Можливі випадки, коли воля заповідача буде викладена незрозуміло або двозначно, що позбавить можливості спадкоємців та нотаріуса її виконати. Тому та новела, що нині має місце у ЦК, щодо тлумачення змісту заповіту, є досить своєчасною та правильною, оскільки не передбачає можливості для нотаріуса тлумачити зміст заповіту, тобто законодавчо відтворюється принцип безспірності нотаріального процесу.

У частині 1 ст. 1256 ЦК міститься положення про те, що тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

Оскільки заповідачу надано право власноручно писати заповіт, а також право на посвідчення секретного заповіту, то неважко передбачити, що деяка частина заповітів потребуватиме тлумачення і сприйматиметься спадкоємцями по-різному.

Аналізуючи цю норму виділимо такі два аспекти:

1)   тлумачення заповіту може бути здійснено після відкриття спадщини;

2)   таке тлумачення здійснюється самими спадкоємцями.

Щодо суб'єктного складу осіб, які можуть тлумачити заповіт, то доцільно розглянути усі можливі випадки. Так, заповіт може тлумачитися самими спадкоємцями, коли заповідачем або ж самими спадкоємцями не призначено виконавця заповіту. Хоча у законі нічого не сказано, яким чином відбувається таке тлумачення у порядку ч. 1 ст. 1256 ЦК, але, на думку авторів, тут йдеться саме про безспірний порядок, оскільки у ч. 2 цієї самої норми йдеться про тлумачення заповіту судом у разі спору між спадкоємцями. Тобто таке тлумачення умов, на нашу думку, повинно бути зафіксовано за допомогою певної процедури, оскільки волевиявлення спадкоємців щодо тлумачення умов стосується прав та обов'язків кожного із них щодо спадкового майна. Отже, у результаті тлумачення змісту заповіту може з'явитися договір про конкретизацію і розподіл прав та обов'язків між усіма спадкоємцями (див. проект № 37).

Але вважаємо, що правом тлумачити заповіт володіють не тільки спадкоємці, а й усі зацікавлені і уповноважені особи, до яких треба віднести відказоодержувачів, вигодонабувачів за сервітутом та виконавців заповіту. При тлумаченні умов заповіту можуть вирішуватися й питання про повернення боргу, тому кредитори можуть стати учасниками тлумачення заповіту за запрошенням спадкоємців.

Щодо відказоодержувачів, то саме в їх інтересах заповідачем у заповіті робиться заповідальний відказ та ці особи можуть входити до числа спадкоємців (ч. 2 ст. 1237 ЦК ).

Щодо виконавця заповіту, то сам заповідач у заповіті за ст. 1286 ЦК може доручити йому виконання заповіту, тому для виконання заповіту потребується знання обсягу спадщини, кількості спадкоємців тощо. Крім того, виконавець заповіту при його тлумаченні має особисті інтереси і зобов'язаний забезпечувати дотримання останньої волі заповідача.

Тому поки положення заповіту будуть незрозумілими, виконавець чи один із спадкоємців не зможе їх виконати. Але тлумачити заповіт його виконавець має разом із спадкоємцем(ями) або спадкоємці разом у безспір-ному порядку (ч. 1 ст. 1256 ЦК) (див. проекти № 38, 39).

На практиці виникає запитання, а чи може нотаріус тлумачити заповіт, адже під його контролем він складався, нотаріус перевіряв його відповідність вимогам закону тощо. На нашу думку, нотаріус, який посвідчував заповіт, не може бути віднесеним до осіб, які вправі тлумачити заповіт. Це випливає з того, що при його посвідченні він мав можливість позитивно вплинути на зміст заповіту для того, щоб незрозумілі або двозначні положення заповіту викласти належним чином, а права та обов'язки спадкоємців та відказоодержувачів однозначно конкретизувати, але цього не зробив, тому можуть мати місце ситуації, коли шляхом тлумачення він буде намагатися усунути ті помилки, які він допустив при його посвідченні, а це може негативно вплинути на права спадкоємців.

