Водночас внесок інших учасників може вимірюватися і порівнюватися шляхом розрахунку відсотків від тих грошових внесків, які вони здійснили  у підприємство. Наприклад, на 1000 доларів США нараховується 1% кожного місяця, що складає 10 доларів на місяць. У даному випадку не враховуємо, що грошовий внесок у підприємство, як правило, має геометричну прогресію зростання, а використання такого майна, як офіс, не дає прогресуючого зростання прибутку. Проте внеском до підприємства може мати й обладнання, яке даватиме прогресуючий дохід підприємству. Тому закладена у ч. 2 ст. 54 Закону "Про господарські товариства" аксіома про те, що майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди, не завжди відповідатиме реальним майновим відносинам між учасниками підприємства. Наприклад, останнім часом вартість оренди приміщень значно зростає, а тому засновник підприємства, який вніс до статутного фонду підприємства право користування належним йому приміщенням на певний строк, втрачатиме дохід, який він отримав би, якби здавав приміщення на менш тривалий час іншим особам.

Усе вищенаведене зумовлює необхідність більшої конкретизації відносин між учасниками на випадок виходу або вибуття учасника, але автор вважає, що ці питання недоцільно регламентувати законом, адже самі учасники вправі їх конкретизувати в установчому договорі. Так, зміст ст. 54 Закону "Про господарські товариства" не має імперативного характеру, а тому згідно зі ст. 6 ЦК учасники товариства вправі змінити умови та порядок виходу учасника з товариства, що може додатково регламентуватися в установчому договорі при створенні підприємства.

Громадяни, створюючи підприємство, здебільшого не дуже переймаються думкою про те, які саме наслідки можуть виникати у тій чи іншій правовій ситуації. Тому питання про спадкування корпоративного права у більшості випадків буде вирішуватися у кожній конкретній ситуації спадкоємцями та тими особами, які залишаться учасниками такого підприємства, якщо один із учасників помре.

Автор вважає, що така правова ситуація може вирішуватися:

• на підставі ґрунтовного установчого договору, в якому встановлено всі можливі правові ситуації, включаючи питання спадкування належної учаснику частки підприємства та вступ спадкоємця як правонаступника померлого учасника (засновника);

• у безспірному порядку, якщо спадкоємці та учасники підприємства на договірних засадах дійдуть згоди про вирішення прав спадкоємців;

• при виникненні спору і неможливості дійти компромісу такий спір обов'язково має вирішуватися судом.

Вищезазначені загальні підходи диктують не тільки способи вирішення правовідносин, а зумовлюють і певні особливості діяльності тих чи інших органів.

Можна прогнозувати, що загальноприйнятими варіантами вирішення спорів між учасниками та спадкоємцями померлого учасника мають стати:

• прийняття до складу учасників одного чи всіх спадкоємців померлого учасника підприємства виходячи з установчого договору або за згодою всіх учасників товариства. При цьому у разі існування заборони в установчому договорі щодо можливості спадкування корпоративного права, вважається, що цей пункт договору може бути змінено за вільною згодою того складу учасників підприємства, який діятиме на момент відкриття спадщини;

• визначення умов компенсації спадкоємцям частки, належної учаснику підприємства на день його смерті.

Звертаючи увагу на той аспект, що кількість спадкоємців корпоративного права може бути значною, а частка учасника підприємства, який помер, незначною, можна брати цей аспект як передумову вирішення правової ситуації за вільною згодою всіх суб'єктів правовідносин. Наприклад, на практиці зустрічаються випадки, коли учасники підприємства для заохочення директора надають йому право на 1-3% доходу підприємства. Автор вважає, що такий відсоток недоцільно передавати спадкоємцям з таких причин:

1) ця частка спеціально персоніфікована для керівників підприємства : має залишатися дійсною для іншого керівного складу підприємства;

2) збільшення кількості учасників підприємства ускладнює порядок проведення загальних зборів учасників, оскільки з певних об'єктивних причин вони не завжди здатні зібратися для вирішення найважливіших питань підприємства;

          3)   досягти консенсусу при збільшенні кількості учасників завжди складніше, коли кількість осіб, від яких залежить прийняття рішення,збільшується. Як відомо, для деяких підприємств з найважливіших питань має бути досягнуто згоди всіх учасників підприємства, а тому навіть незначні корпоративні права на підприємство можуть ускладнювати його діяльність;

4)   нові учасники підприємства, які не знають особливостей його діяльності, не бачать перспектив його розвитку, не завжди здатні адекватно приймати рішення, запропоновані учасниками підприємства, які його створювали;

5)   не включати спадкоємців учасника, який мав незначні корпоративні права, до складу учасників підприємства завжди легше, ніж у подальшому їх виключити.

Всі наведені аргументи можуть використовуватися у суді для того, щоб вмотивовано доводити переваги учасників підприємства на відмову у прийнятті нових учасників підприємства (правонаступників) перед вимогою спадкоємців учасника щодо вступу до такого підприємства.

Водночас, якщо частка померлого учасника підприємства є відповідною часткам інших учасників підприємства, а можливо, й більша, то це питання може набувати спірного характеру.

