Згідно з кримінально-процесуальним законодавством справа завжди повинна знаходитися в розпорядженні тієї посадової особи чи того органу, в провадженні яких вона перебуває. Винятки з цього правила обумовлені в законі - кримінальна справа може бути оглянута (вивчена, перевірена) судом лише тоді,  коли  вона  надійшла  до  суду  з  постановою  про  її  закриття (ст. 2366), з обвинувальним висновком (статті 232 і 2321), з  постановою  про застосування  примусових  заходів   виховного  або  медичного  характеру (ст. 418). Статтею 2362  КПК передбачені випадки, коли предметом судового дослідження можуть бути матеріали, на підставі яких відмовлено у порушенні справи. В інших випадках, тобто тоді, коли розслідування кримінальної справи не закінчено, коли виконуються слідчі дії і приймаються процесуальні рішення, суд не вправі витребувати справу - таке його право не передбачено законом, як і не встановлено ним обов'язку органу дізнання, слідчого чи прокурора надати у таких випадках справу суду. Законом не передбачено можливості зупинення слідства на час передачі справи з провадження слідчого до провадження суду для розгляду ним скарг на процесуальні рішення, дії чи бездіяльність слідчого та прокурора у справі. Таке зупинення слідства, особливо на початкових його стадіях, неминуче призвело б до тяганини у розслідуванні справи та втрати доказів. З іншого боку, суд без глибокого вивчення всіх нюансів кримінальної справи не зможе визначитися з питанням, чи є оскаржувані процесуальні рішення, дії чи бездіяльність законними і обґрунтованими, а, відтак, і сам прийме необґрунтоване рішення. Останнє буде грубим та некомпетентним втручанням в розслідування справи і нічого позитивного не дасть.

Автори скарг на процесуальні рішення, дії чи бездіяльність органу дізнання, слідчого, прокурора апелюють до того, що тими чи іншими рішеннями або діями (бездіяльністю) органів дізнання порушуються або ущемляються їх права, а тому їх доводи про неправильність чи незаконність цих дій і рішень відповідно до ст. 55 Конституції України повинні бути предметом розгляду суду. Однак процес розслідування справи завжди пов'язаний з якимось обмеженням чи ущемленням прав тих осіб, які потрапляють у його сферу. Це стосується як осіб, щодо яких порушено справу, підозрюваних та обвинувачених, так і потерпілих, свідків та інших учасників кримінального судочинства. Так, обвинувачений може бути незадоволеним змістом постанови про пред'явлення обвинувачення, з об'єднанням чи розділенням справ, практично з усіма діями особи, у провадженні якої перебуває справа, чи з її рішеннями. Потерпілий може бути незадоволеним тим, що слідчий не призначив якусь експертизу, не допитав якогось свідка чи виконав якісь інші слідчі дії, чим, на його думку, ущемив його права. Свідок може бути незадоволеним тим, що його викликали для допиту в незручний для нього час тощо. Однак, зрозуміло, надання цим особам права на оскарження до суду всіх процесуальних дій (бездіяльності) і рішень посадових осіб, що провадять розслідування справи, і з якими вони не погоджуються, паралізувало б роботу останніх. Кримінальна справа не розслідувалася, а "обростала" б протоколами судових засідань, рішеннями суду щодо поданих скарг, скаргами на названі рішення, рішеннями касаційного суду тощо.

Смисл судового контролю за досудовим розслідуванням справи в тому, що особа завжди повинна мати гарантію захистити свої права в суді. Особа, щодо якої провадиться досудове слідство, не позбавляється такого права і має перспективу судового захисту, рано чи пізно справа буде розглянута судом і суд поновить її порушене право. Повною мірою це стосується більшості процесуальних  дій та рішень, які приймаються органом дізнання, слідчим чи прокурором в стадії досудового розслідування справи. Обвинувачений чи потерпілий, які не погоджуються з тим чи іншим рішенням органу дізнання, слідчого чи прокурора або з їх процесуальними діями, мають можливість захистити свої права та інтереси під час судового розгляду справи. Водночас, суд, згідно з чинним законодавством, має широкі можливості у поновленні цих прав та інтересів - від задоволення їх клопотань безпосередньо в суді до направлення справи на додаткове розслідування або виправдання особи.

Закон (ст. 54 КПК) не допускає покладення обов'язків здійснення судового контролю і розгляду кримінальної справи, в якій проводився цей контроль, на одного і того ж суддю, що є додатковою гарантією дотримання прав і свобод людини і громадянина.

 При здійсненні судового контролю у стадії досудового слідства діють основні засади судочинства, однією з яких є законність, яка зокрема, означає, що суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання, особа, що провадить дізнання, в ході кримінально-процесуальної діяльності зобов'язані неухильно і точно виконувати всі вимоги Конституції та законів України. Це одна з небагатьох засад, з якої немає і не може бути винятків. Виправдати недодержання чи неправильне застосування закону не можуть жодні   обставини. Саме на цю конституційну засаду, насамперед, повинні орієнтуватися суди при вирішенні питання щодо підвідомчості їм скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів та посадових осіб, які здійснюють досудове слідство.

