За КК України, суб'єктом зґвалтування є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця злочину має бути протилежна статі потерпілої особи. При так званому посередньому вчиненні злочину стать ґвалтівника може збігатися зі статтю потерпілої особи. Співвиконавцем злочину - учасником групового зґвалтування - може бути особа, яка фізіологічно неспроможна вчинити природний статевий акт [152, с.94].

 Дуже часто зґвалтування вчиняється особою, що знаходиться в стані сп'яніння. Встановлення кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочин у такому стані, у кримінальному законодавстві різних держав знаходить досить неоднозначне вирішення. Мова в даному випадку йде про звичайне (просте, фізіологічне) сп'яніння, яке розглядається "як різновид аномального стану суб'єкта, при якому процеси збудження і гальмування доведені до дисгармонії" [223, с.223]. Від простого сп'яніння слід відрізняти сп'яніння патологічне, яке в психіатрії визнається видом психічного розладу, що тягне за собою стійкий розлад психіки людини.

 Більшість кримінальних кодексів містять загальні норми про вплив стану сп'яніння на вину та відповідальність (найчастіше в розділі про суб'єкт злочину, загальних підставах кримінальної відповідальності). Н.Капінус та В.Додонов відзначають, що залежно від підходу до вирішення проблеми кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочин у стані сп'яніння, у кримінальному законодавстві тієї чи іншої держави, їх можна поділити на чотири групи.

 До першої групи можна віднести держави, законодавець яких індиферентно ставиться до стану сп'яніння суб'єкта злочину. Сюди можна віднести більшість держав постсоціалістичної сім'ї права, у кримінальних кодексах яких міститься лаконічне формулювання, що встановлює лише загальний принцип кримінальної відповідальності: особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання  алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності (ст. 23 КК РФ, ст. 23 КК Республіки Азербайджан, ст. 30 КК Республіки Бєларусь, ст. 18 КК Казахстану, ст. 21 КК Киргизької Республіки, ст. 26 КК Республіки Таджикистан, ст. 19 КК Республіки Узбекистан). Подібне формулювання міститься у КК КНР (ст. 18), що належить до сім'ї соціалістичного права. У КК Молдови (ст.24) та КК Республіки Туркменістан (ст.25) поряд із вище вказаним положенням, міститься додаткова вказівка: причини сп'яніння та вплив на вчинення злочину беруться до уваги при призначенні покарання.

Другу групуутворюють держави, законодавство яких передбачає, що особа вчинивши суспільно небезпечне діяння в стані сп'яніння, звільняється від покарання. До цієї групи належать Іспанія, Ісландія, Македонія. У КК Республіки Польща стан сп'яніння розцінюється як стан неосудності або обмеженої осудності (ст. 31). Повне звільнення від кримінальної відповідальності у випадку недобровільного сп'яніння, що призвело до повної втрати осудності, прямо допускають норми КК Австралії, Бразилії, Брунею, Індії, Італії, Мальти, Румунії, Судану, Уругваю, Литовської Республіки.

 До третьої групи можна віднести держави, у законодавстві яких передбачена можливість пом'якшення покарання особі, що вчиняє злочин у стані сп'яніння. Сюди належать Австрія, Албанія, Венесуела, Гондурас, Литовська республіка, Нікарагуа, Сан-Марино. У КК цих країн містяться певні застереження, наприклад, стан сп'яніння повинен бути звичним (КК Гондурасу, КК Нікарагуа), якщо особа доведена до стану сп'яніння проти її волі (КК Литовської республіки). У Великій Британії та ряді інших держав загальної сім'ї права (Кірібаті, Мальта, Сінгапур, Соломонові острови) стан добровільного сп'яніння може виступати обставиною, що пом'якшує покарання за умови, що винний вчинив злочин спонтанно. У № 15.25 КК штат Нью-Йорк (США) зазначено, сп'яніння як таке не є захистом від кримінального обвинувачення, але в будь-якому переслідуванні за посягання доказ сп'яніння обвинуваченого може бути представлений для нейтралізації елемента поставленого в вину злочину. Даний припис розповсюджується на всі протиправні діяння, вчинені особою, що знаходилась в стані сп'яніння [173, с.82]. Фактично йде мова не про пом'якшення покарання, а про перекваліфікацію дій винного з більш тяжкого злочину на менш тяжкий.

Четверту групу складають країни, законодавець яких визнає факт вчинення злочину особою, що знаходиться в стані сп'яніння, обставиною, що обтяжує покарання. Сюди належать Албанія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Італія, Казахстан, Куба, Латвійська республіка, Молдова, Румунія, Панама, Україна. При цьому законодавець вважає стан сп'яніння обставиною, що обтяжує покарання із певними застереженнями. Наприклад, якщо особа сама довела себе до стану сп'яніння з метою вчинити злочин (КК Венесуели, Італії, Панами). КК України, КК Молдови, КК Казахстану міститься вказівка, що, залежно від характеру вчиненого діяння, сп'яніння може визнаватись обтяжуючою покарання обставиною [120, с.34].

Особливу позицію займають окремі держави релігійної правової сім'ї, в яких діють закони шаріату - Іран, Лівія, Саудівська Аравія, Судан. Відповідно до законодавства вказаних держав, добровільне доведення себе до стану сп'яніння утворює окремий самостійний склад злочину. При певних обставинах добровільне сп'яніння може бути визнано злочином і у Данії (№138 КК) [120, с.32-34].

