Питанням наукової розробки різних аспектів процесуального порядку судового розгляду кримінальних справ, у тому числі в контексті положень Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод присвячені праці багатьох авторів, серед яких Бандурка С. [12], Загорський Г. [106], Слинько С. [12], Трофименко В. [399, с. 73-77], Шмаленя С. [459, с. 39-42], Ціркаль В. [438, с. 62-67] та інші. Нашим завданням є дослідження тих проблем кримінального процесу при розгляді справ у судах першої інстанції, які створюють певні труднощі у прийнятті правильного, законного рішення, відшукання шляхів вирішення цих проблем та надання конкретних пропозицій.               Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це конституційне положення в рівній мірі стосується і відносин, що виникають у кримінально-правовій сфері. Так, у 2002 р. місцевими та апеляційними судами України по першій інстанції було розглянуто 199225 та 1348 справ відповідно. У 2003 р. - 211043 та 1292 справи.  У зв'язку з цим не викликає сумніву те велике значення, яке надається процесуальному порядку провадження у кримінальних справах. До цього нас зобов'язує також і Конвенція про захист прав людини і основних свобод [122], в ч. 1 ст. 5 якої зазначено, зокрема, що "нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом" [170], оскільки на терези правосуддя завжди ставиться доля конкретної людини.    

  Таким чином, на перший план виходить саме процесуальне забезпечення кримінального процесу, від якості проведення якого залежить остаточне рішення у справі. Кожна дія судді, починаючи від надходження кримінальної справи і закінчуючи прийняттям рішення, врегульована процесуальним законом, істотне порушення якого, в свою чергу, є підставою для скасування або зміни вироку чи постанови (п. 3 ч. 1 ст. 367 КПК).  

  Досліджуючи процесуальний порядок ведення кримінального процесу при розгляді кримінальних справ, ми зупинимося на найбільш проблемних питаннях, котрі виникають у судовій практиці, та вкажемо конкретні шляхи їх розв'язання.  

Попередній розгляд справи провадиться не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду (ст. 241 КПК). Якщо ж провести нескладні арифметичні дії, то ми побачимо, що фактичний  термін значно менший. Серед десяти днів обов'язково випадає два дні вихідних (субота та неділя). Ще день на реєстрацію справи в канцелярії суду, на доповідь голові чи в разі його відсутності заступнику голови, повернення в канцелярію з відповідною резолюцією, передачу справи з канцелярії безпосередньо судді.

За цей час суддя повинен ретельно вивчити справу незалежно від її обсягу і складності й вирішити ряд питань, пов'язаних із призначенням справи до розгляду в суді, а саме:  1) чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла; 2) чи немає підстав для закриття справи або її зупинення; 3) чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог Кодексу; 4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу; 5) чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або  досудового слідства таких порушень вимог Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду. Крім цього суддя за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб. За клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення  йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ст. 237 КПК).

У відповідності зі ст. 240 КПК попередній розгляд кримінальної справи має бути здійснений одноособово суддею з обов'язковою участю прокурора. Інші учасники процесу повідомляються про день попереднього розгляду справи, але їх відсутність не є перешкодою для розгляду справи.

Відповідно до ст. 121 Конституції України однією із функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення в суді. Ця конституційна норма зумовлює обов'язкову участь прокурора у розгляді в суді кожної кримінальної справи, яка надійшла з обвинувальним висновком, з постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або про звільнення від кримінальної відповідальності. В окремих передбачених законом випадках прокурор бере участь у розгляді судом кримінальної справи приватного обвинувачення. Але не в кожній кримінальній справі можливе підтримання державного обвинувачення до кінця, тому що не в кожній справі особу притягують до відповідальності обґрунтовано. В той же час помилки досудового слідства не обов'язково мають бути виправлені в суді лише шляхом винесення виправдувального вироку, оскільки є шлях більш короткий і простий. Цей шлях - відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді і закриття останнім кримінальної справи.

Тривалий час точилися дискусії навколо питання про відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді та її правових наслідків [219]. Десятки років прокурори в окремих кримінальних справах повністю або частково відмовлялись у судових засіданнях від підтримання державного обвинувачення підсудних, але їх відмова не мала для суду правового значення. Суд був зобов'язаний продовжувати розгляд справи і постановлювати те судове рішення, яке зумовлювалося вимогами закону в конкретній ситуації. Але опоненти вважали, що в такому разі суд брав на себе функції прокурора, і тому вимагали, щоб суд був обмежений позицією прокурора, за винятком тих випадків, коли потерпілий не згодний із прокурором. Нині цю вимогу закріплено в українському законодавстві. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 264 КПК, коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від підтримання державного обвинувачення і в своїй постанові викласти мотиви відмови. В такому разі згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий  чи його представник вправі вимагати продовження розгляду справи, тобто вони підтримують обвинувачення. Якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий чи його представник не бажають скористатися правом, передбаченим ч. 2 ст. 267 КПК, то відповідно до ч. 2 ст. 282 цього Кодексу суд своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу.

