Причин створення Державного арбітражу декілька. Так, із січня     1930 р. у СРСР у цілому, в УСРР зокрема, почала здійснюватися кредитно-банківська реформа, зміст якої визначався постановою ЦВК і РНК УСРР ,Про кредитну реформу". До цієї реформи існував порядок розрахунків постачальника з покупцем, за якого дозволялося знімати з рахунку покупця кошти незалежно від його згоди і від факту постачання товару. Це було так зване комерційне кредитування. Згідно ж із кредитною реформою 1930 р. зазначена форма кредитування була заборонена і замінювалася банківським кредитуванням. Державним органам і кооперативним організаціям було заборонено відпускати товари і надавати послуги в кредит, видавати аванси і завдатки. Єдиним розподільником короткострокових кредитів був Держбанк. При цьому кредити видавалися тільки за цільовим призначенням. Держбанк міг кредитувати держпідприємства на підставі планів кредитування, що складалися ВРНГ і Держбанком. За узгодженням із Держбанком повинен був здійснюватися і перерозподіл кредитів між підприємствами [495][218]. Щодо капітального будівництва, то воно повинно було вестися за рахунок прямого банківського фінансування, здійснюваного через спеціалізовані банки (Промисловий, Сільськогосподарський, Будівельний, Центральний Комерційний). Як зазначається у сучасній історико-правовій літературі, кредитно-банківська реформа 1930 р. була спрямована на найсуворішу централізацію ресурсів і витрату їх лише цільовим направленням на будівництво об'єктів, насамперед, важкої і військової промисловості [308][219]. З лютого 1931 р. замовлення і постачання між підприємствами, переведеними на госпрозрахунок із наданням їм права юридичної особи, в обов'язковому порядку оформлювалися          договорами [37][220]. Паралельно з централізацією кредитної системи в країні проходила централізація промисловості й будівництва. Так, на межі 1931-1932 рр. ВРНГ СРСР в умовах зростання масштабів надцентралізованої форсованої індустріалізації була перетворена на загальносоюзний Наркомат важкої промисловості та були створені загальносоюзні народні комісаріати легкої, лісової промисловості [501][221]. Після цього в управлінні промисловістю розпочався інтенсивний процес розширення промисловості з окремих галузей [290][222]. Відбувається ,нестримна експансія відомств: із виникненням нових галузей, із зростанням обсягів їх виробництва від наявних наркоматів відгалужуються нові й нові наркомати" [235][223]. Командно-адміністративні методи управління промисловістю проектувалися на будівництво, транспорт, а також аграрний сектор країни. Зрештою склалася потужна командно-адміністративна система управління соціалістичною економікою. Саме в умовах функціонування подібної системи управління впровадження судових методів втручання в управління народним господарством було неприйнятним. На думку В. Н. Можейка та З. І. Шкундіна, небажаність передачі справ, розглянутих арбітражними комісіями, на вирішення судових органів зумовлювалася тим, що найбільш швидке і правильне вирішення спорів між господарськими організаціями і підприємствами, що мають ряд специфічних особливостей, ,могло бути забезпечене органами, спеціально створеними для вирішення таких спорів, органами, що приділяють їм усю свою увагу, що мають спеціальну побудову, спеціальний процес, спеціальні кадри" [45][224]. Саме ці обставини, на думку цих авторів, були одним із чинників, що зумовили відновлення арбітражної системи розгляду спорів між суб'єктами господарювання [45][225]. Поява арбітражу, на думку Р. Ф. Каллістратової, стала наслідком нових методів організації економіки соціалістичної держави, централізованого планування [240][226]. Т. Є. Абова вбачала в арбітражі орган, ,породжений соціалістичною економікою з її плановим народним господарством" [4][227].

Першим нормативно-правовим актом, у якому зазначалося, що всі спори, котрі виникають між госпорганами щодо укладання договорів і пов'язані з матеріальною відповідальністю одних госпорганів перед іншими, повинні вирішуватися Держарбітражем (постанова РНК СРСР від 20 березня 1931 р. ,Про зміну системи кредитування, зміцнення кредитної роботи і забезпечення госпрозрахунку у всіх госпорганах"). Положення про Держарбітраж було доручено розробити в десятиденний термін і внести на затвердження РПО [497][228]. І вже 3 травня 1931 р. постановою ЦВК і РНК СРСР було затверджено Положення про Державний арбітраж. Відповідно до статті 1 Положення Держарбітраж засновувався для вирішення майнових спорів між установами, підприємствами й організаціями усуспільненого сектора в напрямі, що забезпечує зміцнення договірної та планової дисципліни і господарського розрахунку. Положення також встановлювало організаційну побудову арбітражу, його компетенцію, основні правила розгляду і вирішення спорів, що надходили до органів Держарбітражу. За Положенням від 3 травня 1931 р. органи Держарбітражу були утворені при Раді Праці й Оборони СРСР, Економічних Радах (Нарадах) союзних республік, при РНК автономних республік, крайових (обласних) виконкомах і виконкомах автономних областей [455][229]. Проте вже 20 травня 1931 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, якою вносилися зміни до Положення про Держарбітраж. Тепер Державний арбітраж засновувався при РНК СРСР, радах народних комісарів союзних і автономних республік, крайових, обласних виконкомах і виконкомах автономних областей [499][230]. Отже, нормативно закріплювалася система органів Державного арбітражу, якою вони були безпосередньо підпорядковані вищим і місцевим виконавчо-розпорядчим органам державної влади. Такий підхід до визначення місця Держарбітражу в системі державних органів домінував протягом багатьох наступних десятиліть.

