Переходячи до характеристики сутнісних рис права і релігії, слід зазначити, що нормативність права як суспільного регулятора в літературі характеризується через такі ознаки: наявність типових соціальних процесів, явищ, зв'язків, що фіксуються правом; всезагальність таких соціальних зв'язків і явищ, їх розповсюдженість серед членів суспільства; обов'язковість правових приписів, гарантованість дії права, його реалізації, що підкріплюється можливістю державного примусу [181, с. 81-85]. Зауважимо, що, на нашу думку, гарантованість права з боку держави слід розглядати як прояв суспільного схвалення правової норми і не може існувати окремо чи всупереч останньому. Остання ознака (наявність зовнішнього авторитету, який підтримує право) визначає право як гетерономний соціальний порядок. Вважаємо, що перші дві риси в цілому властиві і релігії. Канонічні джерела будь-якої релігії містять достатньо чітко сформульовані моделі поведінки, обов'язкові для віруючої людини. Щодо гарантованості норм релігії, то можна погодитись з Г. Кельзеном, який вважав, що безсанкційних суспільних устроїв не існує [98, с. 39], відповідно кожна соціальна норма має власні засоби гарантування. У випадку сакральних приписів таким авторитетом виступає священне (в авраамістичних релігіях - Бог). Проте, як вже зазначалося, обґрунтування реальності чи фантастичності трансцендентних категорій виходить за межі власне наукового (принаймні, юридичного) дослідження, тому не має підстав погоджуватися з висловленою в літературі думкою про гетерономність норм релігії [194, с. 78]. На наш погляд, забезпеченість релігійних норм визначається саме особливим станом психіки людини - віри, яка обумовлює наявність у суб'єкта "страху Божого", боязні "Божого суду", тобто авторитетність релігії автономна, знаходиться у свідомості людини [39, с. 71]. До цього слід додати, що принаймні в авраамістичних релігіях (християнство, іслам, іудаїзм) віруюча людина чітко відділяє себе від джерела обґрунтування релігійних норм - Бога. Проте, знову ж таки, це відділення відбувається на рівні самої людини, яка вірою, так би мовити, обґрунтовує саме джерело обґрунтування. Як вже зазначалося, цей висновок слід розглядати в тому сенсі, що право тільки переважно гетерономне, оскільки більшість людей сприймають право як власну цінність, а релігія переважно автономна, що не заперечує впливу релігійної громади на її окремих членів.

Гетерономінсть права і автономність релігії обумовлені також і сферами правового і релігійного регулювання. З урахуванням широких можливість права, його здатності до примусу, воно регулює найбільш значущу, переважно дієву, "зовнішню" сторону людського буття, що піддається контролю з боку суспільства і держави, лише в окремих випадках звертаючись до внутрішнього світу людини, мотивації її вчинків. Релігія ж визначає усі сторони життя своїх прихильників, включаючи вчинки (особливо, у внутрішньо церковній сфері), мотиви поведінки, бажання, емоції, що у секуляризованому світі компенсується іншою природою обов'язковості таких норм, які зобов'язують лише за умови їх раціонального чи емоційного визнання. Більш того, як справедливо відмічається в літературі, зовнішня поведінка цікавить релігію настільки, наскільки вона підтверджує поведінку внутрішню [94, с. 215], тобто стан спілкування і відчуття зв'язку зі священним. Порушення такого "паритету" у сферах регулювання може призвести або до державного чи суспільного контролю думок чи бажань індивіда, або до насильницького розповсюдження релігійних ідеалів серед осіб, що їх не підтримують. Ці відмінності обумовлюють особистісний характер релігії, відсутність у релігійних системах таких властивих праву інститутів, як представництво (релігійні, особливо культові, дії вчинюються виключно особисто), строки давності тощо. При цьому емпіричні приклади, що можуть суперечити зазначеній тезі, наприклад, християнський інститут індульгенції, розглядаються нами скоріше як прояв державницьких прагнень релігійних організацій (церков) на певних історичних етапах, ніж власне релігійна практика, що спирається на відповідну доктрину, і тому не спростовують вказаних висновків.

Крім того, право регулює конфліктні за своєю природою відносини, засновані на суперечливих або таких, що не співпадають, інтересах суб'єктів права, які мають кореспондуючі одне одному права і обов'язки (двостороння структура норми права). На думку М.М. Алексєєва, саме встановлення прав є особливістю, що відрізняє право від інших соціальних норм [5, с. 67]. Зі свого боку, релігія такої конфліктності позбавлена, релігійні відносини мають на меті спільне єднання у священному, щодо якого та один до одного віруючі відчувають лише обов'язки (одностороння структура релігійної норми). Наприклад, обов'язок християнина любити ближнього (Матв., 22:39) [26, с. 952] не означає права іншої людини вимагати такої любові. При цьому якщо правовідносини є частиною об'єктивного світу, тобто відбуваються між суб'єктами права з приводу певних об'єктів (матеріальних і духовних благ), то релігійні відносини мають також і суб'єктивний рівень: відносини прихильника зі священним. Останнє тим самим є не об'єктом відносин, а також має статус суб'єкта, що обумовлює відмінності між правом і релігією у суб'єктному складі.

