· Принцип автоматичної охорони полягає в тому, що охорона за національним режимом надається автоматично без будь-яких формальних умов, реєстрації тощо;

· Принцип незалежності охорони означає що охорона надається в країнах-учасницях Союзу незалежно від наявності охорони в країні походження твору [5].

Для інституту авторського права характерний принцип незастосування будь-якої формальності для виникнення правової охорони прав на твір. Цей принцип закріплений у ч. 2 ст. 433 ЦК, а також у ст. 11 Закону "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) і означає, що авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Для його виникнення і здійснення не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також додержання будь-яких інших процедур. Особа, яка є творцем, вправі спеціальним знаком охорони сповістити про наявність у неї авторських прав і не повинна доводити їх належність, оскільки законом передбачена презумпція авторства особи, яка зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору. Обов'язок підтвердження належності прав може бути покладено на неї лише у ході судового провадження у разі оспорювання цього факту іншою особою [2].

1.2 Джерела авторського права в Україні

авторський право цивільний захист

Джерела авторського права - це нормативні акти, передусім конституційні та законодавчі, які визначають основні засади авторського права.

Особливу групу джерел сучасного авторського права станов­лять міжнародні договори: Бернська конвенція по охороні літе­ратурних та художніх творів, яка неодноразово доповнювалась і змінювалась; Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право; Римська конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм, та організацій мовлення; Угода про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності по авторському праву; Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм; Угода про торгівельні аспекти прав на інтелектуальну власність.

Міжнародні договори встановлюють взаємні права та обов'язки країн-учасниць і є основною правовою формою розвитку міжнародного співробітництва в галузі авторського права. В Україні укладання міжнародних договорів є конституційним правом.

Авторське право України становить не розрізнену сукупність чинних нормативних актів, а є системою законодавства про охорону авторського і суміжних прав.

Конституція України відносить авторське право до прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Так, у ст. 54 Конституції України зазначається, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, інших авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку із різними видами інтелектуальної діяльності [1].

Цивільно-правовій охороні творчої діяльності та її результатів присвячується книга 4 Цивільного кодексу України, до якої увійшли загальні норми авторського права і суміжних прав [2]. Її основним завданням є правове регулювання в одній із найбільших сфер суспільних відносин - інтелектуальної діяльності, результати якої охороняються в тому числі авторським правом та суміжними правами.

Провідне місце займає Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р., який проголошує, що об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної діяльності. Твори науки, літератури і мистецтва є об'єктами права інтелектуальної власності [8].

До нормативних актів, присвячених регулюванню авторських відносин, належать такі законодавчі акти:

Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 р. (у редакції від 11 липня 2001 р.), який займає центральне місце [6],

Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм” від 23 березня 2000 р. (у редакції від 10 липня 2003 р.) [10],

Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. (авторське право телерадіоорганізацій визначене в ст. 36 цього закону) [12];

Закон України “Про видавничу справу” від 5 червня 1997 р. (дотримання норм авторського права поставлено за обов'язок видавця) [9];

Закон України “Про професійних творчих працівників та професійні спілки” від 7 жовтня 1997 р. (держава “гарантує професійний і соціальний захист членів творчих спілок, захист їх авторських прав”) [13];

Закон України “Про кінематографію” від 13 січня 1998 р. (відносини, що виникають у процесі виробництва і використання фільму як об'єкта авторського права) [11];

Закон України “Про архітектурну діяльність” від 20 травня 1999 р. (авторському праву на твори архітектури присвячується 4 розділ) [7].

Окрім того, до галузі авторського права відносяться окремі статті законодавчих актів, присвячені в цілому регулюванню інших суспільних відносин. Це, зокрема, ст. 176 Кримінального кодексу України; норми Кодексу України про адміністративні правопорушення, якими передбачається кримінальна та адміністративна відповідальність за порушення авторських і суміжних прав [3, 4].

Відносини в сфері авторського права регулюються також підзаконними нормативними актами, а саме: Положенням про Міністерство освіти і науки України, затвердженим Указом Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000; Положенням про Державний департамент інтелектуальної власності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 997/2000; Постановою Кабінету Міністрів про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються прав автора на твір від 27 грудня 2001 р. № 1756/2001; Положенням про державного інспектора з питань інтелектуальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 634/2002 [14, 15, 16, 17].

Для правильного та однозначного застосування законодавства при захисті авторських прав велике значення має судова прак­тика розгляду справ, що виникають в разі порушення автор­ських прав. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р. [18].