Крім того, коли йдеться про права та обов'язки спадкоємців за заповітом, вони можуть як потенційні власники вирішити питання про розподіл спадщини, яка складається із прав та обов'язків, на свій розсуд, тобто за спільною їх згодою вони можуть передати майно у натурі, наприклад, будинок, спадкоємцеві, який його потребує, а останній компенсує їх частки у спадщині грошима. Нотаріус же - це особа, яка повинна бути неупередженою, та він і не наділений повноваженнями щодо розпорядження правами, які йому не належать, а така ситуація можлива при тлумаченні заповіту. Тому тлумачити заповіт у безспірному порядку можуть спадкоємці, виконавець заповіту, відказоодержувач, а також вигодонабувач за сервітутом.

Якщо сторонами не буде досягнуто згоди з приводу тлумачення тих чи інших положень заповіту, зокрема один із спадкоємців вважатиме, що його права в результаті такого тлумачення порушуються, така особа вправі звернутися до суду за офіційним тлумаченням змісту заповіту (див. проект № 40).

При тлумаченні заповіту мають застосовуватися правила, встановлені уст. 213 ЦК.

На нашу думку, така справа має розглядатися у порядку окремого провадження, оскільки відсутня особа - відповідач, яка порушила права одного із спадкоємців (адже у тому, що умови заповіту викладені нечітко, винен сам заповідач). Тому особа, яка потребує тлумачення заповіту, з метою захисту потенційних суб'єктивних прав та виконання обов'язків буде заявником, а інші спадкоємці будуть заінтересованими особами. Після тлумачення заповіту судом та набрання рішенням законної сили воно буде підставою нотаріусу для виконання, тобто правильного розподілу прав та обов'язків спадкоємців щодо спадкового майна і їх відображення у свідоцтві про право на спадщину.

Якщо заповіт буде посвідчено на користь однієї особи, то у випадку необхідності тлумачення заповіту, такий спадкоємець буде заявником, а нотаріус, який контролюватиме виконання заповіту, або виконавець заповіту можуть бути заінтересованими особами у цій справі.

Для тлумачення умов заповіту цікавим буде проаналізувати приклад, що мав місце в практиці "Ін'юрколегії" і стосувався юридичної практики Англії. Так, громадянка Англії склала заповіт, за яким заповіла майно своїй сестрі - громадянці Радянського Союзу, яка мешкала в Москві, за умови, що спадкоємиця приїде до Лондону не пізніше ніж через десять років після її смерті. При цьому англійські правники стверджували про необхідність приїзду спадкоємиці на постійне місце проживання до Англії, а радянські - лише про тимчасовий приїзд спадкоємиці21. Цей випадок цікавий двома аспектами.

Перший полягає в тому, що практика розгляду умов заповіту та їх тлумачення вже застосовується в англійському правосудді, яке визначило, що в заповіті мався на увазі лише приїзд до Англії з метою особистого прийняття спадщини.

Другий аспект стосується особливої зацікавленості автора і полягає в тому, що умова заповіту визначена в часі - десять років. У нашому законодавстві і в Цивільному кодексі цей аспект взагалі не відтворено, а тому при запровадженні новітніх положень щодо умов заповіту він матиме особливе значення. Тобто, до якого терміну можна вимагати від спадкоємців виконання умов заповіту, оскільки це питання залежатиме від реальності контролю за виконанням умов заповіту спадкоємцями, можливістю остаточного закріплення прав власності на спадкове майно. Це питання викликає особливу увагу й у зв'язку з необхідністю тлумачення строків позовної давності.

Тому, на наш погляд, доцільним є визначити абсолютний строк позовної давності для умов заповіту в десять років. Тобто умови заповіту не можуть виходити за строк в десять років. При цьому це положення пропонується поширювати не тільки на необхідність вчинення відповідних дій, що визначені в заповіті, спадкоємцями, а й на інші умови заповіту. Тут мається на увазі варіант утримання від певних дій та умови заповіту, які можуть настати або ні. Наприклад, якщо в заповіті спадкування бібліотеки спадкоємцями ставиться в залежність від закінчення ними певного вищого навчального закладу, то їх право і реальна можливість закінчення вищого навчального закладу виходить необмеженою в часі. Здійснювати контроль за місцезнаходженням, використанням або зберігати бібліотеку невизначений час реально неможливо. Тому для конкретизації та визначення відповідних строків у спадковому праві й було запропоновано абсолютний строк позовної давності, який має встановлюватись у десять років з моменту смерті спадкодавця. У разі ж виникнення спору, цей строк може подовжуватись на термін розгляду справи судом та при наявності інших поважних причин.