Стаття 51. Види покарань
Сторінки матеріалу:
- Стаття 51. Види покарань
- Сторінка 2
До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:
- штраф;
- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
- позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
- громадські роботи;
- виправні роботи;
- службові обмеження для військовослужбовців;
- конфіскація майна;
- арешт;
- обмеження волі;
- тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
- позбавлення волі на певний строк;
- довічне позбавлення волі.
- Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка закріплена у ст. 51 КК у формі встановленого кримінальним законом і обов’язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, які розташовані у певному порядку - відповідно до ступеня їх суворості.
Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює тим самим основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, у яких передбачені окремі види покарань і визначені межі їх призначення за певні злочини, і, подруге, надає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних видів покарань необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таким чином, система покарань є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів щодо застосування покарань.
- Аналіз ст. 51 КК свідчить, що система покарань характеризується низкою обов’язкових ознак, до яких належать такі:
- система покарань представлена у вигляді певного їх переліку, який встановлюється тільки законом про кримінальну відповідальність (ст. 51 КК). Ця ознака системи підкреслює, що домінуючий у сучасній кримінально-правовій доктрині принцип, згідно з яким «немає злочину без вказівки про те в законі» (nullum crimen sine lege), щодо покарання доповнюється вимогою про те, що «немає і покарання без вказівки про те в законі» (nullapoena sine lege);
- перелік покарань у ст. 51 КК, до якого входять 12 їх видів, є обов ’язковим для суду. Отже, законодавчий перелік видів покарань є «закритим» і тому суд, прерогативою якого є призначення покарання, «зв’язаний» системою покарань, не може відступити від неї і не має права вийти за межі законодавчого переліку видів покарань. Ця ознака свідчить, що система покарань є засобом, який забезпечує необхідну однаковість і законність у діяльності суду щодо застосування покарання;
- перелік покарань у ст. 51 КК є вичерпним і не може бути довільно розширений за розсудом суду (СПВСУ2010. - С. 51-53). Вичерпний характер цього переліку означає, що з точки зору закону система покарань є на теперішній час цілком закінченою і завершеною. Тому при конструюванні санкцій у статтях Особливої частини КК законодавець теж зв’язаний системою покарань і може передбачати в них тільки ті види покарань, які містяться у ст. 51 КК. Ця ознака підкреслює соціальну обумовленість системи покарань і свідчить про те, що лише законодавець, виходячи з потреб реального життя суспільства, має право звузити чи розширити існуючий нині і закріплений у законі перелік видів покарань шляхом внесення відповідних змін та доповнень до ст. 51 КК;
- передбачені у ст. 51 КК види покарань утворюють собою їх систему і, отже, знаходяться у певних співвідношеннях, взаємозв’язку і взаємодії один з одним. Саме тому система покарань - це не просто якийсь загальний набір, невпорядкована множинність окремих видів покарань, а такий їх перелік, у якому всі вони розташовані в ст. 51 КК за єдиним принципом (критерієм) у строго визначеному порядку, в основу якого покладено ступінь їх суворості. Таким чином, кожний окремий вид покарання має своє, чітко визначене місце в їх системі, бо всі вони перелічені у ст. 51 КК відповідно до ступеня їх суворості у певній послідовності - від менш до більш суворого.
- Слід ураховувати, що будуючи цей перелік покарань, закон робить це незалежно від того, призначаються окремі види покарань як основні (наприклад, виправні роботи) чи як додаткові (наприклад, конфіскація майна); можуть бути застосовані до будь-якого суб’єкта злочину (наприклад, штраф) чи лише до певного (більш вузького) кола осіб (наприклад, тримання в дисциплінарному батальйоні); визначаються у вироку в певних термінових вимірах (наприклад, обмеження волі) чи є безстроковими (наприклад, довічне позбавлення волі).
Звідси випливає, що порівняльна суворість (строгість) покарання є саме тим єдиним критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Оцінюючи характер та обсяг тих правообмежень, які складають зміст кожного виду покарання, на підставі загальновизнаної ієрархії цінностей, законодавець встановлює певну їх субординацію за ступенем суворості, з урахуванням якої всі види покарань розташовані в системі за принципом «сходів», де кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. Тому на верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий (найбільш м’який) вид покарання (штраф), а на нижньому - найбільш суворий (довічне позбавлення волі).
