По-друге, релігійні приписи можуть прямо суперечити нормам права, що діють у певній державі (особливо це стосується поліконфесійних країн). Так, іслам і деякі християнські секти (наприклад, мормони) дозволяють багатошлюбність, заборона вбивати обумовлює пацифістську орієнтованість деяких течій у буддизмі, іудаїзм забороняє працювати у суботу, значного розголосу в Україні набув процес присвоєння фізичним особам ідентифікаційних номерів, що трактувався багатьма православними громадами як антихристиянський. За загальним правилом у вирішенні таких суперечок перевагу має право, що відповідає принципам світськості права, відділення держави від церкви, а церкви від школи та свободи совісті. Саме таке розуміння закладене у ч. 4 ст. 35 Конституції України від 28.06.96 № 254к/96-ВР, згідно з якою ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У відповідності до конституційного положення, ч. 5 ст. 128 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11.07.03 № 1129-IV встановлює, що засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також установлених вимог режиму відбування покарання. У той же час, очевидно, що правова заборона виконання релігійної норми досить часто буває неефективною, що визнавалось навіть у радянській літературі [101, с. 99], а її використання у правозастосовчій діяльності може призвести до насилля над переконаннями та почуттями віруючої людини. З урахуванням цього законодавець має прагнути досягнення консенсусу між правовим і релігійним регулюванням шляхом створення умов, за яких не допускається насильство над релігійними почуттями і переконаннями віруючих, а останні можуть якомога повніше реалізувати свою свободу віросповідання, не порушуючи згаданих принципів правової системи та прав інших осіб. Прикладом такого консенсусу може бути звільнення особи за релігійними мотивами від присяги у суді або заміна присяги чесним словом згідно з Правилами цивільного судочинства 1963 р. в Ізраїлі, оскільки, за єврейським правом, присяга є формою "марного згадування імені Господа Бога" [321, с. 116-118], що заборонено у Старому Завіті (Вих., 20:7) [26, с. 79]. Щодо законодавства України, то можна пригадати інститут альтернативної служби, коли виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадян України (ст. 2 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12.12.91 № 1975-ХІІ); встановлений з урахуванням релігійних традицій дозвіл ховати померлих в інший, ніж передбачено у законі, спосіб (ч. 2 ст. 26 Закону України "Про поховання та похоронну справу" від 10.07.03 № 1102-IV); надання права відмовитись від отримання ідентифікаційного номеру платника податків через релігійні переконання (ч. 2 ст. 1 Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів" від 22.12.94 № 320/94-ВР) та ін.

Крім того, протиріччя правових і релігійних норм може призводити до того, що суб'єкт права може відмовитись від можливості його реалізації. Так, викладена у багатьох релігіях заборона переривання вагітності, може впливати на мотивацію жінки, яка має намір скористатися цим, передбаченим у законодавстві, правом, навіть якщо з соціальних причин такий аборт є виправданим. Також це стосується права подружжя розірвати шлюб, до чого більшість віровчень також ставиться негативно.

Вплив релігії на право проявляється також у взаємодії церковних і державних установ. Більш детально це питання буде розглянуто у підрозділі 2.3. роботи. Зараз же зазначимо таке.

Згаданий нами принцип світської держави вимагає обмеження впливу церкви на органи публічної влади. Цей вплив не повинен виходити за рамки надання дорадчої допомоги при формулюванні законодавчих положень щодо свободи совісті, діяльності релігійних організацій, релігійної освіти, соціальних функцій церкви чи правозаствосовчої діяльності у цій сфері і відбуватися лише в межах захисту прав віруючих на безперешкодне сповідування своєї релігії і виконання церквою властивих їй функції соціального служіння. Прикладом такого впливу на рівні законотворчої діяльності є вже згадана ситуація з правом віруючих відмовитись від отримання ідентифікаційного номеру. У першій редакції Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів" від 22.12.94 № 320/94-ВР подібне право було відсутнє. Натомість, активна позиція церков і віруючих була одним із головних чинників внесення 16 липня 1999 р. змін у цей законодавчий акт, які врегулювали зазначене питання. Взаємодію державний і церковних інститутів у процесі правозастосування можна проілюструвати залученням представників релігійних організацій до роботи комісій, що розглядають питання про направлення громадян на альтернативну службу через їх релігійні переконання (п. 9 Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.99 № 2066).

