивно дослідити всі обставини справи, своєчасно розглянути її в суді, попередити скоєння підлітком нового злочину, а також створити умови для початку процесу перевиховання правопорушника вже в ході досудового розслідування. Таким чином, специфічною рисою запобіжних заходів, які обираються щодо неповнолітніх злочинців, є їх примусово-виховний характер. Зазначені заходи істотно обмежують права і свободу підлітка, а у випадку заключення його під варту - повністю позбавляють можливості пересування. Зважаючи на це, запобіжні заходи повинні застосовуватися лише у випадках, коли це дійсно необхідно, та обов¢зково на підставах і в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством. До особи, яка не досягла вісімнадцяти років, за загальним правилом, запобіжний захід можливо застосовувати при наявності достатніх підстав вважати, що вона: по-перше, буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень. Про це можуть свідчити наступні дані: підліток не має постійного місця проживання; ніде не навчається і не працює; до вчинення злочину часто тікав із дому; з боку батьків або осіб, які їх замінюють, відсутній належний контроль за його поведінкою або вони негативно впливають на неповнолітнього; особа, яка не досягла вісімнадцяти років, не з¢являється на виклик  органів та осіб, що здійснюють провадження по кримінальній справі або намагається зникнути; співучасники підбурюють його ухилитися від слідства або суду тощо. По-друге, неповнолітній правопорушник буде перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі, тобто, з його боку має місце спроба схилити потерпілого, свідків, співучасників до дачі неправдивих показань; при розслідуванні та судовому розгляді справи підліток активно протидіє встановленню істини; неповнолітній за допомогою погрози потерпілому чи іншим способом намагається приховати обставини злочину тощо. По-третє, у разі, коли є достатні підстави вважати, що він буде продовжувати злочинну діяльність. На це можуть вказувати такі факти: неодноразовість вчинення неповнолітнім злочину; продовження антигромадського способу життя; наявність у нього орудій злочину; пристрасть до наркотиків і алкоголю; зв¢язок з особами, які можуть схилити до вчинення нового злочину тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає можливість застосування до неповнолітніх, які вчинили злочин, як загальних так і спеціальних запобіжних заходів, передбачених ст.ст. 149, 436 Кодексу, за виключенням передачі під нагляд командуванню військової частини. Це дозволяє органам, що здійснюють провадження по справах цієї категорії, індивідаульно підходити до призначення підліткам  виду запобіжного заходу, враховуючи  тяжкість  злочину, вікові та психологічні особливості неповнолітнього, стан здоров¢я,  вид його діяльності, місце проживання, ефективність самих заходів та інші обставини справи. Слід наголосити на тому, що необхідно враховувати не тільки загальні вікові особливості неповнолітніх, але й особливості, що притамані підліткам різної вікової категорії (14-15, 16-17 років). 

Підписка про невиїзд полягає у відібранні у неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного  письмового забов¢язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого (ч. 1 ст. 151 КПК України). Її призначення полягає в тому, щоб забезпечити знаходження підлітка в певному місці під час усього провадження по кримінальній справі для того, щоб слідчий, прокурор та суд мали можливість у будь-який момент його викликати. Узагальнення матеріалів кримінальних справ свідчить про те, що підписка про невиїзд є найбільш розповсюдженим запобіжним заходом, що обирається до осіб, які не досягли вісімнадцяти років (73%), однак, на думку багатьох вчених, його застосування до неповнолітніх правопорушників є неефективним [198, с. 57; 123, с. 78; 195, с. 26]. Це пов¢язано з тим, що, по-перше, підліток у силу своїх вікових та психологічних особливостей розвитку ще не взмозі повністю усвідомлювати сутність і значення цього заходу процесуального примусу, у зв¢язку з чим, зазначений захід не має достатнього стримуючого впливу. По-друге, є очевидним, що у разі застосування цього заходу примусу, за поведінкою неповнолітнього немає належного котролю, що може призвести до ухилення його від слідства і суду, до вчинення нових злочинів. Дослідження Г. Є. Омельченко показує, що підписка про невиїзд на досудовому слідстві не дає ефекту щодо (19%) неповнолітніх правопорушників [198, с.54].1