Таким чином, авторське право є сукупністю правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва й науки.

Недосконалість законодавства, яке регулює відносини у сфері авторського права створює деякі проблеми для авторів творів, це може завдати матеріальної та моральної шкоди.

Очевидним є те, що значення і роль авторського права для соціально-економічного прогресу суспільства важко переоцінити, швидше навпаки. Світовий досвід свідчить: прогресу досягають там, де цінують інтелектуальну діяльність й уміло використовують її здобутки.

Проблема полягає також і в тому, що мало одержати бажані результати творчої діяльності, їх ще треба раціонально використати, що не легше, ніж створити.

1.3 Історія виникнення і розвитку авторського права

Історія авторського права бере свій початок, як вважають науковці, із появи друкування, а першим нормативним актом у цій сфері вважається прийнятий в 1709 році в Англії “Статут королеви Анни”, який закріпив низку прав авторів, а також розділив повноваження авторів і видавців.

На теренах України ідея повноцінної реалізації прав авторів захист їх прав та боротьби із незаконним використання їх творів побутує близько двох століть.

Історія виникнення та розвитку авторського права та суміжних прав в Україні була непростою і відрізняється від історії західноєвропейських країн та США. Перші законодавчі акти, які регулювали авторські відносини в Росії, з'явилися тільки у другій чверті ХІХ ст. Це пов'язано з тим, що книговидавнича справа була багато років державною монополією, крім того, авторське право було тісно пов'язано з цензурним законодавством. Перший авторський закон в Росії з'явився також в межах цензурного закону. 22 квітня 1828 р. прийнято Цензурний Статут, який мав спеціальну главу «О сочинителях и издателях книг» (1). Відповідно до цього закону автор або перекладач мав довічне виключне право користуватися власним виданням і продавати його. Строк цього права встановлювався через 25 років після смерті автора.

У 1830 р. нове Положення про права авторів внесло ряд нових принципових змін: права авторів визнавалися правом власності, строк охорони прав авторів продовжувався до 35 років після смерті.

Подальший розвиток авторського права у ХІХ ст. був спрямований на розширення прав авторів. Однак ці зміни не могли забезпечити ефективний захист авторських прав. І тільки в 1911 р. прийнято спеціальний закон, який мав назву «Положення про авторське право». Цей закон - значний крок в розвитку авторського права Росії, але його рівень ще не відповідав повністю вимогам Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. [20].

Після Жовтневої революції цивільне законодавство царської Росії і Закон про авторське право 1911 р. скасовано.

Перший радянський закон «Основи авторського права» регулював авторські відносини, прийнято 30 січня 1925 р. Цей нормативний акт скоротив дію авторського права після смерті автора до 25 років. Прийнятий у 1928 р. Закон «Про авторське право» встановлював чинність авторського права тільки за життя автора.

Під час кодифікації законодавства у 60-і роки ХХ ст. було прийнято рішення включити законодавство про авторське право в основи цивільного законодавства СРСР як самостійний розділ. 11 червня 1964 р. затвердили Цивільний кодекс, який містив відповідний розділ «Авторське право». Цей розділ включено до Цивільного кодексу УРСР від 18 липня 1963 року.

У 1973 р. Радянський Союз став учасником Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право (1925 р.). У зв'язку з цим виникла необхідність внести відповідні зміни та наблизити радянське законодавство до норм розвинутих країн світу та міжнародного права. З урахуванням цього і був розроблений розділ «Авторське право» Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік, прийнятих 31 травня 1991 р.

Основи цивільного законодавства мали набути чинності з 1 січня 1992 р., однак у зв'язку з розпадом СРСР цього не відбулося [20].

Після проголошення незалежності України почався процес розробки національного законодавства про авторське право. 23 грудня 1993 р. ВРУ повністю був прийнятий Закон України «Про авторське право і суміжні права»(ВВРУ-№13-1994 р. ст. 64 № 3792-ХІІ), який оновив докорінним образом авторське право. Крім того, прийняли деякі нормативні акти, що доповнювали цей закон: Постанова КМУ України «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» (1994 р.), «Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва» (1995 р.). 31 травня 1995 р. ВРУ затвердили закон, відповідно до якого Україна приєдналась до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів.

Важливим кроком в подальшому розвитку національного законодавства стало прийняття нової Конституції України (28 червня 1996 р.), ст. 41 якої проголошує право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.