•але пасивна поведінка відказоодержувача та умови ст. 1271 можуть призвести до того, що він буде вважатися таким, що прийняв заповідальний відказ, але реально ніяких дій для користування ним не буде здійснювати. Тому вважаємо, що обов'язком спадкоємців є надання заповідального відказу, але "змусити" відказоодержувача його прийняти вони не вправі. Отже, доцільно встановити термін, який має спонукати відказоодержувача використати своє право або відмовитися від нього, наприклад, рік.

Статтею 1239 ЦК регламентується питання втрати чинності заповідального відказу.

Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що мала місце до відкриття спадщини. Отож можна зробити висновок, що в разі відмови спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини, заповідальний відказ продовжуватиме діяти. Це положення ускладнюватиме виконання деяких заповідальних відказів, за якими конкретний спадкоємець міг бути зобов'язаний на підставі заповіту та ч. 1 ст. 1238 ЦК надати власний будинок для проживання відказоодержувача. Тому доцільно вирішити питання про межі заповідального відказу і обмежити його предмет лише спадковим майном.

Крім того, деякі автори вважають, що в разі неприйняття спадщини або в інших випадках, передбачених законом, коли буде розглядатися справа про визнання спадщини відумерлою, заповідальний відказ, предметом якого є обмежене право на річ, має трансформуватися у право власності відказоодержувача на таку річ.

Зі статті 1271 ЦК випливає, що також у разі відмови відказоодержувача від прийняття заповідального відказу останній має припиняти свою дію. Якщо йдеться про право декількох осіб на заповідальний відказ, то він вважатиметься чинним доти, доки всі особи не відмовляться від його прийняття (див. проекти№ 14, 15, 16).