Міжнародним співтовариством давно визнано, що найбільш дієво й ефективно права і свободи людини може захистити тільки суд, оскільки він має гарантії належності, діє гласно та відкрито, приймає свої рішення лише на підставі закону й відповідно до передбаченої законом процедури. Повною мірою це стосується і забезпечення прав і свобод людини під час досудового провадження в кримінальних справах. Прерогатива суду в забезпеченні законності затримання, арешту, тримання особи під вартою, проникнення до її житла та іншого володіння і проведення там огляду й обшуку, зняття інформації з каналів зв'язку закріплено в ряді документів міжнародних організацій і є одним із європейських стандартів судочинства.

Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють досудове слідство. Зумовлено це тим, що суд у силу своєї незалежності, відсутності відомчих інтересів у питаннях боротьби зі злочинністю, є найбільш надійним гарантом прав особи, яка потрапляє у сферу кримінального судочинства. Під його контролем досудове слідство стає прозорішим, більш прогнозованим та законним. Зібрані докази та слідчі дії, проведені при такому слідстві, викликають більшу довіру в суду при розгляді справи по суті.

Суди в процесі здійснення судового контролю мають забезпечити такий рівень законності, обґрунтованості і справедливості рішень, що приймаються в процесі досудового провадження, котрі б відповідали європейським стандартам.

За визначенням Колоколова М.О. "судовий контроль у досудових стадіях кримінального судочинства - це особливий, самостійний, хоча й такий, що не виходить за межі кримінального судочинства, вид судової діяльності, який спрямований на забезпечення прав, свобод людини і громадянина, а також їх захист і негайне поновлення, у випадку якщо у зацікавлених осіб виникли підстави вважати, що їх права і свободи органом дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором порушені, а законні інтереси - проігноровані" [165, с. 125].

Як зазначає Колоколов М.О., судово-контрольне провадження, хоча і є складовою кримінального процесу у конкретній кримінальній справі, воно здійснюється судом паралельно із дізнанням або досудовим слідством, причому порушується виключно за ініціативою учасників процесу та в суворо окреслених законом межах.

Предметом судово-контрольного дослідження, на його думку, можуть бути як рішення і дії органів досудового слідства і прокурорів, що мали місце в минулому, на які особами, заінтересованими в захисті своїх прав, подані скарги, так і наміри органів слідства і прокурорів у майбутньому істотно обмежити конституційні права учасників процесу, про що ці представники сторони обвинувачення в установленому законом порядку клопочуть перед судом. Безумовно, до числа найскладніших процесуальних дій відноситься взяття під варту. Поспішність, непродуманість дій суб'єктів процесу, які беруть участь у вирішенні даного питання, ведуть або до незаконного арешту, що завжди здатно викликати грубі порушення прав і свобод людини і громадянина, заподіяння йому моральних і фізичних страждань, або до таких негативних наслідків, як вчинення особою нового злочину, ухилення його від явки до суду, вплив на свідків, потерпілих тощо[165, с. 5-6].

Зупинимося на тих формах судового контролю за досудовим слідством, які передбачені чинним законодавством України. Конституцєю України встановлено, що тільки за рішенням суду допускається арешт або тримання під вартою особи (ст. 29), проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку (ст. 30), встановлення винятків з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Передбачається, що кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 29).

Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" [119] передбачено, що негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника (ч. 2 ст. 8). Крім того, у відповідності з ч. 5 ст. 9 цього Закону окремі обмеження прав і свобод людини та юридичних осіб під час здійснення оперативно-розшукової діяльності можуть застосовуватися за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

КПК до контрольних повноважень суду відносить застосування запобіжного заходу у вигляді взяття від варту (статті 165, 1651, 1652), продовження строків тримання під вартою (ст. 1653), проведення обшуку житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків (ст. 177), накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, прослуховування телефонних та інших розмов, розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, крім випадків, передбачених Законом України "Про боротьбу з тероризмом", та за наявності письмового дозволу власника такої інформації (статті 141, 187).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003 судом можуть бути розглянуті скарги на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи [316].

Чинне законодавство повноваження суду з контролю за досудовим розслідуванням кримінальної справи обмежує двома напрямами: 1) суд здійснює контроль за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемлюються найбільш значимі конституційні права і свободи людини і громадянина (право: на свободу та особисту недоторканність, на судовий захист, на недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції чи інформації); 2) суд здійснює контроль за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу (відмова у порушенні справи та її закриття).

