Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

Стаття 715. Договір міни

1. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов´язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

2. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.

3. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості.

4.  Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов´язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

5.  Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

6.  Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

Відповідно до статті, що коментується, договір міни (бартеру) — це договір, по якому кожна зі сторін зобов´язується передати у власність іншій стороні визначене майно і прийняти від неї інше майно.

Уклавши договір, кожна сторона втрачає право власності на майно, що передає в обмін, і здобуває право власності на майно, що вимінює. Стаття, що коментується, не припускає можливості набуття за договором бартеру інших речових прав (наприклад, повного господарського відання, оперативного управління і т.п.), аніж право власності.

Інтересним уявляється співвідношення понять «бартер» та «міна» за ЦК. Згідно зі ст. 715 ЦК ці поняття є тотожними. Таке положення є новим для цивільного законодавства України, оскільки тривалий час бартер розумівся як різновид договору міни, сторонами якого виступають юридичні особи.

Крім того, поняття бартеру та бартерної операції закріплюються в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 р.) та в Законі України «Про врегулювання товарообмінних (бартерних) операцій в області зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р. Ці поняття суттєво відрізняються від загального, приведеного в статті, що коментується (див. коментар до ст. 716 ЦК). При виникненні колізії в ході застосування всіх згаданих норм, треба пам´ятати, що Закон України «Про врегулювання товарообмінних (бартерних) операцій в області зовнішньоекономічної діяльності» є спеціальною нормою, яка в своїй сфері мала пріоритет перед загальними нормами цивільного права до введення в дію. ЦК. В свою чергу Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» взагалі не є актом цивільного законодавства (докладніше про такі акти див. коментар до ст. 4 ЦК) і регулювати цивільно-правові відносини не може. Терміни цього Закону застосовуються лише в цілях оподаткування.

Договір міни (бартеру) за своїми характеристиками є взаємним, консенсуальним, сплатним.

Відповідно до першого та п´ятого пунктів статті, що коментується, предметом договору міни (бартеру) можуть виступати товари, роботи та послуги. Визнання товару об´єктом даного виду договору є новим для цивільного законодавства порівняно із ЦК 1963, де мова йшлася про обмін майном. Даний Кодекс не має визначення поняття товар. Дефініція ж майна закріплена у статті 190 ЦК, відповідно до якої ним вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов´язки. Поряд з тим аналіз Кодексу, зокрема норм, що стосуються договору купівлі-продажу (глава 54), найближчого за своєю правовою природою до договору міни, дає змогу зробити висновок: поняття «товар» та «майно» не співпадають за об´ємом.

Досить вдале визначення товару закріплене в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р.: товар — це будь-яка продукція, послуги, роботи, права інтелектуальної власності й інші немайнові права, призначені для продажу (платної передачі). Однак таке розуміння товару є протиріччям нормам Цивільного кодексу, який товар, послуги, роботи, а більш того, права інтелектуальної власності й інші немайнові права розуміє як різні за своїм правовим режимом об´єкти цивільних прав (див. розділ третій книги першої Кодексу, інші книги ЦК).

За своєю суттю товар є скоріш ближчим до поняття «річ» (ст. 179 ЦК). Але ж не будь-яка річ є товаром. Характерною ознакою товару виступає його призначення, ціль. Як зазначено в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», така ознака — це призначення для продажу (платної передачі).

Звертає на себе увагу правило пункту п´ятого даної статті. Згідно нього договором міни може бути передбачений обмін майна на роботи (послуги), тим самим розширюється коло об´єктів цивільних прав, які можуть бути предметом договору міни.

По-перше, це позначає, що предметом міни може виступати майно (ст. 190 ЦК), а також роботи та послуги. Тобто обміняти можна не тільки товари (тобто речі, призначені для продажу, сплатної передачі), а також сукупність речей, майнові права(наприклад, право оренди) та майнові обов´язки (хоча участь останніх у цивільному обігу в названій якості стає не зрозумілою та й практично не можливою), роботи та послуги.

По-друге, майно та роботи (послуги) стають предметом договору міни тільки тоді, якщо проводиться обмін першого на друге. Здійснювати обмін майна на майно, чи робіт (послуг) на інші роботи (послуги) в рамках договору міни є неможливим.

Договір міни, як і договір купівлі-продажу, відноситься до договорів, що опосередковують перехід права власності. Однак сфера застосування договору міни значно вужче, ніж договору купівлі-продажу, тому що еквівалентом у товарних відносинах є, в основному, гроші.

На відміну від купівлі-продажу, при бартері як еквівалент звичайно виступають не гроші, а інше рівноцінне майно. Статтею, що коментується, допускається існування договорів міни з доплатою однією стороною визначеної грошової суми. Такі угоди з´єднують елементи договорів купівлі-продажу і міни, мають змішаний характер.

Кожний з учасників договору міни вважається продавцем майна, що він передає, і покупцем майна, що він здобуває. Тому до договору міни застосовні правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з відносин сторін (ст. 716 ЦК).

Новелою цивільного права України є правило, передбачене пунктом четвертим даної статті. Воно встановлює нетрадиційний порядок набування права власності на отримані за договором міни (бартеру) товари.

Як відомо, право власності у набувача майна за договором за загальним правилом виникає з моменту передання майна (ст. 334 ЦК). Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв´язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов´язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Визначення моменту набуття права власності має не аби яке практичне значення, адже

власник майна може здійснити розпорядження ним (ст. 319 ЦК), несе ризик його випадкової загибелі або пошкодження (псування) (ст. 323 ЦК), несе тягар утримання майна (ст. 322 ЦК) і так далі.

Виключенням із загального порядку набуття права власності є порядок, передбачений щодо договорів міни. А саме, право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов´язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто, по-перше, передбачена одночасність виникнення права власності на обмінювані товари у обох сторін, незалежно від того, хто отримав товар в своє розпорядження раніше. По-друге, право власності виникає після останньої за часом передачі товару, а не за першою подією.

Особливості укладання та виконання договору міни (бартеру) можуть бути передбачені не тільки цим Кодексом, але й іншими законами. Наприклад, це стосується згаданого вище Закону України «Про врегулювання товарообмінних (бартерних) операцій в області зовнішньоекономічної діяльності» від 23 грудня 1998 р.

Не застосовуються норми про міну (бартер) до зовні подібних відносин, іменованим обміном. Так, не є договорами міни обмін житлових приміщень, здійснюваний наймачами-громадянами. При укладенні таких договорів не відбувається зміни власників. Не можна також розглядати як договір міни, вчинений громадянином, обмін придбаного в магазині доброякісного товару на інший. Надане покупцю право випливає з факту укладення договору купівлі-продажу.