Уявити собі, наскільки сучасні підприємства можуть бути складні і великі за обсягом, важко. Наприклад, найпростішим підприємством вважається підприємство, створене на базі цілісного майнового комплексу, тому розмежувати корпоративні права учасників такого підприємства, зазвичай, неможливо. Водночас підприємство може мати у своєму складі два і більше майнових комплекси, бути засновником та учасником інших підприємств, численних філій як в Україні, так і за кордоном. Такі підприємства відрізнятимуться тим, що корпоративне право окремого учасника, як правило, не персоніфіковане, але кількість майна, напрямів діяльності підприємства, дозволяє говорити про можливість виділення з його складу або окремого майнового комплексу, або філії як певного об'єкта самостійних прав тощо. І у такій ситуації може виникати спір, наприклад, з приводу виділення конкретного майнового комплексу, який пропонується учасниками підприємства і на який не погоджуються спадкоємці.

Автор також вважає, що поняття "філії та представництва", встановлене у ст. 95 ЦК, формально не визнає за цими суб'єктами статусу юридичної особи. При цьому філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Для того, щоб ці суб'єкти набули ознак самостійної юридичної особи достатньо, щоб повноважні органи юридичної особи прийняли рішення про виділення цих суб'єктів зі складу юридичної особи і на базі цього майна створили нову юридичну особу. Таким шляхом, на погляд автора, -створивши на базі філії або представництва нову юридичну особу і перепавши їй відповідне майно, - можна компенсувати спадкоємцям належну їм частку померлого учасника підприємства, для чого потребується рішення загальних зборів учасників про виділ частини юридичної особи у самостійну юридичну особу.

Зрозуміло, якщо це питання вирішується за вільною згодою всіх заінтересованих осіб, то проблем не повинно виникати. Тобто спадкоємці та учасники підприємства можуть у нотаріальному порядку підписати договір про виділення частки підприємства шляхом надання філії або представництву самостійності, що має бути відповідним чином зареєстровано у державному реєстрі.

Але для вирішення таким чином спору між заінтересованими особами судом слід визначити більш-менш чіткі критерії і виявити повноваження суду щодо можливості такого поділу або виділення частини підприємства

Критерії виділення частини підприємства спадкоємцям як самостійне: частки можуть бути такими:

• підприємство не повинне являти собою цілісний майновий комплекс, розділ якого може призвести до втрати ним єдиного виробничого циклу

•виділення певної частини підприємства, що відповідає частці спадкоємців, не повинне порушувати вимог законодавства України, зокрема антимонопольного та інших норм.

Передумовою виділення спадкоємцям частки учасника у натуральній формі має вважатися неможливість підприємства компенсувати грошима протягом року спадкоємцям належної померлому учаснику частки підприємства.

За частиною 4 ст. 191 ЦК можна встановити, що підприємство або йога частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Отже, формальні підстави для виділення частини підприємства судом існують, оскільки закон дозволяє розглядати підприємство не тільки як об'єкт нерухомості або певний комплекс, а й як сукупність певних частин (підприємства).

Згадуючи про владні повноваження суду, ми неодмінно маємо посилатися на загальновідомі принципи його діяльності:

• за ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі;

• ч. 4 ст. 41 Конституції України гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Тому формально суд вправі розглядати будь-які спори, але не може позбавляти підприємство як суб'єкта господарських відносин його власності без достатніх для цього підстав. Автор наголошує на тому, що при зверненні спадкоємців до суду із заявою про виділення належної померле г учаснику частки до того моменту, коли в них з'явилося право вимоги ви компенсацію такої частки, така частка виділятися не може. Навіть застосовуючи положення цивільного права і виходячи з можливості судудіяти  за аналогією із законом або правом, положення ч. 4 ст. 41 Конституції України щодо непорушності права власності мають переважати право на виділ частки в натурі.

Суд може вирішити питання про примусове виділення частки спадкоємцям у натурі тоді, коли підприємством будуть порушуватися права  спадкоємців на компенсацію частки. Отже, вважається, що при наявності діях повноважних осіб підприємства ознак правопорушення, спадкоємне вправі звертатися з відповідним позовом. Наприклад, якщо минув рік і підприємство не виплатило компенсації, то спадкоємці вправі звернутися з позовом не тільки про виділ у натурі частини підприємства, а й про відшкодування завданої їм шкоди. Якщо за письмовою домовленістю між спадкоємцями та підприємством останнє зобов'язане було виплатити компенсацію, але не виконало зобов'язань, то тут має застосовуватися інша частина ст. 41 Конституції України. А саме у такій ситуації можна констатувати, що використання власності не може завдавати шкоди правам, : з ободам та гідності громадян, інтересам суспільства тощо.

Тому суд вправі ліквідувати правопорушення шляхом виділення з підприємства тієї його частини, яка відповідає за розміром частці спадкоємців померлого учасника підприємства.

До повноважень суду можуть входити не тільки питання про визначення вартості всього підприємства на підставі проведення судово-бухгалтерської експертизи, а й окремих його складових частин, включаючи, філії і представництва. Виходячи з вартості окремих частин підприємства та :х господарського значення може робитися висновок про можливість і доцільність компенсації спадкоємцям належної їм частки підприємства шляхом виділення відокремленого підрозділу, філії або представництва. Автор вважає, що такому висновку суду має передувати експертна оцінка господарського значення тих чи інших частин підприємства та можливість їх функціонування як самостійних суб'єктів чи об'єктів господарського права.