1.  Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за ви­роком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаче­ному законом обмеженні прав і свобод засудженого.
2.  Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
3.  Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити люд­ську гідність.

1.  Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосуван­ня свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу Укра­їни від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необ­хідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.
2.  Однак значна роль покарання у боротьбі зі злочинністю не повинна сприйма­тися як підстава для того, щоб зробити жорстокішим покарання, що, на жаль, нерідко спостерігається на практиці (РВСУ. - 1998. - С.77; ВВСУ. - 1999. - № 4. - С. 19-20; КС. - 2006. - Вип. 1-2. - С. 67-69; СПВСУ 2007. - С. 289-291). Історія боротьби зі злочинністю в нашій і багатьох інших країнах свідчить про те, що жорстокість по­карання не дає бажаного результату. У багатьох випадках жорстокість покарання переконує винного в його несправедливості, робить самого засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначаєть­ся не його жорстокістю, а неминучістю, своєчасністю, справедливістю і невідворот­ністю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід зазначити, що в КК 2001 р. ця позиція знайшла своє чітке вираження, що знайшло своє відображення у значній гуманізації репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачене альтернативно з позбавленням волі на певний строк і тільки за особливо тяжкі злочини, пов’язані з умисним посяганням на життя особи. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань (ст. 51 КК) і санкціях за значну кількість злочинів передбачені нові, гуманні види покарань, такі як громадські роботи, арешт, обмеження волі; значно розширені

 
можливості і межі застосування штрафу та інших видів покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Усе це створює реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення по­карання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів (КС. - 2007. - Вип. 3 (5). - С. 35-36; Вип. 4 (6). - С. 61-63; СПВСУ 2007. - С. 307-310). Ця вимога прямо закріплена в ч. 2 ст. 65 КК. На це орієнтує судову прак­тику і ПВСУ в постанові «Про практику призначення судами кримінального покаран­ня» від 24 жовтня 2003 р. № 7. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого злочину.

Покарання завжди має призначатися з додержанням двох важливих напрямків, властивих каральній політиці держави: 1) застосування суворих покарань до рециди­вістів і осіб, що вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини, а також до організаторів і активних учасників організованих злочинних угрупувань; 2) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарання осіб, що вчинили вперше злочини невеликої або середньої тяжкості. По­єднання цих напрямків знайшло відображення у чинному КК і має бути реалізовано в діяльності судових органів.

1. Покарання - це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і по­лягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз цього поняття, а також статей 1, 2 і 88 КК дає можливість виділити основні ознаки покаран­ня, які визначають його соціальний та правовий зміст і відрізняють цей вид держав­ного примусу від інших. Такими розпізнавальними ознаками є:

•  визнання покарання найбільш суворим заходом державного примусу, що засто­совується до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення. Воно примушує винну особу до законослухняної поведінки;
•  застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відпові­дальності, тому що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку (див. коментар до ст. 2 КК). Отже, по­карання є логічним юридичним наслідком злочину. Передбачені в законі інші заходи реагування держави на злочини, такі як звільнення від кримінальної відповідальнос­ті на підставі статей 45, 46, 47, 48 КК, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного харак­теру (статті 97, 105 КК), звільнення від покарання або від його відбування на підста­ві статей 74, 75, 83, 84 є винятком із загального правила і тому припустимі лише за наявності достатніх для цього підстав. Тому оцінка покарання як логічного юридич­ного наслідку злочину є його характерною ознакою:
•  покарання - це визначений у законі (статті 51-64 КК) вид державного примусу, призначення якого можливе лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;
•  покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудже­ного. У цьому проявляється така його властивість, як кара, що робить покарання най- гострішим заходом державного примусу. Кара - це властивість будь-якого криміналь­ного покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних видах покарань каральна властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі (ст. 64 КК) чи позбавленні волі на певний строк (ст. 63 КК), матеріальних або майно­вих позбавленнях в таких покараннях, як штраф (ст. 53 КК) і конфіскація майна (ст. 59 КК); в інших - превалюють обмеження інших прав, наприклад, права займати­ся професійною діяльністю (ст. 55 КК), мати звання (ст. 54 КК) тощо. Кожне покаран­ня спричиняє і різного ступеня моральні страждання - ганьбу, сором перед суспіль­ством і своїми близькими. Усі ці обмеження визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари як ознаки покарання завжди повинен відповідати тяжкості злочину;
•  покарання засудженого завжди виражає негативну оцінку з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюєть­ся обвинувальним вироком, що містить конкретну міру покарання і ухвалюється судом від імені держави. Таким чином, з точки зору кримінального закону і моральності призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого злочину, так і особи, що його вчинила;
•  покарання завжди носить особистий характер, тобто призначення криміналь­ного покарання і його виконання можливі тільки щодо особи, визнаної винною у вчи­ненні злочину. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів, хоча, безумовно, зачіпає і їх інтереси;
•  покарання винної особи за вчинений злочин тягне за собою судимість (див. ко­ментар до ст. 88 КК). За своїм змістом судимість - це певний правовий статус засу­дженого, який пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливи­ми наслідками, протягом визначеного в законі строку. Судимість, як правило, зберігає певні обмеження прав засудженого навіть після відбуття ним покарання (ст. 89 КК) і визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК). Усе це визначає судимість як самостійну ознаку покарання.

1. Мета покарання - це те, чого прагне досягти держава, застосовуючи його щодо осо­би, яка вчинила злочин. У частині 2 ст. 50 КК закон чітко визначає такі цілі покарання, як:

1.  кара як відплата засудженому за вчинений злочин;
2.  виправлення засудженого;
3.  запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим;
4.  запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно для за­хисту суспільства і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Визнання кари метою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) будь-якого покарання. Кара виступає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Але їм притаманні і деякі особли­вості. Кара як органічна властивість (ознака) покарання знаходить своє вираження не тільки в його застосуванні, а й у відповідній нормі Загальної частини КК, де описані характерні його ознаки, а також у санкції статті Особливої частини КК, у якій перед­бачений конкретний вид (види) покарань. У такій якості кара не тільки визначає ха­рактер покарання, а й значною мірою забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Однак кара як мета виражається тільки у призначенні і реалізації (виконанні) конкрет­ної міри покарання стосовно особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються кон­кретний вид і строк (міра) покарання, індивідуалізується характер фізичних і мораль­них позбавлень та обмежень, яких повинен зазнати засуджений у відплату за вчинений ним злочин. Забезпечення цієї мети - обов’язкова відповідь держави на вчинення злочину. Мета кари здійснюється завжди при застосуванні будь-якого покарання.

Досягається мета кари не тільки виконанням покарання. Здійснення цієї мети по­чинається з моменту призначення вироком суду конкретної міри покарання. Саме призначення покарання завдає засудженому суттєвих моральних страждань, ганьби і сорому, що є невід’ємними складовими механізму карального впливу. Воно надовго залишає слід у свідомості засудженого і водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед потерпілим і суспільством. Необхідно враховувати і те, що сам факт призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забез­печує почуття справедливості у потерпілого і суспільства.

Мета виправлення засудженого. Досягнення цієї мети припускає усунення сус­пільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого у винно­го з’ являється схильність до правомірної поведінки і головне - засуджений під час і після відбування покарання не вчиняє нових злочинів.