Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення можлива й необхідна при зникненні у нього твердої впевненості і переконаності в тому, що підсудний винен. Говорячи мовою закону, така відмова повинна настати, "коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення" (ч. 3 ст. 264 КПК). Впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилось, - це і є відсутність переконання у винності. Ніяких інших вимог для відмови від підтримання державного обвинувачення законодавством не передбачено; зокрема, не зазначено, чим має бути замінено в свідомості прокурора втрачене переконання у винності. Невірно пов'язувати відмову від обвинувачення тільки з тими випадками, коли "прокурор дійшов висновку про невинність підсудного" або "у процесі судового слідства виявиться невинність обвинуваченого" [312, с. 108]. Цілком імовірно, що в результаті судового розгляду прокурор із позиції переконання у винності перейде на позицію переконання у невинності, оскільки дані судового слідства неспростовно свідчать про непричетність підсудного до вчинення злочину. Але щоб відмова від підтримання державного обвинувачення була законною та обґрунтованою, достатньо втратити переконання у винності, оскільки будь-який сумнів тлумачиться на користь підсудного.

Як свідчить судова практика, в окремих справах прокурор формально підтримує державне обвинувачення, особливо щодо другорядного обвинувачення. В таких справах суд провадить судові дебати, надає підсудним останнє слово і йде до нарадчої кімнати для постановлення вироку, де доходить висновку, що обвинувачення у вчиненні всіх чи окремих злочинів є сумнівним, не підкріпленим належними доказами і заповнити прогалини слідства неможливо. Як і належить за вимогами  закону, суд у таких випадках повинен постановити виправдувальний вирок. Але останній необхідно аргументувати. У зв'язку з цим окремі судді йдуть іншим шляхом. Вони виходять із нарадчої кімнати і відновлюють судове слідство, поставивши кому-небудь з учасників процесу одне-два малозначущих запитання. Після цього оголошується перерва, а потім - постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення. Аналіз цієї ситуації свідчить про те, що на відмову від підтримання державного обвинувачення прокурор пішов під впливом суддів, що між суддею і прокурором відбулися відповідні переговори. На нашу думку, такі діяння судді й прокурора надзвичайно небезпечні і недопустимі, оскільки свідчать про те, що можливе і штучне створення обставин для відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.

За змістом ст. 22 КПК прокурор у судовому засіданні зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи,  виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого чи пом'якшують його відповідальність. У відповідності з принципом змагальності сторін суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, повинен створити необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і реалізації наданих їм прав. Таким чином, суд зобов'язаний забезпечити виконання у судовому засіданні кожної передбаченої законом процесуальної дії і сприяти тому, щоб сторони найповніше дослідили обставини справи. Більше того, у зв'язку з тим, що згідно з ч. 1 ст. 323 КПК вирок суду (аналогічно й інше його рішення) повинен бути законним і обгрунтованим, головуючий у справі не може оголосити про  закінчення судового слідства, доки не будуть з'ясовані всі необхідні обставини справи. Якщо ніхто з учасників судового розгляду не заявляє клопотань про доповнення судового слідства, а на думку суду, воно все ж таки потребує доповнень, то виходячи з аналізу статей 314, 315, 3151, 326 та ряду інших статей КПК суд не позбавлений права провадити певні дослідження і за  власною ініціативою. Перше ніж оголосити про закінчення судового слідства і надати прокурору можливість підтримати державне обвинувачення чи відмовитись від нього, суд повинен за необхідності виконати дії, передбачені ст. 3151 КПК (доручити органу, який провадив розслідування, виконати певні слідчі дії), а також ст. 281 КПК (якщо неповноту або неправильність досудового слідства не можна усунути в судовому засіданні або за допомогою можливостей, передбачених ст. 3151 КПК, то повинно бути вирішене питання про заповнення відповідних прогалин шляхом проведення додаткового розслідування). Зазначені дії суд може виконати як за клопотанням сторін, так і за власною ініціативою. Суд не може цього робити за власною ініціативою тільки у випадках погіршення становища підсудного. Лише впевнившись у тому, що всі обставини справи досліджені повно і всебічно, а можливості для заповнення прогалин слідства вичерпані, головуючий має оголосити про закінчення судового слідства. Після цього прокурор, який вважає за необхідне відмовитись від підтримання державного обвинувачення, має попросити час для підготовки відповідної постанови. Отже, відповідальність за обгрунтованість та законність судового рішення, прийнятого на підставі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, покладено і на суд. Але відповідальність за повне, всебічне та об'єктивне дослідження обставин справи в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення насамперед покладено на прокурора. Тому він, перше ніж відмовитись від підтримання державного обвинувачення, пам'ятаючи, що у подальшому не буде змоги виправити його помилку, повинен використати всі передбачені законом можливості для переконання і себе, і суду в тому, що підстав для обвинувачення підсудного у вчиненні злочину немає.

