Передбачена ч. 2 ст. 282 КПК норма про те, що суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення і з цією відмовою погодився потерпілий, є імперативною. Суд у таких випадках не може не погодитися з прокурором та потерпілим. Він зобов'язаний закрити справу. Законом не передбачений зміст ухвали (постанови) про закриття справи при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення. Якщо в ч. 1 ст. 282 КПК, якою передбачено закриття справи з нереабілітуючих підстав, закон вимагає від суду наведення відповідних мотивів, то в ч. 2 цієї статті не йдеться про мотивацію ухвали (постанови) про закриття справи. Це означає, що при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення, з якою погодився потерпілий, суд не зобов'язаний в ухвалі (постанові) мотивувати чи аргументувати рішення про закриття справи. Виходячи з аналізу зібраних нами і наведених у цьому підрозділі дисертаційного дослідження даних ми доходимо висновку, що до підтримання державного обвинувачення і відмови від нього необхідні підходи, які б в усіх випадках забезпечили законність та справедливість судових рішень. З цією метою необхідно: а) домагатися, щоб дізнання та досудове слідство здійснювались на такому якісному рівні, який би давав усе менше підстав прокурору для відмови від підтримання державного обвинувачення в суді або постановлення виправдувального вироку; б) вирішувати питання кадрового забезпечення прокуратури і судів спеціалістами з високими моральними, діловими та професійними якостями; в) здійснювати заходи по підвищенню рівня захисту обвинувачених, підсудних та осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру; г) передбачити в законі право на визнання потерпілим від злочину не тільки фізичних, а й (у відповідних випадках) юридичних осіб та заповнити всі прогалини в законі, пов'язані з потерпілим; д) передбачити можливість відмови прокурора в суді від  переслідування осіб, щодо яких порушується питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, а також про звільнення від кримінальної відповідальності та відповідне закриття справи судом; е) визначити правову природу постанови прокурора, винесеної в суді; є) визнати, що за певних умов постанова прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді, як і постанова прокурора про закриття кримінальної справи в стадії досудового слідства, може бути переглянута; ж) гарантувати виконання вимог закону про обов'язковість повного, всебічного й об'єктивного дослідження обставин справи, правильність оцінок події, доказів та кваліфікації вчиненого, а також вмотивованість і аргументованість постанови прокурора при відмові від підтримання державного обвинувачення в суді шляхом запровадження можливості скасування постанови прокурора та ухвали (постанови) суду про закриття справи в апеляційному або касаційному порядку судом за поданням прокурора області та прирівняних до нього прокурорів і їх заступників, Генерального прокурора України та його заступників з умовою, що в разі скасування зазначеної постанови прокурора і постанови (ухвали) суду подальше підтримання державного обвинувачення здійснюватимуть особи, які внесли апеляційне чи касаційне подання, або за їх дорученням прокурори відповідно обласної ланки чи Генеральної прокуратури України; з) передбачити можливість перегляду постанови прокурора про відмову від підтримання державного обвинувачення в суді та відповідної постанови (ухвали) суду про закриття справи судом за нововиявленими обставинами.

Висвітливши, на наш погляд, найактуальніші проблеми, пов'язані з відмовою прокурора від обвинувачення у суді першої інстанції, розглянемо наступну проблему, пов'язану з поверненням справи на додаткове розслідування та прокурору.      На нашу думку, питання повернення справи на додаткове розслідування чи прокуророві є одним з найболючіших, теоретично необгрунтованих, таким, що йде в розріз зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, а саме в частині щодо безсторонності суду.

 Повернення справи судом на додаткове розслідування для України не є традиційним. Навпаки, відповідно до ст. 13 Статуту кримінального судочинства Російської імперії (затверджений 20 листопада 1864 р.),  заборонялося "зупиняти вирішення справи під приводом неповноти, неясності або протиріччя законів. За порушення цього правила винні притягуються до відповідальності як за протизаконну бездіяльність влади" [324, с. 121]. Повернути справу на додаткове розслідування у випадку неповноти слідства мав право лише прокурор. Що стосується суду, то згідно зі ст. 12 названого Статуту "всі судові установи зобов'язані вирішувати справи у точному розумінні існуючих законів, а у випадку неповноти, неясності або протиріччя законів, якими судиме діяння забороняється під страхом покарання, повинні обґрунтовувати рішення загальним змістом законів" [324, с. 121]. Тобто суд мав право лише постановити вирок - обвинувальний чи виправдувальний - або закрити справу. Зволікати, повертати справу кому-небудь суд не мав права. В цьому була суть змагальності сторін, повага до права людини на справедливий і неупереджений суд, який провадився в розумні строки, суд, який не обвинувачував чи шукав якісь шляхи для обов'язкового обвинувачення, не підміняв прокурора, а зобов'язував до того, щоб кожна сторона в процесі виконувала свої обов'язки з надзвичайною старанністю і добросовісністю.