 Англійським кримінальним правом стан сп'яніння досить довго вважався обставиною, що обтяжує покарання і ніколи не був підставою звільнення від кримінальної відповідальності. Але подальший розвиток права досить суттєво змінив це положення. Питання про значення стану сп'яніння було детально розглянуто Палатою Лордів у 1920 році. Тоді було сформульовано положення, відповідно до якого, якщо при надмірному вживанні алкоголю настане стан психічної хвороби, питання про кримінальне переслідування вирішується так само, як і при психічній хворобі, що настала внаслідок якоїсь іншої причини.Таким чином, в наш час питання про вплив сп'яніння на кримінальну відповідальність вирішується у Великій Британії на загальних підставах, сп'яніння оцінюється з точки зору впливу на свідомість і поведінку, як будь-яка інша хвороба, в тому числі отруєння [216, с.83].

Суб'єктивна сторона зґвалтування. Я.М.Брайнін писав: "Суб'єктивна сторона злочину - це будь-яка психічна діяльність, яка супроводжує злочин і в якій інтелектуальні, вольові та емоційні процеси відбуваються у повній єдності та взаємообумовленості" [75, с.227-228]. Ознаки суб'єктивної сторони поділено на основні й додаткові. Основні ознаки містяться в будь-якому складі злочину і мають обов'язкове значення як у процесі кваліфікації дій винних осіб, так і при призначенні останнім виду й міри покарання. До обов'язкових прийнято відносити вину, яка має дві форми - умисну та необережну. До факультативних належать мотив, мета, емоційний стан. Межі кримінально-правової норми не завжди охоплюють додаткові ознаки, тому їх наявність не є обов'язковою.

 Вина існує об'єктивно, і її встановлення - обов'язковий процес під час розслідування будь-якої кримінальної справи.

 З тих міркувань, що зґвалтування є умисним злочином, ми в даній роботі основну увагу приділимо дослідженню саме цієї форми вини. На законодавчому рівні й у теорії кримінального права розрізняютьдва види умислу: прямий і непрямий (евентуальний).

 Зґвалтування вчиняється тільки з прямим умислом: особа усвідомлює, що здійснює статевий акт з потерпілою особою із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням її безпорадного стану, і бажає цього [191, с.314].

Інтелектуальна ознака умислу винного характеризується усвідомленням об'єктивних ознак складу злочину та передбачення суспільно небезпечних насідків вчинюваного. Особа, яка вчиняє зґвалтування, акцентує свою увагу перш за все на самому діянні, способах його вчинення, а також на об'єктові посягання, оскільки саме вони доступні його безпосередньому сприйняттю. Наприклад, вступаючи у статеві зносини, винний усвідомлює, що потерпіла особа не бажає цього, що він своїми діями принижує її честь, завдає болю, страждань тощо. Саме це й визначає розуміння винним ознак основного об'єкта зґвалтування. Розуміючи шкідливість та аморальність своєї злочинної поведінки, особа просто не може не усвідомлювати її суспільну небезпечність, оскільки шкідливість діяння відбивається в психіці винного як результат усвідомлення ним фактичної та соціальної його сторін. А наслідком цього якраз і є усвідомлення злочинцем протиправності своїх дій, причому це зовсім не означає, що він розуміє те, яку саме норму або який закон він порушує. Якщо законодавець до числа ознак складу злочину вводить якусь додаткову ознаку, то усвідомлення цих додаткових ознак суспільно небезпечного діяння також входить у зміст інтелектуального елементу вини [303, с.646-647].

Вольова ознакапрямого умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння [150, с.172].

 В.Л.Чубарєв вказує, що в більшості кримінальних кодексів поняття вини не визначають, там зазвичай йдеться про загальну (або мінімальну) вину - про той мінімум психічної діяльності, без якого взагалі не може бути злочину. Цей мінімум знаходить вияв у простому вольовому моменті, за яким будь-яке діяння осудної особи (при відсутності непереборної сили) є вольовим актом, бо у самому діянні як такому є не тільки матеріальний, а й психологічний його елемент [149, с.335].

Р.В.Вереша, досліджуючи підходи, що застосовуються в різних державах щодо визначення поняття вини, зазначає, що можна виділити три основні групи держав: 1) дається нормативне визначення як загального поняття вини, так і окремих її форм і видів; 2) відсутнє окреме визначення поняття вини на нормативному рівні, а дається визначення її окремих форм та (або) видів; 3) на нормативному рівні закріплені форми та види вини, але не розкрито їх зміст. Автор відносить до першої групи КК Республіки Бєларусь (ст.ст.21-23, 25). Другий підхід знайшов своє втілення у кримінальному праві Австралії, Австрії, Республіки Болгарія, Гани, Грузії, Ефіопії, Італії, Йорданії, Киргизької Республіки, Китайської Народної Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Лівану, Нігерії, Республіки Польща, Республіки Казахстан, Республіки Корея, Республіки Сан-Марино, Російської Федерації, Сирії, Сомалі, Республіки Узбекистан, Франції, Швейцарії, штату Нью-Йорк (США), штату Вісконсин (США), штату Огайо (США). Так, у розділі 5 КК Австралії визначаються: елементи вини (п.5.1), умисел (п. 5.2), злочинне знання (завідомість) (п.5.3), необережність (п.5.4), недбалість (п.5.5). Ст. 21 КК Республіки Сан-Марино визначає умисні злочини, неумисні злочини та проступки. Третій підхід застосовується у кримінальному праві Данії, Іспанії, Нідерландів, ФРН, Швеції, Японії. Так, у № 15 КК ФРН встановлено, що караним є лише умисне діяння, якщо закон прямо не передбачає покарання за необережне діяння; ст. 38 КК Японії передбачає умисел, необережність та помилку [81, с.136-137].