З метою недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина у стадії досудового слідства і забезпечення здійснення дієвого судового контролю законодавець має в окремій статті нового КПК сформулювати мету і завдання судового контролю, визначити, з яких питань у стадії досудового слідства лише суд вправі приймати рішення та які саме рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів можуть бути предметом судового розгляду у зазначеній стадії.

Однією з проблем здійснення судового контролю є проблема пов'язана з проведенням обшуку житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію тощо.

Особливо слід звернути увагу на процесуальне забезпечення дій посадових осіб органів дізнання і досудового слідства при проведенні обшуку (огляду) житла та іншого володіння особи, виїмки в них, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв'язку. У Конституції України містяться приписи, згідно з якими: "Кожен має право на житло" (ст. 47), а також "Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду" (ч. 2 ст. 30). Лише "у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку" (ч. 2 ст. 30).

Ці конституційні норми з точки зору охорони прав і свобод людини мають принципово важливе значення і тому в КПК (ст. 141) передбачено, що громадянам гарантується недоторканність житла. Ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають в ньому. Особисте життя громадян ... охороняється законом. Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян .... можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК.

На жаль, і конституційна норма і наведені норми КПК дещо відрізняються від формули, передбаченої ч. 2 ст. 8 Європейської конвенції з прав людини. Зокрема в ній зазначено, що "держава не може втручатися у здійснення цього права (тобто права на повагу в даному випадку до житла людини) інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей" [170].

Порівняймо наведені норми і ми побачимо, що Європейська конвенція передбачає значно ширші можливості для обмеження права особи на недоторканність житла, ніж в національному законодавстві. Не йде в ній мова і про інше володіння особи. Слід звернути увагу, що і КПК Російської Федерації передбачає недоторканність лише житла і мову про інше володіння не веде [167, с. 35]. У відповідності із приписами ст. 50 Конституції Республіки Польща забезпечується недоторканність житла. Обшук квартири, приміщення або транспортного засобу може проводитись лише у випадках, визначених законом та визначеним ним способом [172, с. 17]. Тобто Україна, передбачаючи недоторканність не тільки житла, але й іншого володіння особи, передбачає більш широкі права особи, ніж це передбачено Європейською конвенцією, і цим створює для правоохоронних структур більш складні умови діяльності, ніж вони передбачені в країнах Європи. Оскільки Конвенція ратифікована Україною і стала частиною національного законодавства, її неспівпадання з Конституцією України і КПК створює відповідну проблему в судочинстві. Суди вимушено зобов'язані при певних обставинах застосовувати Конвенцію, як акт прямої дії.

Поняття "житло" в українському законодавстві складне і неоднозначне, воно розрізняється в цивільному і житловому праві. В кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві підхід до цього інституту також має свою специфіку. Зокрема, у відповідності зі ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них [435, с. 122]. Житло, у відповідності з Цивільним кодексом, є поєднуючим поняттям, яке включає в себе житловий будинок, квартиру, садибу, котедж, дачу, які розраховані на тривалий строк служби та призначені для проживання. На думку коментаторів Цивільного кодексу України з точки зору цивільного права не можуть вважатися житлом окремі виробничі приміщення, вагончики, підвали, сараї, гаражі, збірно-розбірні, пересувні, контейнерні та інші підсобні споруди, а також приміщення, призначені для тимчасового (готель, лікарня) або недобровільного (в'язниця) перебування особи [436, с. 260]. На жаль, у Конституції України (ст. 30), КК (ст. 162) та КПК (ст. 141) немає визначення поняття житла. З урахуванням же розбіжностей в цивільному та житловому законодавстві, а також реалій життя застосування зазначених норм в кримінальному процесі викликає великі складнощі.

Слід також мати на увазі, що КК проникнення у житло, інше приміщення чи сховище передбачено як кваліфікуюча ознака окремих злочинів (ст. 185, 186, 187), а також відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення розглядається як правомірна дія (ст. 36). При застосуванні норм КК суди визнають за житло і готельні номери, і туристичні палатки, і вагонні купе, і лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку тощо, тобто всі ті приміщення, в яких проживає людина постійно чи тимчасово (за виключенням звичайно каналізаційних люків, де мешкають бомжі, та інших аналогічних місць притулку окремих осіб), що не співпадає з нормами цивільного чи житлового права.

Слід звернути увагу, що вирішуючи конкретні справи, Європейський суд з прав людини поняття "житло" тлумачить як місце, де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такого проживання, в тому числі облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства (справа Барклі проти Сполученого Королівства); приміщення за наявності права власності, де особа мала намір проживати (справа Гіллоу проти Сполученого Королівства); власність, яку особа щороку займає протягом значного проміжку часу (справа Ментес проти Туреччини); деякі приміщення, інша нерухомість, пов'язані з професійною діяльністю особи, зокрема, офіси адвокатів, комерційні службові приміщення (справа Німітц проти Німеччини [101]).