Із наведених положень випливають особливості правової і релігійної відповідальності та санкцій. Відповідальність, що її встановлено нормами права, пов'язана з понесенням правопорушником обмежень своїх прав у вигляді позбавлення останнього певних благ і носить лише ретроспективний характер (оцінюються вже вчинені індивідом діяння). Юридичне покарання не залежить від ставлення особи до права і завжди означає обмеження соціального статусу, зовнішніх можливостей і свободи людини. Релігійна санкція, перш за все, пов'язана з духовним світом людини, з втратою її зв'язків зі священним і позбавлення певного стану з'єднуваності з абсолютом, який у християнській традиції має назву "благодать" [121, с. 21], та прагненням відновити цей стан. Як вказано у Старому Завіті, проклят той, хто не виконає слів цього закону (мається на увазі закон Мойсея, система норм поведінки, що визначають усі сторони життя правовірного іудея та за певних обумовлень інкорпоровані до християнської доктрини) і не буде поступати за ним (Втор., 27:26) [26, с. 219]. Загрозу потрапити у пекло після смерті, у разі порушення релігійних заповідей містить і Коран (4:115, перша цифра означає номер сури, друга - номер аяту) [113, с. 110]. Релігійна відповідальність має і проспективний, позитивний характер і розповсюджується і на майбутні вчинки, мотиви, думки віруючих. У цьому сенсі, зазначає відомий дореволюційний криміналіст М.С. Таганцев, сфера гріховного ширше за сферу злочинного [268, с. 42]. З власне релігійними санкціями поєднуються церковні санкції (анафема, покаяння тощо), які підпорядковані меті релігійної санкції. Зважаючи на це, на наш погляд, є некоректним включення до релігійних санкцій покарань, пов'язаних з фізичним насильством (наприклад, побиття камінням, відсікання рук у класичному ісламі), грошові стягнення (штраф, пеня, що існували в християнстві) тощо [311, с. 15]. Включення цих санкцій, правових за своєю природою, до релігійних джерел обумовлено невідокремленістю права та політики від релігії на історичних етапах формування класичних релігій.

І право, і релігія є здебільшого формалізованими регуляторами суспільних відносин. Норми розвинених правових і релігійних систем у більшості випадків закріплені у відповідних текстах (для права - це нормативно-правові акти, нормативні договори, судові прецеденти тощо; для релігії - певні сакральні джерела, наприклад, Біблія, Коран, Тора, Самаведа, буддистська Трипітака). Як відмічає П. Рікер, письмо є певною значимою межею: завдяки письмовій фіксації сукупність знаків досягає того, що можна назвати семантичною автономією, тобто незалежною від оповідача, слухача, нарешті, від конкретних умов продукування [236, с. 7, 8]. Така "семантична автономія", що виражається у правовому або релігійному тексті, дозволяє праву і релігії остаточно об'єктивуватися, стати незалежним від зовнішніх умов і будь-яких суб'єктів, у тому числі від суб'єктів законотворчості або релігійних каноністів.

Слід зазначити, що через божественну легітимацію релігії священні тексти надзвичайно стабільні, вони не можуть бути змінені чи скасовані, навіть якщо містять суперечливі чи явно застарілі положення. Релігійна форма може за допомогою богословської інтерпретації лише бути пристосована до сучасних умов. Натомість законодавство є набагато більш динамічним і має постійно змінюватись суб'єктами законотворчості відповідно до змін відносин, що схвалюються суспільством і втілюються у правових нормах.

Форми права і релігії, як правило, мають ієрархічну структуру. У законодавстві це проявляється у різній юридичні силі правових актів. Релігійні джерела можуть поділятися на священні писання і одкровення, перекази, авторитетні тлумачення, постанови керівних органів релігійних організацій тощо. І норми права, і норми релігії можуть не співпадати з нормами законодавства і релігійних текстів відповідно, що обумовлюється технікою викладання письмових джерел. Наприклад, санкції за порушення заповідей, викладених у Декалозі (не роби собі кумира, не вбивай, не кради та ін.), містяться в інших частинах Біблії. Аналогічним чином сформульовані положення Корану, буддистської Дхаммапади тощо.

Наявність форм зовнішнього вираження правових і релігійних приписів обумовлює властиву праву і релігії, на відміну від моралі, особливу мову, якій відповідає спеціальна термінологія та вимоги до семантичних форм. При цьому мова права є конвенційною, тобто слова та словосполучення є засобом позначення предметів, явищ, понять, і достатньо умовною (наприклад, такі мовні вирази як "нікчемність правочину", "тягар доказування" тощо), а мова релігії сприймається віруючими як цілком реальна. Як вказує Н.Б. Мечковська, для релігії властиве уявлення про те, що слово - це не позначення певного предмета, а його частина, тому, наприклад, порушення словесного ритуалу може образити, прогнівати вищі сили або нашкодити їм [166, с. 46]. Наприклад, у християнстві при приготуванні культових справ, про сам процес приготування заборонено говорити, оскільки тим самим їжа може зіпсуватись. Старий завіт зобов'язує священнослужителів, благословляючи, вживати суворо визначену формулу (Числ., 6:22-26) [26, с. 149]. Саме через реальність релігійного слова спроби реформувати релігійні тексти часто призводили до жорстоких соціальних конфліктів, прикладом чого є відомий розкол у російському православ'ї у XVII ст.