Публічною демонстрацією слід вважати публічне одноразове чи багаторазове представлення публіці за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав у приміщенні, в якому можуть бути присутніми особи, які не належать до кола однієї сім'ї або близьких, знайомих цієї сім'ї, аудіовізуального твору чи зафіксованого у відеограмі виконання або будь-яких рухомих зображень.

Публічний показ визначений законом як будь-яка демонстрація оригіналу або примірника твору, виконання, фонограми, відеограми, передачі організації мовлення за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) або за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола однієї сім'ї чи близьких знайомих цієї сім'ї особи, яка здійснює показ, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в той самий час або у різних місцях і у різний час

Публічне сповіщення творів охоплює декілька різновидів дій із доведення твору до загального відома: 1) передача творів в ефір за допомогою радіохвиль, а також лазерних променів, гама-променів тощо, у тому числі з використанням супутників; 2) передача на відстань за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів). Ознака публічності дій полягає у тому, що їх результатом є можливість сприйняття творів необмеженою кількістю осіб у різних місцях із значною віддаленістю від місця передачі.

Право на переклад твору означає можливість для автора здійснювати переклад на іншу мову самостійно, давати згоду на це іншим особам або, навпаки, забороняти таке.

Право на переробку означає право на будь-яку творчу зміну твору, в результаті якої виникає новий твір похідного характеру. Найбільш поширеними способами переробки є адаптація, аранжування, оркестровка. Переробка літературного твору можлива у формі переведення розповідного твору у драматичний, драматичного - в сценарний, віршованого - у прозу тощо.

Право на включення творів до складених творів поширюється на включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій та інших складених творів, що виникають у результаті поєднання інших самостійних творів (або їх частин) різних авторів за будь-яким критерієм.

Розповсюдження творів дає можливість необмеженому колу осіб ознайомитися із твором в індивідуальному порядку або придбати його примірник у власність. Виходячи зі ст. 441 ЦК та ст. 15 Закону «Про авторське право і суміжні права» розповсюдженням визнається:

- перший продаж або інше відчуження (обмін, дарування, поставка, правовою метою яких є передача права власності на примірник твору);

- передача творів у майновий найм (оренду) чи у прокат як до першого продажу, так і після такого.

Належність автору права на імпорт означає, що імпорт примірників твору потребує окремої згоди особи, яка має авторські права, незалежно від мети ввезення і здійснення у подальшому будь-яких дій із їх розповсюдження. Тиражування творів у країнах, де права українських авторів не охороняються, також не дає правової можливості ввезти їх в Україну без згоди автора[11;с.138].

Право па подання творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором, передбачене п. 9 ч. З ст. 15 Закону «Про авторське право і суміжні права». Його введення мало за мету охопити всі можливі способи доведення творів до загального відома публіки, які не підпадають під інші перелічені у законі форми їх поширення. Найбільш поширеним способом доведення твору до загального відома є розміщення інформації у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що робить твори доступними для публічного використання.

Чинне законодавство закріплює деякі майнові права, які можуть бути реалізовані тільки стосовно певних об'єктів авторського права. Так, ст. 448 ЦК і ст. 27 Закону «Про авторське право і суміжні права» регламентують так зване право слідування щодо оригіналу твору образотворчого мистецтва та оригіналу рукопису літературного твору. Воно полягає у можливості автора одержувати п'ять відсотків від ціни кожного наступного продажу оригіналу твору, що здійснений за першим його відчуженням автором.

Ще одне особливе право автора твору образотворчого мистецтва - це право доступу до твору. Воно закріплено у ст. 26 Закону і полягає у тому, що при передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об'єкта, у якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору (без його доставки авторові) з метою його використання для відтворення - виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо[12;с.140].

2.2 Виключні права. Межі здійснення авторських прав

Центральне місце в системі майнових авторських прав займають виключні права. Теорія виключних прав, основними підходами якої ми користуємося і нині, була детально розроблена ще у російській дореволюційній літературі, зокрема Я.О. Канторовичем та Г.Ф. Шершеневичем. Так, на думку останнього, під виключними правами слід розуміти монополію володільця авторського права на використання твору[13].

У радянський період у поняття “виключні права” стали вкладати дещо інший зміст. Звичайно, про монополію радянського автора на твір не могло бути й мови. Згідно, радянської ідеології, створений автором твір не був ні товаром, ні оборотоздатним об'єктом[14]. Радянські цивілісти розуміли виключність авторських прав у їх приналежності тільки автору, неприпустимості їх передачі іншим особам[15]. При цьому таке розуміння вважалося обґрунтованим, оскільки начебто вказувало на специфіку авторських прав, відмежовувало їх від абсолютних прав.