До відання органів Державного арбітражу спочатку були віднесені усі спори щодо укладених договорів, спори про якість продукції, а також інші майнові спори між установами, підприємствами та організаціями усуспільненого сектору. Водночас у статті 3 Положення про Державний арбітраж від 3 травня 1931 р. перераховувалися категорії спорів, що не підлягали розгляду в порядку Держарбітражу, а саме: а) спори між органами одного і того самого відомства, що перебувають на загальнодержавному або місцевому бюджеті; б) спори між установами і підприємствами одного і того самого відомства, госпоб'єднання або кооперативної системи, без дозволу відповідного вищестоящого органу; в) спори щодо операцій Державного банку, якщо Держбанк був однією із сторін у спорі; г) спори, що виникають із договорів залізничних і водних перевезень, за винятком спорів щодо перевезень, здійснюваних на виконання генеральних договорів про масові планові перевезення; г) спори щодо податків та інших платежів, стягуваним у беззаперечному порядку; д) спори щодо договорів про користування комунальними послугами; е) спори на суму менше однієї тисячі   карбованців [498][231].

Практика господарського будівництва зумовила необхідність розширення функцій органів Державного арбітражу. Тому в січні 1933 р. до відання органів Державного арбітражу були віднесені спори, що виникали у зв'язку з укладанням господарських договорів щодо постачання продукції (переддоговірні спори) [503][232]. У 1935 р. на органи Державного арбітражу було покладене вирішення майнових спорів за участю колгоспів при сумі позову понад п'ять тисяч карбованців [504][233]. Законодавчі акти, що розширювали повноваження органів Держарбітражу, приймалися й у наступні роки.

Положення про Державний арбітраж від 3 травня 1931 р. містило невелику кількість норм процесуального характеру. Тому виникла необхідність прийняття спеціальних нормативних актів із цього приводу. 10 серпня 1934 р. Держарбітражем при РНК СРСР були видані ,Правила розгляду і вирішення майнових спорів органами Держарбітражу", що містили сукупність процесуальних норм, якими визначалися порядок порушення справ у органах Держарбітражу, їх підготовки, розгляду, винесення рішень, виконання рішень органів Держарбітражу [45][234].

Поряд із загальносоюзним законодавством про Державний арбітраж законодавчими органами союзних республік були видані правові акти, що стосувалися республіканських держарбітражів. Так, в Українській СРР ВУЦВК і РНК республіки ухвалили постанову від 5 червня 1931 р. ,Про державний арбітраж УСРР", у якій зазначалося, що для вирішення майнових спорів між установами, підприємствами й організаціями усуспільненого сектору в Українській СРР створювався Держарбітраж при Раді народних комісарів УСРР і при обласних виконавчих (організаційних) комітетах [45][235]. Перше ж ,Положення про державний арбітраж УРСР" було затверджене РНК УРСР 30 березня 1945 р [45][236].

Поряд з органами Державного арбітражу в 1930-ті роки були створені й відомчі арбітражі у всіх господарських наркоматах. Так, 4 листопада 1931 р. відомчий арбітраж був утворений у системі ВРНГ СРСР, 21 червня 1932 р. — у НКшляхів сполучення СРСР, 27 вересня 1932 р. — у Наркомпостачі СРСР, 7 січня 1933 р. — у Комітеті по заготівлях сільськогосподарської продукції при РПО СРСР, 22 лютого 1933 р. — при Наркомводі [326][237]. РНК СРСР у постанові від 8 грудня 1931 р. ,Про заходи зміцнення роботи органів державного арбітражу" поклав на Держарбітраж при уряді СРСР інструктування держарбітражів, що перебували при РНК союзних республік і відомствах СРСР і водночас доручив РНК союзних республік покласти на відповідні державні арбітражі інструктування місцевих і відомчих арбітражів союзних республік [500][238]. У цій же постанові також зазначалося, що Державному арбітражу при РНК СРСР доручалося періодично скликати наради республіканських, місцевих і відомчих арбітражів і в разі потреби здійснювати перевірку їх діяльності. Згадки про відомчі арбітражі, наявні в постанові РНК СРСР від 8 грудня 1931 р., вказують, що існування цього виду арбітражу було визнано офіційно. Організаційна структура, порядок роботи відомчих арбітражів регулювалися положеннями про ці арбітражі, ухвалюваними відповідними наркоматами, а надалі міністерствами і відомствами, при яких вони функціонували. Так, наказом по Народному комісаріату важкої промисловості від 10 грудня 1932 р. № 899 було введено в дію ,Положення про арбітраж системи НКВП". Арбітраж системи НКВП складали: арбітраж при колегії Народного комісаріату важкої промисловості та арбітраж при уповноважених НКВП при РНК союзних і автономних республік, при Середньоазіатському ЕКОСО і при крайових (обласних) виконкомах [46][239].