Суб'єкт злочину.Суб'єкт злочину є обов'язковою і самостійною складовою будь-якого складу злочину, і це дає підставу вважати, що його відсутність виключає наявність складу злочину в цілому. Тому всі питання кримінальної відповідальності мають нерозривний зв'язок із фізичною осудною особою, яка досягла віку кримінальної відповіда­льності і вчинила суспільно небезпечне діяння. Тільки за наявності цих критеріїв можна розглядати суб'єкт злочину в кримінально-правовому його розумінні, оскільки, будь-яка людина може вчинити суспільно небезпечне діяння, але не кожна в цьому випадку буде суб'єктом злочину [207, с.8]. П.С.Матишевський зазначив: "Суб'єктом злочину вважається фізична особа, що вчинила заборонене кримінальним законом діяння у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність, і усвідомлювала суспільну небезпеку свого діяння та керувала ним" [177, с.123].

 Кримінальне законодавство переважної більшості зарубіжних країн виходять з того, що суб'єктом злочину може бути лише фізична особа - людина.

 Істотне значення для вирішення питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила зґвалтування, має вік. Відповідно до положень чинного КК України, цей вік за зґвалтування встановлено з 14 років (ч.2 ст. 22). Така законодавча позиція є виправданою, оскільки людина, якій виповнилося 14 років, уже спроможна розуміти протиправність цього злочину, а отже, за згаданих підстав, й усвідомлювати його суспільну небезпечність. 16-річна межа віку кримінальної відповідальності за зґвалтування, на наш погляд, не відповідає реаліям дійсності, ігноруючи в більшій частині положення теорії криміналізації діянь, оскільки відкритим залишається таке важливе для кримінального права питання, як недооцінка ступеня суспільної небезпечності людини у віці від 14 до 16 років, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 152 КК України. До того ж, що ця людина вже здатна розуміти і протиправність і суспільну небезпечність свого діяння.В основі встановлення віку для суб'єкта злочину, як правило, лежить рівень свідомості неповнолітнього, тобто здатність даної особи практично усвідомлювати те, що відбувається в об'єктивному світі, і відповідно до цього усвідомлено і цілеспрямовано вчиняти ті чи інші дії, а також вчинки [207, с.59].

 В багатьох державах встановлено дуже низький віккримінальної відповідальності за вчинення злочинів. Наприклад, в Іраку - з 6 років, у Єгипті, Ірані, Лівані, Ємені, Ірландії [221, с.82] - з 7 років, у Ізраїлі та Йорданії - з 9, у Великій Британії [307, с.5] і Новій Зеландії - з 10 [221, с.142], у Сан-Марино - з 12. Причому навряд чи можна говоритипро ці норми як про якусь архаїку, що не має практичного застосування, оскільки неповнолітні несуть кримінальну відповідальність в цих країнах не так уже й рідко.

 У більшості країн світу загальний вік кримінальної відповідальності встановлено з 16 років, а за вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів - з 14 років (у КК ряді штатів США, Примірному КК США [23, с.90], КК Данії, КК Бельгії, КК Греції, КК Єгипту тощо) [162, с.398]. Відповідно до ч.2 ст. 17 КК КНР, кримінальна відповідальність за тяжкі злочини, в тому числі й за зґвалтування, настає з 14 років (загальний вік кримінальної відповідальності становить 16 років). Ст. 17 КК КНР містить ряд приписів, що стосуються особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, що скоїли злочин у віці від 14 до 16 років. Такі особи підлягають більш м'якому покаранню, ніж повнолітні, або їм призначають покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої нормою Особливої частини КК КНР за скоєння конкретного злочину [80, с.43].

 Країни, що належать до постсоціалістичної сім'ї права, встановлюють однаковий вік (14-16 років), з настанням якого особу, що вчинила злочин, визнають суб'єктом злочину. Виняток становить КК Узбекистану, де у ст. 17 передбачено настання кримінальної відповідальності за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах з 13-річного віку.

 Суб'єктом злочину, відповідно до КК Франції, визнається особа, що досягла 13 років [80, с.41]. Якщо підсудний не досяг 16-річного віку і встановлено, що він діяв без розуміння, то він підлягає виправданню, але, залежно від обставин справи, направляється або до батьків, або до виправного будинку для виховання і утримання в ньому на певний строк, що визначається вироком суду, але не більше, ніж до досягнення ним 20 років.

 Відповідно до Закону про відправлення правосуддя у справах неповнолітніх від 4 серпня 1953 року ФРН суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, що досягла віку 14 років (№ 19 КК). Подібні норми містяться у кримінальних кодексах Угорщини, Румунії, КНДР, Болгарії, Норвегії, Японії. У КК Болгарії, крім того, міститься положення, відповідно до якого кримінальна відповідальність неповнолітніх у віці від 14 до 18 років настає у тому випадку, коли вони під час вчинення злочину розуміли вчинюване діяння.

