На наш погляд, в Україні під поняттям "житло" в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: 1) особистий будинок зі всіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою частиною будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке входить в житловий фонд і використовується для постійного або тимчасового проживання; 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не входять в житловий фонд, але використовуються для тимчасового проживання. Тобто це можуть бути приватний будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі, дача, садовий будиночок, кімната в гуртожитку, номер в готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, туристичні палатки, тощо. В окремих випадках, наприклад при тривалому перебуванні, в якості тимчасового житла можуть бути визнані купе поїздів та каюти кораблів. Водночас, що стосується приміщень в місцях ув'язнення та в казармах військовослужбовців, то з урахуванням специфіки перебування в них контингенту визнати, що обмеження права на недоторканність житла і проникнення в них допускається на тих же умовах, що і в житло, неможливо.

Цивільне законодавство (ст. 317 ЦК) у зміст права власності вкладає право власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном. Крім того ст. 395 ЦК передбачено, що право володіння є також речовим правом на чуже майно. Поняття "володіння" - надзвичайно складне і не сприймається всіма однозначно. І тому з метою недопущення порушень прав і свобод людини при виконанні кримінально-процесуальних дій воно повинно мати чітке законодавче визначення. На наш погляд під іншим володінням особи в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: 1) всі приміщення,  крім житла, які належать особі; 2) всі речі, які належать особі і знаходяться в житлі чи поза житлом. Під іншим володінням особи слід розглядати і землю, і воду, і ліс та інші насадження, худобу, птицю, транспортні засоби та будь-яке інше майно, яке належить особі.

Слід звернути увагу на те, що в ст. 30 Конституції України, а також у ст. 12 проекту КПК мова йде про три заборони: 1) про незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; 2) про незаконний в них огляд; 3) про  незаконний обшук - інакше як за вмотивованим рішенням суду. Крім того, виходячи з вимог статей 31 та 32 Основного Закону, які реалізовані в ст. 12 проекту КПК, не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи з метою: 1) виїмки; 2) зняття інформації з каналів зв'язку; 3) застосування інших технічних засобів отримання інформації. Таким чином, не допускається незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи за будь-яких обставин, а також з метою обшуку, огляду, виїмки та зняття інформації.

Як відомо, за об'єктами дослідження розрізняють огляд: а) місця події; б) місцевості; в) житла; г) інших приміщень; д) предметів; е) документів; є) живих істот; ж) трупа; з) поштово-телеграфної кореспонденції. Обшук - це слідча дія, яка полягає в примусовому обстеженні житла, будь-яких приміщень, ділянок місцевості і громадян з метою знайти предмети, документи і цінності, які мають значення для справи, свідчення їх належності конкретній особі, а також з метою знайти злочинця або труп.

У ході досудового слідства у кримінальних справах слідчий зобов'язаний здійснити виїмку: 1) речових доказів; 2) предметів і документів, які вилучені із обігу (якщо у володільця відсутній дозвіл на їх придбання та зберігання); 3) документів, що засвідчують особу, нагороди та документи до них, які належать взятим під варту особам. Виїмка можлива як в ході огляду чи обшуку житла чи іншого володіння особи, так і як самостійна слідча дія. У зв'язку з цим викликає подив відсутність у ст. 30 Конституції України та в ст. 12 проекту КПК заборони незаконно проникати в житло чи інше володіння особи з метою виїмки.

Отже, аналіз наведених обставин дає підстави стверджувати, що за логікою закону не допускається незаконне проникнення до житла і будь-яких інших приміщень, в предмети, в які потрібно проникнути з метою проведення в них огляду, обшуку, виїмки (наприклад, транспортні засоби), а також на ділянки місцевості (наприклад, город, сад, ліс, ставок, річка, поле тощо), якими на законних підставах володіє особа. Окремі громадяни сьогодні мають на праві приватної власності магазини, кафе, бари, їдальні, ресторани, майстерні, заводи і фабрики та багато інших приміщень, які також охоплюються поняттям "інше володіння особи". Цивільне законодавство дає безліч можливостей особі для права на володіння. В той же час кримінально-процесуальне законодавство, передбачаючи недоторканність цього володіння, не конкретизує його, створюючи серйозну проблему в правозастосуванні. Для того, щоб судова практика була сталою і визначеною, в КПК повинно бути чітко сформульоване поняття іншого володіння особи, недоторканність якого гарантується державою.

Право особи на недоторканність житла може бути як законно обмежене, так і незаконно порушене. В міжнародних та національних нормативних актах наведено критерії, тобто межі допустимості в демократичному суспільстві законного обмеження, які дають змогу відрізнити його від незаконного та свавільного порушення названого права. Аналіз Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також справ Європейського суду з прав людини дає підстави стверджувати, що з точки зору європейських стандартів законними можна вважати обмеження права на недоторканність житла, якщо: 1) вони мають правову основу; 2) їхні цілі є пропорційними (відповідними) шкоді, яка ними заподіюється; 3) діють тимчасово; 4) під час їх застосування не допускається будь-якої дискримінації; 5) є підконтрольними суду; 6) не застосовуються до кола абсолютно недоторканних прав і свобод; 7) про їх введення інформується світове співтовариство; 8) паралельно з ними існує механізм поновлення незаконно порушених прав та свобод; 9) у законі передбачена можливість їх оскарження. Аналіз цих вимог у порівнянні з нормами національного законодавства свідчить про те, що національні норми України в цілому відповідають міжнародним.