Окремо слід наголосити на неможливості втручання церкви у політичне життя. Оскільки церква не є частиною політичної системи суспільства, вона має дистанціюватись від політичних процесів. У цьому сенсі, виглядає вкрай небезпечною практика багатьох церков в Україні під час президентських виборів 2004 року, парламентських виборів 2006 року, пов'язана з втручанням у політичні процеси, публічною підтримкою тих чи інших політичних сил, закликами до віруючих з метою впливу на їх політичні прихильності та ін. Тим самим, церква фактично перебирає на себе функції політичної партії, що у демократичній державі є неприпустимим і прямо заборонено ч. 8 ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.91 № 987-ХІІ. Зазначимо також, що це положення не слід розглядати як обмеження політичних прав священнослужителів. Останні, безумовно, вправі здійснювати активне і пасивне виборче право, висловлювати і відстоювати свої політичні переконання, за умови що це здійснюється ними від власного імені, а не від імені конкретної релігійної організації.

Більш складним є питання впливу права на релігію, яке, окрім впливу держави на церкву, залишається мало дослідженим. Ті ж розробки, що існують в літературі, є досить суперечливими. Так, на думку С.С. Алексєєва християнські формули-заповіді складалися під впливом досягнень юридичної культури римського приватного права (всезагального характеру юридичних встановлень, особистісного характеру суб'єктів права) [7, 296, 297], тобто фактично право виступає головним чинником створення релігійної традиції. На наш погляд, така позиція видатного російського вченого є не зовсім коректною. По-перше, християнство формується під значним впливом іудаїзму, що набагато старше римського права, і, якщо і відчуває вплив правової традиції, то саме іудейської; по-друге, виникнення релігія як універсального явища, що звертається до головних, найбільш значущих питань людського буття навряд чи може бути детерміноване розвитком регулятора зовнішньої поведінки, яким є право; по-третє, така теза фактично має обґрунтовуватися положенням про первинність зовнішньої поведінки над внутрішньою, буття перед свідомістю, тобто знову повертає С.С. Алексєєва до діалектичного матеріалізму.

Протилежної позиції дотримується А.М. Величко, який заперечує обопільний вплив права і релігії. Останній вважає, що відмітною рисою світових і національних релігії виступає абсолютність або прагнення до неї, здоровий консерватизм і бажання зберегти традиції [35, с. 213]. Відповідно "відносне" право, яке, вважає цей автор, є лише корелятом закону, не здійснює і не може здійснювати жодного впливу на розвиток і функціонування релігійного комплексу. Такий погляд також видається не зовсім коректним. Визнання наявності у суспільстві саме системи нормативного регулювання, що не викликає заперечень серед сучасних правознавців, невідворотно приводить до визнання наявності широких зв'язків між різними регуляторами, а відповідно і їх вплив одне на одного, принаймні у сферах регулювання, що перетинаються. Такий самий висновок випливає і з уявлень про свідомість людини, в якій різноманітні нормативні моделі поведінки не існують окремо, а переплітаються у процесі вироблення поведінкової установки. І нарешті, А.М. Величко не враховує впливу держави, як організаційної інституціоналізації права, на церкву, як організаційну інституціоналізацію релігії, що також є безсумнівним. З іншого боку, правовий вплив на релігію не слід переоцінювати. Право як "зовнішній", формальний регулятор не може визначати розвиток релігії і моралі, а тільки сприяє їх існуванню у багатоманітних формах через інститут свободи совісті, віросповідання, принцип плюралізму та забороняє надання обов'язковості будь-якій ідеології, унеможливлюючи поглинання однією релігійною чи моральною формою інших.