На перший погляд, ті питання, навколо яких точилися дискусії, знято, але зазначені норми КПК породили ряд нових проблем, які потребують термінового вирішення, оскільки їх існування шкодить правосуддю. Насамперед слід сказати, що виходячи зі змісту ст. 282 КПК закриття справи судом можливе як при повній, так і частковій відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення, з якою погодився потерпілий чи його представник. Згідно з чинним законодавством прокурор повинен відмовитись від підтримання державного обвинувачення за умови, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, тобто в трьох випадках - коли дані судового слідства не підтверджують: події злочину; наявності у діянні підсудного складу злочину; участі підсудного у вчиненні злочину.

Відповідно до вимог ст. 264 КПК прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення лише після судового розгляду справи, зокрема після судового слідства. Таким чином, законодавство зобов'язує його виконати всі передбачені ст. 22 КПК дії, тобто всебічно, повно й об'єктивно дослідити всі обставини справи. Без таких дій він не має права на відмову від обвинувачення. Згідно зі ст. 264 КПК відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення можлива лише шляхом винесення відповідної постанови, при цьому в ній мають бути наведені належні мотиви відмови та аргументи на їх підтримку. Прийняття судом відмови прокурора від обвинувачення і закриття справи можливі лише в тому разі, коли потерпілий не вимагає продовження розгляду справи й не бажає підтримувати обвинувачення.

Уже в перший рік застосування зазначених норм КПК перед правосуддям постали надзвичайно складні проблеми. Зокрема, як діяти суду першої інстанції, коли: прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення, не дослідивши належним чином обставин справи; прокурор відмовляється від підтримання обвинувачення через помилковість оцінки події або діяння підсудного; прокурор дає помилкову оцінку доказам, їх достатності, достовірності чи допустимості та у зв'язку з цим відмовляється від підтримання обвинувачення; прокурор, відмовляючись від обвинувачення, неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується; постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення є немотивованою і неаргументованою; позиція потерпілого, який не вимагає продовження розгляду справи і не бажає підтримувати обвинувачення, явно суперечить його інтересам і свідчить про її вимушеність; потерпілий не з'явився в судове засідання, і забезпечити його явку в суд неможливо, а прокурор виніс постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення?

Щоб дати відповіді на ці запитання, проаналізуємо чинне законодавство. Як відомо, відповідно до ч. 4 ст. 282 КПК на ухвалу чи постанову про закриття  справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом, - касаційні подання чи скаргу до касаційного суду. Про те, що на ухвалу, постанову суду про закриття справи у зв'язку з відмовою прокурора і потерпілого від обвинувачення може бути подано апеляцію, йдеться і в ст. 347 КПК. Згідно зі ст. 348 цього Кодексу апеляцію на ухвалу, постанову про закриття справи мають право подати: обвинувачений, щодо якого справу закрито, його законний представник і захисник - у частині мотивів і підстав закриття справи; потерпілий та його представник - у межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; цивільний позивач та цивільний відповідач або їх представники - в частині, що стосується вирішення позову; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, котрий затвердив обвинувальний висновок, - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції. Але виходячи з вимог ст. 348 КПК фактично право зазначених апелянтів на апеляцію з приводу скасування постанови чи ухвали суду про закриття справи, винесеної у відповідності з ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути реалізованим. Зокрема, оскільки прокурор, котрий затверджував обвинувальний висновок, і прокурор, що брав участь у судовому засіданні, мають право подати апеляцію лише в межах того обвинувачення, яке було підтримане ними в судовому засіданні, то це означає, що обвинувачення, від якого прокурор відмовився в судовому засіданні, не може бути ними оспорене. Аналогічно і потерпілий, оскільки він може подати апеляцію лише в межах тієї позиції, яку займав у суді першої інстанції, не може подати апеляцію на постанову, ухвалу суду про закриття справи в разі, коли прокурор відмовився від обвинувачення, а він, потерпілий, не вимагав продовження розгляду справи і не побажав підтримати обвинувачення. Таким чином, за логікою ст. 348 КПК, постанова, ухвала суду про закриття справи, що ґрунтується на змісті постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення, яка була підтримана потерпілим, в апеляційному порядку за ініціативою прокурора чи потерпілого не може бути скасована, якою б одіозною вона не була.