Як уже зазначалося, прокурор, коли обвинувачує підсудного у вчиненні злочину, має доводити його винність, тобто він є стороною у процесі - державним обвинувачем, виконує функцію обвинувачення. Але якщо він відмовляється від підтримання державного обвинувачення, то як вірно зазначає В.С. Зеленецький "якщо прокурор сформулював своє негативне ставлення до обвинувачення і дійшов висновку про необхідність відмови від державного обвинувачення, то з моменту заяви про це він перестає бути державним обвинувачем" [130, с. 56]. Крім того, є висловлювання про позицію захисника у випадках, які нами досліджуються. "Само собою зрозуміло, - вважає А.Л. Ципкін, - що при відмові прокурора від обвинувачення різко змінюється зміст захисної промови. Вона являє собою уже не спір із прокурором, а певною мірою доповнення і розвиток тих доводів, які виклав прокурор у своїй промові, мотивуючи свою відмову від обвинувачення" [439, с. 330].

У справах публічного і приватно-публічного обвинувачення при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення потерпілий  також стає повноправним і владним, тому що від його волі залежить продовження розгляду справи чи її закриття судом. Оскільки постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення набирає правового значення лише за підтримки її потерпілим чи його представником, суди зобов'язані забезпечити розгляд справ за участю потерпілих або їх представників відповідно до вимог ст. 290 КПК. У тому разі, коли щодо потерпілого здійснюються заходи безпеки і він є звільненим від обов'язку з'являтися в судове засідання, на нашу думку, в судовому засіданні повинен брати участь його представник або позицію потерпілого має бути викладено у письмовому зверненні до суду. Разом з тим цю проблему законодавцеві необхідно вирішити, через те що законом не визначено, як саме повинен діяти суд, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а щодо потерпілого застосовано заходи безпеки і він не має свого представника в судовому засіданні.

З аналізу статей 264 та 267 КПК випливає: якщо потерпілий відсутній в судовому засіданні і немає відомостей про його позицію у справі, постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення не має правового значення, і тому суд у такому випадку не вправі закривати кримінальну справу. Він зобов'язаний ознайомитися з точкою зору потерпілого або його представника з цього приводу.

На жаль, законодавцем не вирішено питання про те, як діяти суду при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення в разі, коли місцезнаходження потерпілого невідоме і забезпечити його явку в судове засідання неможливо. На нашу думку, прокурор, усвідомлюючи безвихідність цієї ситуації, не повинен виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а має під час судових дебатів порушити питання про виправдання підсудного, оскільки за таких обставин позиція потерпілого за чинним законом правового значення не має.

Складною є проблема, коли у справі  декілька потерпілих. Наприклад, у кримінальній справі про вбивство постановою слідчого, судді чи ухвалою суду відповідно до ч. 5 ст. 49 КПК були визнані потерпілими декілька його близьких родичів, одні з яких при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення погоджуються з прокурором, а інші - ні. На нашу думку, якщо хоча б один із потерпілих вимагає продовження судового розгляду справи й підтримує обвинувачення, суд не може закрити справу і повинен продовжити її розгляд.

Вважаємо, що прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення не тільки стосовно підсудного, справа щодо якого надійшла до суду з обвинувальним висновком, а й тих осіб, щодо яких порушено питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, а також про закриття справи з нереабілітуючих підстав. І прокурор, і суд у таких випадках мають керуватися правилами, передбаченими статтями 264, 267 та 282 КПК з урахуванням усіх зазначених у цих статтях вимог. Разом з тим законодавцю слід конкретизувати вимоги закону стосовно цих випадків для уникнення непорозумінь.

Оскільки з введенням у кримінальний процес України інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення як факту, від якого залежить подальша доля кримінальної справи лише залежно від позиції потерпілого, роль потерпілого та його представника в процесі набуває великої значимості.

З метою забезпечення законного та обґрунтованого підтримання державного обвинувачення в суді необхідно переглянути норми, передбачені статтями 49 і 50 КПК, які регламентують питання, хто саме може бути визнаний потерпілим і цивільним позивачем, з тим щоб у кримінальному процесі мали право захищати свої інтереси як потерпілі всі ті особи (як фізичні, так і юридичні), яким злочином заподіяно шкоду. На сьогодні виходячи з аналізу ст. 49 КПК, зокрема частин 1 і 2, якими передбачено, що "потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду", і що "про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу", потерпілим визнається лише фізична особа. Юридична особа за змістом ст. 50 КПК може бути визнана лише цивільним позивачем. З урахуванням змін, які відбулися в суспільному житті України, зокрема появи колективної приватної власності, власності на змішаній основі тощо, така норма ущемляє права людей, не повністю забезпечує захист їхніх інтересів. У Російській Федерації цю обставину врахували і в ст. 42 КПК закріпили норму про те, що потерпілим є фізична особа, якій злочином заподіяно фізичну, майнову та моральну шкоду, а також юридична особа у випадку заподіяння злочином шкоди її майну та діловій репутації. На нашу думку, це абсолютно правильне рішення, яке має бути закріплене і в КПК України. Що стосується  суперечок у науковій літературі, то слід знати, що Україна залишилась однією з небагатьох держав, де вважають, що в окремих злочинах немає потерпілої сторони. Проте в інших державах вважають, "що суспільство завжди є жертвою злочину" [73, с. 16-23].