У ст. 30 Конституції України та ст. 12 проекту КПК мова йде про недопущення проникнення до житла чи до іншого володіння особи не інакше як за вмотивованим рішенням суду, але фактично йдеться про недопустимість незаконного проникнення. Коли особи, які проживають у житлі, не заперечують проти проникнення в нього, рішення суду не потрібне. Щодо цього більш вдалою є конструкція ст. 141 чинного КПК. Про те, що забороняється саме незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, свідчить зміст ст. 162 КК. Незаконним є будь-яке проникнення до житла чи іншого володіння особи всупереч чинному законодавству. Незаконне проникнення до житла з метою крадіжки, грабежу та розбою законом навіть визнано кваліфікуючою ознакою, яка підвищує суспільну небезпечність злочину. На жаль, у законі, зокрема і в чинному, і в проекті КПК не розкрито зміст поняття "незаконне проникнення в житло чи інше володіння особи", і тому це створює складнощі як при застосуванні ст. 162 КК, так і при застосуванні відповідних норм КПК.

На наш погляд, для того, щоб розкрити зміст незаконності проникнення в житло чи інше володіння особи, необхідно спочатку зупинитись на можливостях законного проникнення. Перш за все воно буде правомірним, якщо здійснене з дозволу володільця житла чи іншого володіння, або за вмотивованим рішенням суду. По-друге, не буде протиправним порушення недоторканності житла та іншого володіння особи у випадках надзвичайної необхідності (для попередження пожежі, затоплення, вибуху тощо, для відвернення злочинних посягань на житло чи людей, які в ньому перебувають). Тобто, в таких і аналогічних випадках дії особи, яка проникає в житло чи інше володіння, хоча формально і порушують їх недоторканність, - але вони корисні в силу обставин, які обумовлені  необхідною обороною або крайньою необхідністю. В такому разі шкода від проникнення в чуже житло чи інше володіння завжди буде меншою за ту, що могла настати, якщо такого проникнення своєчасно не здійснити.

Приписами ч. 3 ст. 30 Конституції України передбачено, що у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку, тобто без вмотивованого рішення суду. Цей інший порядок для невідкладних випадків щодо проведення обшуку та огляду житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду встановлений відповідним законом, зокрема статтями 177 та 190 чинного КПК та статтями 263 та 270 проекту КПК. На жаль, немає передбаченого ст. 30 Конституції України  закону, який би регламентував порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи без вмотивованого рішення суду в разі необхідності врятування життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, який не віднесений до компетенції Служби безпеки України. І це є проблемою в судочинстві.

До переліку виключних, невідкладних випадків, коли проведення огляду житла чи іншого володіння особи, обшуку та виїмки не може зволікатися, логічно віднести такі ситуації: 1) раптове виникнення фактичних підстав для проведення таких слідчий дій; 2) наявність загрози знищення або приховання предметів (документів), які мають доказове значення в справі; 3) необхідність зупинити подальшу злочинну діяльність особи чи осіб; 4) інші аналогічні випадки. Саме тому, наприклад, розробники проекту КПК врахувавши ст. 8 Конвенції, вийшли за межі формули, передбаченої ч. 3 ст. 30 Конституції України, і в ч. 5 ст. 263 передбачили, що непотрібно рішення судді для невідкладного проведення огляду місця події в житлі чи в іншому володінні особи в разі одержання повідомлення про вчинення злочину в цьому житлі чи іншому володінні особи при об'єктивній неможливості отримання від цієї особи згоди на проведення огляду. Життя вимагає такого вирішення, оскільки шкода суспільним інтересам від того, що, наприклад, своєчасно не ввійшли в квартиру самотньої людини, яку вбито, не оглянули місце події і не зафіксували відповідні докази, є значно більшою за ту, що заподіяна фактом вторгнення слідчого в квартиру без відповідного рішення суду. Але цей приклад свідчить про те, що конституційна норма і відповідні норми КПК про недоторканність житла слід узгоджувати з реаліями життя та Європейською конвенцією.

У КПК проблема недоторканності житла та іншого володіння особи розглядається лише з позиції обшуку, огляду та виїмки, а також зняття інформації, тобто конкретних процесуальних дій. У зв'язку з цим у КПК повинен бути передбачений порядок отримання відповідних дозволів на проведення цих слідчих та оперативно-розшукових дій в житлі та іншому володінні особи, а також сам порядок їх проведення. В загальних рисах такий порядок законом передбачений, але ця надзвичайно важлива конституційна засада вимагає більшої конкретизації тому, що кожна невизначеність може потягти за собою негативні наслідки.