•  на відміну від основного покарання, додаткове може не призначатися судом не тільки тоді, коли воно не передбачене у відповідній санкції. Навіть у тих випадках, коли додаткове покарання безпосередньо фігурує у конкретній санкції, суд має право або на свій розсуд (якщо додаткове покарання є факультативним), або на підставах, зазначених у ч. 2 ст. 69 КК чи в інших нормах (наприклад, статті 77, 98 КК) Загальної частини КК (якщо додаткове покарання є обов’язковим), не призначати його і обме­житися застосуванням лише одного основного покарання;
•  у разі призначення судом додаткового покарання, воно за жодних умов не може бути застосоване самостійно - без сполучення з основним покаранням. Інакше ка­жучи, додаткове покарання завжди лише приєднується на додаток до основного. Це правило не виключає випадків, коли від відбування призначеного особі основного покарання вона звільняється, а приєднане до основного додаткове покарання відбуває реально, наприклад, на підставі статей 75 і 77 КК (ПС (2009-2011). - С. 189-190);
•  згідно із ч. 4 ст. 52 КК за один злочин суд має право призначити не тільки одне, а й декілька додаткових покарань одночасно. При цьому суд вправі призначити: а) до­даткове покарання, яке безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 3 ст. 149, ст. 366 КК); б) додаткове покарання, яке не передбачене в санкції і за­стосовується на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК); в) декілька до­даткових покарань, безпосередньо передбачених у санкції (ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 367 КК); г) декілька додаткових покарань, які не передбачені в санкції, але застосовуються на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК); д) декілька додаткових покарань, одні з яких безпосередньо передбачені в санкції (ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 209 КК), а інші призначаються на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК).

1.  У частині 3 ст. 52 КК виділяється група покарань, які умовно можуть бути на­звані «змішаними», бо закон (статті 53 і 55 КК) надає суду право призначити їх або як основні, або як додаткові. При цьому слід ураховувати, що один і той самий вид покарання (наприклад, штраф) не може бути призначений за один злочин одночасно і як основне, і як додаткове покарання. У КК не встановлюється якогось особливого (спеціального) порядку (правил) застосування «змішаних» видів покарань, тому спо­сіб їх призначення залежить від того, як саме - як основне чи додаткове покарання - вони призначаються судом за конкретний злочин. Отже, сформульовані у законі при­писи, які визначають порядок призначення основних і додаткових покарань, цілком поширюються і на цю групу покарань.
2.  Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК ухилення засудженого від покарань, передбачених статтями 53, 55-57, 61, 63 КК і призначених обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, визнається злочином проти правосуддя і має наслідком відповідальність за статтями 389 та 390 КК. При цьому слід мати на увазі, що ВСУ вважає, що відпо­відальність за ухилення від покарання за нормами розд. XVIII Особливої частини КК настає лише у тих випадках, коли засуджений ухиляється від такого виду покарання, яке було призначено йому тільки вироком суду. Якщо ж особа ухиляється від пока­рання, яке не призначалося їй вироком суду, а було застосоване до неї, наприклад, у порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким на підставі ст. 82 КК, притягнення її до відповідальності за статтями 389 чи 390 КК виключається (РВСУ. - 2012. - Вип. 2 (25). - С. 78-83).
3.  Якщо ухилення від покарання, передбаченого статтями 60, 63 чи 64 КК, містить ознаки втечі засудженого з місця відбування покарання, відповідальність настає за

 
ст. 393 КК. Незаконні дії щодо майна (наприклад, його розтрата, відчуження), яке конфісковане за вироком суду, що набрав законної сили, тягне за собою відповідаль­ність за ч. 2 ст. 388 КК. Умисне невиконання особою вироку суду, яким призначене покарання і який набрав законної сили, має наслідком відповідальність за ст. 382 КК.