- Підтвердженням саме такого побудування законодавчого переліку покарань у ст. 51 КК слугуватимуть положення частин 1 і 6 ст. 72 КК, у яких не тільки прямо зафіксований розподіл усіх видів покарань на менш і більш суворі, а й безпосередньо на законодавчому рівні встановлено певне їх співвідношення за ступенем суворості (ч. 1 ст. 72 КК) і підкреслюється універсальний характер такого розподілу (ч. 6 ст. 72 КК). Причому, закріплюючи таке співвідношення, закон виходить тут із тієї ж самої послідовності, за якою всі види покарань розташовані у ст. 51 КК, з тією лише різницею, що порівняння за суворістю здійснюється в пп. 1-4 ч. 1 ст. 72 КК у послідовності від більш до менш суворого виду покарань (див. коментар до ст. 72 КК).
- Установлений у ст. 51 КК розподіл (класифікація) усіх видів покарань на менш і більш суворі має універсальний характер (ч. 6 ст. 72 КК), бо використовується як при конструюванні певних кримінально-правових інститутів (наприклад, передбачених ст. 69, ч. 3 ст. 74, ст. 82 КК), так і при побудові санкцій статей Особливої частини КК, а також у практиці призначення покарань. Тому в усіх без винятку альтернативних санкціях статей Особливої частини КК, передбачені в них види покарань, також перелічені в послідовності від менш до більш суворого (наприклад, статті 116, 193, 295 КК), тобто розташовуються у тому самому порядку, який встановлений у ст. 51 КК. Така побудова (конструкція) альтернативних санкцій зобов’язує суд:
- обговорити питання про доцільність призначення найменш суворого виду покарання з числа тих декількох, які передбачені в санкції;
- мотивувати у вироку рішення про призначення найбільш суворого виду покарання з тих кількох, що зазначені в санкції.
Зазначені вимоги прямо випливають із приписів ч. 2 ст. 65 КК, згідно з якою особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів, а більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин повинен призначатися лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення зазначених цілей (див. коментар до ст. 65 КК). З цього виходить і судова практика (КС. - 2006. - Вип. 1-2. - С. 67-69; 2007. - Вип. 3 (5). - С. 35-36; Вип. 4 (6). - С. 61-63; СПВСУ 2007. - С. 67-71, 289-291, 307-310). Тому в ППВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. N° 7 зазначається, що коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. У разі ж обрання судом покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно бути вмотивовано у вироку (ВВСУ. - 2003. - № 6. - С. 14-20; 2005. - № 1. - С. 13; 2009. - № 7. - С. 11-13; № 12. - С. 16).
- Порівняльна суворість покарання повинна враховуватися судом не тільки при призначенні конкретного виду покарання за альтернативною санкцією, а й при вирішенні цілої низки інших питань, які виникають при застосуванні закону про кримінальну відповідальність. Зокрема, саме зі ступеня суворості того чи іншого виду покарання має виходити суд у випадках:
- вирішення апеляційною або касаційною інстанцією питання про зміну вироку в частині призначеного покарання (п. 1 ч. 1 ст. 408, п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК);
- призначення більш м’ якого виду покарання, не передбаченого в санкції, на підставі ст. 69 КК;
- визначення найбільш суворого виду покарання в альтернативній санкції при застосуванні положень частин 2 і 3 ст. 68 та ст. 691 КК;
- поглинення чи складання покарань, призначених за окремі злочини, для визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів та вироків (статті 70, 71, 72 КК);
- зарахування в строк покарання попереднього ув’язнення (ч. 5 ст. 72 КК) або примусових заходів медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК);
- зарахування раніше призначеного засудженому більш суворого виду покарання, коли набирає чинності новий закон, який встановлює за той самий злочин більш м’який вид покарання (ч. 3 ст. 74 КК);
- заміни покарання або невідбутої його частини більш м’ яким видом покарання (ст. 82, ч. 4 ст. 83 КК) тощо.
- Але перелічені у ст. 51 КК види покарань співвідносяться між собою не тільки за ступенем їх суворості, а й знаходяться між собою в інших зв’язках та залежностях. Тому за певними ознаками, безпосередньо закріпленими у кримінальному законі або такими, що випливають з його змісту, покарання можуть бути класифіковані й за іншими підставами.
Так, за порядком їх призначення (способом застосування) закон (ст. 52 КК) поділяє всі види покарань на основні, додаткові й такі, що можуть бути призначені як основні і як додаткові (див. коментар до ст. 52 КК).
За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони можуть бути класифіковані на загальні та спеціальні. Загальні покарання можуть бути призначені, як правило, будь-якій особі, що вчинила злочин (наприклад, штраф, позбавлення волі). Спеціальними є покарання, які передбачені у статтях 54, 55, 58, 62 КК і призначаються лише певному (більш вузькому) колу суб’єктів.