У дискусії, що незабаром розгорнулася, з приводу проекту концепції докорінної реформи діяльності органів державного арбітражу взяли участь учені-юристи, практики. У цілому в учасників дискусії не викликала сумнівів і заслуговувала схвалення основна ідея проекту, а саме: прийшов час, коли державний арбітраж повинен стати справді самостійним і незалежним юрисдикційним органом, здатним реально забезпечувати захист прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів. Водночас учасники обговорення проекту концепції реформи Держарбітражу звертали увагу на недоліки та упущення, що, на їх думку, мали місце у проекті. Так, В. В. Вітрянський, зокрема, вважав: істотним недоліком проекту було те, що всі три варіанти правового регулювання діяльності органів державного арбітражу допускали більшою чи меншою мірою можливість правового регулювання цієї діяльності й арбітражного процесу республіканським законодавством. Тому, на думку В. В. Вітрянського, доцільнішим було прийняття Верховною Радою СРСР Закону про Державний арбітраж у СРСР і Арбітражного процесуального кодексу СРСР. ,У цьому випадку, — зазначав учений, — законодавчими актами союзних республік будуть регулюватися лише окремі особливості арбітражного процесу, що випливають зі специфіки регіонів" [146][317]. На доцільності подібного варіанта законодавчого закріплення правового статусу Держарбітражу наполягав ще один учасник обговорення проекту концепції перебудови державного арбітражу — В. Куреньов [307][318]. Проте інші учасники обговорення даної концепції вважали кращим і перспективнішим перший варіант правового регулювання діяльності Держарбітражу, тобто такого, що передбачав регулювання Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про державний арбітраж у СРСР і Основами законодавства Союзу СРСР і союзних республік про арбітражне провадження [187, 272, 312][319]. Цей же варіант правового регулювання діяльності Держарбітражу підтримували й інші учасники наради головних державних арбітрів союзних республік, країв і областей, вчені й фахівці цивільного і господарського права, що відбулася в Москві [348][320].

У ході обговорення концепції реорганізації Держарбітражу пропонувався ще один (четвертий) варіант правового регулювання організації й діяльності державного арбітражу, а саме: Верховна Рада СРСР приймає Закон про арбітраж СРСР і Основи арбітражного провадження, а в республіках приймається Закон про арбітраж у республіці й Арбітражний процесуальний кодекс республіки [423][321].

У процесі обговорення концепції розглядалася й така проблема, як можливість перетворення Держарбітражу на господарський суд. Деякі учасники дискусії поставилися до цього вкрай негативно. Так, М. І. Клеандров, ставлячи запитання: ,Чи може Держарбітраж уже зараз, з його нинішньою організаційною структурою діяльності, компетенцією, функціями і завданнями, а також науковими напрацюваннями вписатися в те, що ми розуміємо під судовою владою?", і сам відповів: ,Звичайно,        ні" [254][322]. На думку В. М. Ганєєва, ,трансформація Держарбітражу в господарський суд не принесе користі перебудові" [163][323].

Дискусія щодо варіантів реформування органів державного арбітражу могла набути нових обертів у зв'язку з тим, що 26 грудня 1990 р. З'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон ,Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного арбітражу". Відповідно до цього Закону стаття 163 Конституції СРСР була викладена в такій редакції: ,Стаття 163. Вирішення господарських спорів у СРСР здійснюється Вищим арбітражним судом СРСР і створюваними в республіках відповідно до їх законів органами для вирішення господарських спорів.

Втручання будь-яких органів, організацій і посадових осіб у діяльність судів щодо вирішення спорів не допускається.

Організація і порядок діяльності Вищого арбітражного суду СРСР визначається законом СРСР" [120][324].

Виходячи з вимог нової редакції статті 163 Конституції СРСР, Верховна Рада СРСР 12 квітня 1991 р. ухвалила у першому читанні проекти Законів СРСР ,Про Вищий арбітражний суд СРСР" і ,Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР" [121][325]. А 17 травня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР ,Про Вищий арбітражний суд СРСР" [122][326] і Закон СРСР ,Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР" [123][327]. Ці закони вводилися в дію з 1 липня 1991 р. відповідно до постанови Верховної Ради СРСР від 17 травня 1991 р. ,Про введення в дію Закону СРСР ,Про Вищий арбітражний суд СРСР" і Закону СРСР ,Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР". Цією ж постановою Кабінету Міністрів СРСР доручалося привести рішення Уряду СРСР у відповідність із зазначеними законами, що й було зроблено. 29 червня 1991 р. Кабінет Міністрів СРСР прийняв постанови ,Про зміну і визнання такими, що втратили чинність, рішень Уряду СРСР у зв'язку з прийняттям Закону СРСР ,Про Вищий арбітражний суд СРСР" і ,Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР", якими вносився ряд змін до ,Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами", затверджених ще постановою Ради Міністрів СРСР у редакції 16 квітня 1988 р., а також затверджувався перелік ряду рішень Уряду СРСР, що регулювали організацію і діяльність органів державного арбітражу, які втратили чинність [532][328]. Слід зазначити, що прийняті 17 травня 1991 р. Закони СРСР ,Про Вищий арбітражний суд СРСР" і ,Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР" передбачали функціонування зазначеного органу як відособленої судової інстанції [681][329]. Цим він насамперед і відрізнявся від державного арбітражу як системи єдиної, централізованої. Вищий арбітражний суд СРСР істотно відрізнявся від Державного арбітражу СРСР й іншими своїми якостями, на що звертав увагу перший Голова Вищого арбітражного суду СРСР В. Ф. Яковлєв. На його думку, ,Держарбітраж СРСР як правова система відхиляв теорію і практику поділу влади, оскільки поєднував у собі всі три гілки  влади" [683][330]. В арбітражі В. Ф. Яковлєв вбачав ,ніби напіворган управління", ,напіворган правосуддя" і ,нормотворчий орган" [683][331]. На думку В. Ф. Яковлєва, в умовах, коли в країні відбувався процес поділу влади ,дивним було б збереження органу як носія всіх трьох функцій" [683][332]. Закони СРСР від 17 травня 1991 р. саме і скасували подібний орган як одне зі знарядь адміністративно-командної системи управління.

У зв'язку з розпадом у 1991 р. Союзу РСР як союзної держави законодавче регулювання організації та діяльності органів щодо розгляду і вирішення господарських спорів на союзному рівні вже не здійснювалося. Організація і діяльність цих органів дістала законодавче закріплення і подальше удосконалення вже в незалежних республіках колишнього СРСР.

В Україні Закон ,Про арбітражний суд" був прийнятий Верховною Радою 4 червня 1991 р. [118][333]. Цей день — 4 червня 1991 р., на думку М. В. Руденка, можна вважати ,юридичним і фактичним початком створення спеціалізованих органів щодо захисту охоронюваних законом прав і інтересів учасників господарських правовідносин" [467][334]. 6 листопада     1991 р. був прийнятий Арбітражний процесуальний кодекс України, який установив процедуру захисту охоронюваних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності [117][335]. Тим самим вперше в історії України була сформована самостійна система арбітражних судів, законодавчо закріплене здійснення правосуддя у господарських справах спеціалізованими судовими органами. Вважаємо за необхідне підкреслити, що Україна стала першою республікою в колишньому СРСР, що прийняла своє національне законодавство, покликане забезпечити правові засади діяльності нового органу — арбітражного суду України. У зв'язку з прийняттям Закону України ,Про арбітражний суд" і Арбітражного процесуального кодексу України арбітраж став надбанням історії держави і права.