За кримінальним законодавством Великої Британії досить тривалий час вважалось, що особи, які не досягли віку 7 років, мають імунітет від кримінальної відповідальності. Закон 1933 року ,Про дітей та молодь, підняв цю планку до 8 років, а ст. 16 Закону 1963 року "Про дітей та молодь" - до 10 років. Особи віком 10-14 років презумуються нездатними до вчинення злочину, однак ця презумпція не діє стосовно статевих злочинів відповідно до розділу 1 Закону  про статеві злочини 1993 року. Тому припущення, що хлопчики, які не досягли 14 років, не були здатними на статевий акт, а звідси, не могли бути звинуваченими у зґвалтуванні, було спростовано [311, с.340]. Однак покарання у вигляді тюремного ув'язнення (як строкового, так і довічного) може застосовуватись тільки до осіб, що досягли 21-річного віку [290, с.68-69].

 У КК Республіки Польща вік кримінальної відповідальності встановлено з 17 років, а відповідальність осіб, що вчинили злочин у віці від 14 до 17 років регулюється спеціальним законом [89, с.79-80; 87, с.42].

 У КК Іспанії встановлений досить високий загальний вік кримінальної відповідальності - 18 років. Разом з тим неповнолітні, що скоїли злочин, також можуть притягатися до кримінальної відповідальності за спеціальним Законом про кримінальну відповідальність неповнолітніх (ст. 20 КК Іспанії).

 Таким чином, вік як невід'ємна і важлива ознака суб'єкта злочину, по-різному встановлюється у кримінальному праві різних держав. Ця ознака зазнає значних коливань з врахуванням особливостей розвитку тієї чи іншої країни. Вважаємо, що встановлення віку кримінальної відповідальності за зґвалтування з 14 років є виправданим. Це підтверджується висновками різних досліджень психологів та юристів, які схильні вважати, що період від 14 до 16 років є певною фізіологічною сходинкою у зрілості будь-якої людини [124, с.147], і що з 14 років вона здатна робити висновки і може регулювати свою поведінку [226, с.362-368].

 Заслуговує на увагу позиція О.Д.Ситковської, яка пропонує передбачити у КК неможливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб похилого віку, які внаслідок фізичного старіння, не пов'язаного з психічним розладом, не могли при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії або керувати ними [233, с.124]. Але дана позиція, на нашу думку, є не досить аргументованою, щоб її можна було б впровадити в КК.

 Іншою ознакою суб'єкта злочину є осудність."Поза осудністю, - справедливо писав А. Н. Трайнін, - не може бути самого питання про склад злочину та його елементи" [262, с.218].

 Сама формула неосудності традиційно розглядається в кримінальному праві як сукупність медичного і юридичного критеріїв, що характеризують психічний стан особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння, з яким закон пов'язує виключення кримінальної відповідальності [207, с.62]. Юридичний критерій осудності характеризують три ознаки: інтелектуальна, вольова і емоційна. Інтелектуальна ознака розглядається як здатність особи в момент вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність вчинюваного діяння, а вольова ознака юридичного критерію - як здатність особи під час вчинення злочину керувати своїми діями, тобто керувати своєю волею за внутрішнім переконанням і бажанням. Разом з тим, емоційна ознака у формулу осудності не включається, але повинна враховуватись в обов'язковому порядку при встановленні даного стану особи при вчиненні злочину [184, с.61-62]. Медичний критерій осудності, як правило, характеризує психічний стан (здоров'я) особи під час вчинення ним суспільно небезпечного діяння. Ця ознака є показником такого стану психіки особи, коли вона знаходиться при здоровому глузді і розуміє свої дії і при незначному розладу  в психіці, що не виключає осудність. Тобто, медичний критерій, який завжди враховується, повинен розглядатися у сукупності з юридичним критерієм, утворюючи у такому поєднанні саму формулу осудності. Медичний критерій представлений наявністю чотирьох груп психічних хвороб: 1) хронічного психічного розладу; 2) тимчасового психічного розладу; 3) слабоумства; 4) іншого хворобливого стану психіки [303, с.539].

 У зарубіжному кримінальному праві питання неосудності вирішуються по-різному. Раніше, відповідно до релігійних поглядів суспільства, небезпечні дії психічно хворих сприймались як "бісодіяння" [171, с.26]. На початку ХІХ століття була висунута вимога, щоб психічнохворі за вчинене діяння, що містить ознаки злочину, не піддавались кримінальній відповідальності. Це положення сприйнялося в Європі як прогресивне, оскільки кримінальна відповідальність осіб, що страждали психічними хворобами, мала місце досить часто, а звільнення даної категорії осіб від покарання траплялось досить рідко і розглядалось як виняток [207, с.62]. У КК Франції 1810 року, КК Бельгії 1867 року, Кримінальному Уложенні Голландії 1881 року, Уложенні Норвегії 1902 року для визначення поняття неосудності використовували в основному медичний критерій. У ХХ столітті більшість кримінальних кодексів зарубіжних країн для визначення стану неосудності почали використовувати не лише медичний, а  й психологічний критерій, які у сукупності утворюють біолого-психологічний (або змішаний) критерій.

  Поняття неосудності в кримінальних кодексах країн постсоціалістичної сім'ї права, в основному, викладене аналогічно поняттю неосудності, що містилось у ст. 11 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 року [207, с.66-67].

У КК Угорщини передбачено інститут зменшеної осудності, який, як правило, є підставою для пом'якшення покарання. Відповідно, якщо особа вчиняє суспільно небезпечне діяння внаслідок психічної хвороби, слабоумства або тимчасового розладу свідомості, відповідно до поняття про зменшену осудність, вона визнається суб'єктом злочину [207, с.66].