Після задоволення судом такої заяви та після набрання рішенням суду законної сили, останній заповіт вважатиметься недійсним. Рішення суду має бути направлене нотаріусу та воно буде підставою для внесення відомостей про визнання останнього заповіту недійсним у Спадковий реєстр для його скасування. Якщо існував попередній заповіт, то він відновлюється.

У разі наступного визнання фізичної особи, яка склала та посвідчила заповіт, будучи недієздатною, позов про визнання заповіту недійсним може пред'явити її опікун. Оскільки стан недієздатності повною мірою відповідає стану, коли заповідач не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг ними керувати, то заповіт, посвідчений до визнання особи недієздатною, має відновлювати свою дію.

Частиною 3 ст. 225 ЦК передбачено та регламентовано випадок, коли сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину. Аналізуючи це положення закону виникає запитання, а чи поширюється воно на випадок посвідчення заповіту, оскільки тут ідеться про іншу сторону правочину. На нашу думку, це положення може поширюватися тільки на дво- та багатосторонні правочини, оскільки заповіт - це односторонній правочин і інша сторона у ньому відсутня до моменту смерті заповідача.

У статті 213 ЦК йдеться про інший випадок, за наявності якого може бути відновлено попередній заповіт. Так, якщо правочин (останній заповіт) було вчинено особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку іншої особи, то такий правочин (заповіт) може бути визнано недійсним. У цій правовій ситуації у діях особи, що примушує власника написати заповіт, вбачаються ознаки кримінально караного діяння, передбаченого ст. 355 КК ("Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань"), але зміст цієї норми виписано таким чином, що він застосовуватиметься лише до виконання обов'язків. Написання ж заповіту - це право заповідача, а не його обов'язок. Тому при зовнішній подібності правової ситуації - примус під час виконання або реалізації цивільних прав - має наставати кримінальна відповідальність, для чого слід змінити редакцію ст. 355 КК. Тоді вирок у кримінальній справі має свідчити про злочинні дії і наставатиме не тільки кримінальна відповідальність, а й цивільна, зокрема, усунення від права на спадкування (ст. 1224 ЦК).

Але ні у ч. 4 ст. 1254 ЦК, ні у ст. 213 ЦК нічого не сказано про суб'єктів, які можуть пред'явити заяву до суду про визнання заповіту недійсним, коли заповідач писав заповіт під примусом. На нашу думку, тут можна застосувати аналогію закону, а саме - ст. 225 ЦК. Тобто до суду може звернутись сам заповідач при житті, а у разі його смерті - заінтересовані особи, цивільні права та інтереси яких порушено останнім заповітом (див. проект № 33).До таких осіб, зокрема, можуть належати спадкоємці за законом, спадкоємці і відказоодержувачі за попереднім заповітом. Тут навіть можливий випадок, передбачений ч. 2 ст. 225 ЦК: якщо заповідач при житті був визнаний недієздатним, то таку заяву може пред'явити до суду його опікун в його інтересах.

Тобто у цьому разі констатується, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі, тому й береться до уваги попередній заповіт, складений без примусу, як такий, що відповідав останній волі заповідача.

Якщо буде встановлена особа, а у законі вона названа "винна", яка застосувала фізичний або психічний тиск до заповідача, вона зобов'язана відшкодувати йому збитки у подвійному розмірі (наприклад, вартість вчинення нотаріальної дії) та моральну шкоду, завдані у зв'язку з посвідченням заповіту. Виникає запитання, а чи можуть вимагати такого відшкодування особи, на користь яких складено заповіт, або родичі заповідача? Вважається, що у ст. 231 ЦК чітко встановлено особу, яка вправі вимагати такого відшкодування - друга сторона договору. Але у ст. 231 ЦК однозначно встановлено й право вимоги щодо відшкодування шкоди у подвійному розмірі, тому спадкоємці заповідача як правонаступники можуть вимагати такого відшкодування. Але вони не можуть вимагати відшкодування не нарахованої судом моральної шкоди, завданої заповідачу, оскільки це право нерозривно пов'язане з особою спадкодавця.

Слід звернути увагу й на ту обставину, що заповіт може бути визнано недійсним у повному обсязі або у якійсь частині (див. проекти № 44, 45). Так, ч. З ст. 1257 зазначає, що недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. Аналізуючи ст. 1257 ЦК, автори вище робили посилання на ст. 27 ЦК, яка є передумовою для встановлення недійсності "окремого розпорядження заповідача". Недійсною буде також умова заповіту про позбавлення спадкоємця за правом на обов'язкову частку права на спадкування, якщо вона не відповідає ст. 1224 ЦК та не підтверджується доказами тощо. Але недійсність окремої умови заповіту не призводить до недійсності заповіту в цілому.

Частиною 4 ст. 1257 ЦК встановлено однозначну можливість спадкоємця, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержати право на спадкування за законом. Але слід брати до уваги, що в разі кваліфікації недійсності заповіту за ч. 2 ст. 1257 ЦК винні особи на підставі ч. 2 ст. 1224 ЦК мають усуватися від права на спадкування.