Вважаємо, що визначення саме цих напрямів є принципово правильним.

Інститут судового контролю за досудовим слідством при реформуванні кримінально-процесуального законодавства повинен одержати подальший розвиток, але здійснюватися він має в межах цих двох напрямів.

На питанні, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідчих, прокурорів можуть бути предметом судового розгляду, слід зупинитися детальніше тому, що на розгляд судів надходять скарги на постанови про відмову в задоволенні тих чи інших рішень і дій посадових осіб, які провадять досудове слідство. Окремі судді приймають до провадження названі скарги та розглядають їх по суті.

Відповідно до вимог, зазначених у статтях 113 і 114 КПК, при провадженні досудового слідства всі рішення про його спрямування і про провадження дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання відповідних санкцій. Статтями 29, 30, 31 Конституції України чітко визначено, у яких випадках суд вправі і зобов'язаний розглядати питання про дачу санкцій. Окремі вказівки при провадженні слідства слідчому, відповідно до статей 1141 та 227 КПК, вправі дати лише начальник слідчого відділу та прокурор, що відповідно до ст. 121 Конституції здійснює нагляд за досудовим слідством, тобто особи, які є суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності в стадії досудового слідства. Аналіз Конституції України та чинного кримінально-процесуального законодавства дає підставу стверджувати, що в той час, коли кримінальна справа знаходиться у провадженні слідчого, крім названих посадових осіб, ніхто інший, в тому числі суд чи суддя, не вправі давати йому вказівки про проведення тих чи інших слідчих дій та прийняття слідчих рішень, зобов'язувати його прийняти рішення про визнання чи невизнання певної особи учасником процесу, призначати чи не призначати проведення експертиз, ексгумації трупа, провадити чи не провадити допит певних осіб, пред'являти чи не пред'являти обвинувачення, складати чи не складати обвинувальний висновок тощо. Конституцією і зазначеним законодавством суд не наділений правом нагляду за додержанням законів органами, що провадять досудове слідство, і тому він може вказати які слідчі дії повинні бути проведені та прийняти процесуальні рішення лише після надходження справи до його провадження при скасуванні постанови про відмову в порушенні справи або постанови про її закриття, а також при направленні її на додаткове розслідування.

Таким чином, прийняття судами до розгляду і розгляд скарг на процесуальні дії (бездіяльність) чи рішення органу дізнання, слідчого, прокурора у конкретній кримінальній справі на стадії досудового слідства неминуче призведе до обмеження процесуальної незалежності слідчого, зведе нанівець потребу у відомчому контролі за розслідуванням справи з боку керівника слідчого підрозділу та у прокурорському нагляді, а перевірка судом у цій стадії постанови про притягнення як обвинуваченого "фактично означатиме  перевірку достатності зібраних у справі доказів ще до закінчення досудового слідства і передрішення питання щодо винуватості особи у вчиненні злочину ще до розгляду кримінальної справи по суті" [318].

Таке розширення судом своєї компетенції означало б порушення ним найбільш концептуальних засад кримінального судочинства, відповідно до яких тільки законом має бути визначено, хто, що, коли, де і як має робити при здійсненні кримінально-процесуальної діяльності. Воно означало б привласнення функцій, притаманних виключно законодавчій владі. Положення Конституції України про те, що юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124), не дає підстав вважати, що суди можуть ігнорувати обов'язок прокурора здійснювати нагляд за провадженням досудового слідства, що вони можуть брати на себе його функції. Таке привласнення останніх, навіть, начебто на захист законних прав та інтересів одних учасників процесу неодмінно потягло б порушення прав та інтересів інших його учасників.

Мета кримінально-процесуальної діяльності при розслідуванні кримінальної справи може бути досягнута лише у разі дотримання конфіденційності інформації, яку отримує слідчий. Важко сподіватись на те, що істина у справі буде встановлена, якщо обвинувачений, наприклад, до пред'явлення йому матеріалів справи знатиме про все, що в ній міститься. Саме у зв'язку з цим, відповідно до ст. 121 КПК, дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора, і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим. Статтею 181 КК України передбачено кримінальне покарання за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що провадила дізнання, даних досудового слідства або дізнання.