На сьогодні загальновизнаним є розуміння виключного характеру авторських прав, яке полягає в тому, що тільки суб'єкт права, тобто автор або його правонаступник, може вирішувати питання щодо використання твору, ніхто інший без його дозволу цього робити не вправі[16].

Відповідно до статті 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» під виключним авторським правом слід розуміти майнове право особи, яка має щодо твору авторське право, на використання цих об'єктів авторського права лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого Законом.

Отже, необхідними ознаками виключного права є, по-перше, майновий характер, по-друге, належність усіх прав на твір тільки автору або його правонаступнику, по-третє, можливість передачі цих прав іншому суб'єкту авторського права. Ще однією характерною ознакою виключного права є обмеженість його визначеним законодавством строком.

Очевидно, що авторські права є різновидом абсолютних прав. При цьому їх “виключність” є, за влучним виразом В.О. Калятіна, тільки іншою стороною їх абсолютного характеру[17]. Справді, виключні права за своєю юридичною природою тотожні абсолютним правам: відповідному праву співвідноситься обов'язок усіх третіх осіб утримуватися від дій, що не узгоджуються з ним; обов'язки пасивних суб'єктів мають форму заборони; порушення права може бути здійснене з боку будь-якої особи; позов для захисту може бути спрямовано проти кожної особи, що порушила право; право виникає незалежно від волі пасивних суб'єктів. Як наслідок таке право, повинно мати перевагу перед правом відносним.

Разом з тим виключні авторські права володіють певними специфічними рисами, які відрізняють їх від інших груп всередині абсолютних прав, передусім, від права власності.

По-перше, виключні права відмінні від права власності за змістом правомочностей. Російський дослідник В.А. Дозорцев протиставляв володіння, користування та розпорядження, які входять до права власності, правомочностям виключного права - використання та розпорядження[18] не кажучи вже про її пристосування до інших об'єктів цивільних прав. Зокрема, права володіння, яке, як відомо означає можливість фактичного панування над річчю, утримання її у своїй владі, у автора чи іншого суб'єкта виключних прав бути не може, так як неможливо панувати над нематеріальним об'єктом.

Право користування принципово відрізняється від права використання, яке є основою виключних прав. Право користування матеріальних об'єктом передбачає можливість вилучення з речі її корисних властивостей, отримання з неї плодів і доходів внаслідок її експлуатації. На відміну від цього, використання передбачає набагато ширший спектр можливостей. Власне, після оприлюднення твору будь-які дії щодо нього, здійснені автором чи за його дозволом іншими суб'єктами права, будуть вважатися використанням. При цьому використання повязане з доведенням твору до відома третіх осіб тим чи іншим способом. Кінцевим етапом будь-якого використання твору є ознайомлення з ним.

Що ж до права розпорядження як можливості на власний розсуд визначати юридичну долю речі, в тому числі й можливості знищити річ, то і воно не застосовне до нематеріальних об'єктів: після створення нематеріальний об'єкт авторського права існує незалежно від свого творця, а останній може приймати рішення тільки щодо юридичної долі (передачі) своїх майнових прав.

По-друге, характерною особливістю виключних прав є те, що аналогічне право на один і той же об'єкт може належати різним особам. Причому це право за своїм змістом буде повністю тотожним у різних осіб.

По-третє, обмеженість виключних прав у часі й просторі різко відрізняє їх від права власності, яке є безстроковим та визнається за його суб'єктом в рівній мірі незалежно від юрисдикції.

Специфіка об'єкта виключних прав - нематеріального блага, визначає специфіку способів захисту авторських прав, які суттєво відрізняються від речових способів захисту. Зокрема, віндикаційний і негаторний позови для захисту авторських прав застосовуватися не можуть. Способи цивільно-правового захисту авторських прав окремо визначені чинним законодавством, зокрема ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права»

У юридичній літературі виділяють такі характерні риси виключних прав: абсолютний характер; можливість використання відповідного об'єкту або самим суб'єктом права, або за його безпосереднім дозволом; самостійна економічна цінність виключних прав; зв'язок з особою творця відповідного об'єкта; обмеженість у часі й просторі тощо[19].

Власне, на відмінність виключних прав від права власності прямо вказується у чинному законодавстві. Так, ст. 419 ЦК визначає, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного; перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ; перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Аналогічні положення містить ст. 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Підхід до виключних авторських прав, який існує сьогодні в законодавстві України, в цілому відповідає європейським та світовим стандартам[20;с.49].

Кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки суб'єкта. При порушенні встановлених меж настають несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб'єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по угоді та інші наслідки (ст. 49 ЦК України).