Ті частини території України, які раніше перебували у складі інших держав, також не знали інституту повернення судом справи на додаткове розслідування. Слід зазначити, що і перший КПК УРСР 1923 р. не знав інституту повернення судом справи на додаткове розслідування. Цей інститут з'явився в КПК 1927 р. і в подальшому був розвинутий під впливом тоталітарних уявлень про місце і значення суду не як органу правосуддя, а як органу боротьби зі злочинністю. Те, яким був цей суд, зокрема в період 1920-1950 pp., докладно висвітлив Пітер Соломон у своїй роботі "Советская юстиция при Сталине" [369].

У радянський період суд тривалий час мав право за власною ініціативою направити будь-яку справу публічного чи приватно-публічного обвинувачення для проведення додаткового розслідування, якщо, на його погляд, у справі була допущена неповнота, однобічність або необ'єктивність слідства, які не можна було усунути на стадії судового слідства, для вирішення питання про нове обвинувачення підсудного чи про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи. Він мав право це зробити і за клопотанням учасників процесу.

Законом України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 р. [53] цей порядок змінений. Зокрема, на стадії попереднього розгляду справи суддя відповідно до ст. 246 КПК з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду. В усіх інших випадках, тобто для погіршення становища обвинуваченого або притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, суддя може направити справу на додаткове розслідування лише за клопотанням зазначених у названій статті осіб.

На стадії судового розгляду справи згідно зі статтями 276-278, 281 КПК правила повернення справи на додаткове розслідування майже аналогічні. Таким чином, за загальним змістом цих норм у визначених законом випадках суддя направляє справу на додаткове розслідування в разі необхідності погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за клопотанням відповідних учасників процесу, а в усіх інших визначених законом випадках - за власною ініціативою чи за клопотанням учасників процесу.

На нашу думку, закріплення в КПК права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаторського шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші держави.

Як відомо, більшість європейських держав, у яких є досудове слідство, не надолужують недоліки досудового слідства, якщо їх неможливо усунути в судовому засіданні, за рахунок повернення справи на додаткове розслідування, оскільки знають і вважають, що судове слідство порівняно з досудовим є головним, а не другорядним, що передбачені законом можливості досудового слідства не можуть превалювати над можливостями слідства судового і, крім того, право людини на доступ до правосуддя та на розумний строк провадження в кримінальній справі не дозволяє затягувати у такий спосіб вирішення справи судом.

Серед пострадянських держав - прибалтійські, Молдова, Російська Федерація та ряд інших відмовилися від повернення судом справи на додаткове розслідування, вважаючи цей інститут таким, що не позначається позитивно на якості досудового слідства та суперечить засадам судочинства і правам людини.

Інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування фактично є перепоною на шляху застосування основних засад судочинства - про доступ громадян до правосуддя і розумні строки його здійснення. Наслідки існування цього інституту бувають надзвичайно негативними. Так, наприклад, довготривалість досудового слідства і судового розгляду з триманням обвинуваченого, підсудного під вартою, зумовлена в тому числі і поверненням справи на додаткове розслідування, стала предметом розгляду в Європейському суді з прав людини позову Калашникова, який він виграв у Російської Федерації [299, с. 90-94].

Україна поки що не має таких сумних прикладів, але їх вірогідність очевидна. Як свідчить судова практика, половина кримінальних справ поверталася судом на додаткове розслідування після трьох-шести місяців судового розгляду, а в окремих кримінальних справах ці строки становили півтора-два роки. Зі справ, що поверталися судом на додаткове розслідування, повторно направлялися в суд з обвинувальним висновком приблизно 80 відсотків і з постановою про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами - приблизно 10 відсотків. Такі факти є особливо болючими для потерпілих, які роками чекають на справедливе правосуддя.

Повернення судом справи на додаткове розслідування, за нашим переконанням, це один зі способів "розвалення" чи "розхитування" кримінальної справи; як кажуть в органах слідства та в судах, - спосіб "спустити її на гальмах". Тобто при поверненні певної кримінальної справи на додаткове розслідування інколи можна говорити не тільки про неповноту дослідження обставин справи чи якісь процесуальні проблеми, а й про наявність інтересу окремих осіб у тому, щоб посіяти сумнів у допустимості окремих доказів та їх достатності, віддалити вирішення справи і таким чином пом'якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як у суспільстві, так і судом, а за рахунок цього розраховувати на більш м'яке покарання або на уникнення відповідальності взагалі. Про це свідчить хоча б той факт, що абсолютна більшість справ, повернених на додаткове розслідування, потім знову повертаються в суд, але через тривалий проміжок часу.