Значна формалізація права і релігії обумовлює те, що реалізація і застосування правових і релігійних норм забезпечується організованими інституційними утвореннями, спеціальними установами, що мають офіційний статус. Для права таким утворенням виступає сукупність державні управлінських структур, діяльність яких доповнюється і, до певної міри, коректується функціонуванням низки суспільних інститутів, чиї функції із сприяння просуванню права, прав людини, визнаються і легітимуються державою [158, с. 216]. Для релігії аналогічну роль виконує церква. Ці інституції взаємодіють між собою, що є наслідком взаємопроникнення різних форм суспільної свідомості і соціальної регуляції. Головним принципом такої взаємодії для держави, на нашу думку, виступає принцип верховенства права, який, з одного боку, забезпечує, мовою Т. Джефферсона, розділовий мур між державою і церквою, а з іншого - спрямовує діяльність держави на забезпечення якомога повної реалізації громадянами та іншими особами свободи віросповідання в усіх її проявах. Зв'язок права з державою, а релігії з церквою дозволяє виділити ще одну їх особливість. Релігія носить персональний і екстериторіальний, універсальний характер, у тому сенсі, що вона розповсюджує свою дію на усіх осіб, що відносять себе до певної конфесії, підпорядковують своє життя уявленням про священне, незалежно від їх місця перебування чи громадянства. У свою чергу, право є територіальним і неперсональним регулятором, оскільки правові приписи стосуються людини, незалежно від її визнання чи схвалення цих приписів, проте в межах території країни. Винятки з цього принципу (екстрадиція, кримінальне переслідування злочинців на території інших держав) допускаються лише в межах, встановлених міжнародно-правовими угодами.

 Певна різниця спостерігається і у функціональному навантаженні правового і релігійного комплексів. І право, і релігія виконують регулятивну функцію, нормуючи суспільні відносини. Проте, для права регулятивна та поєднана з нею охоронна функції є основними і виражають соціальну цінність права. У свою чергу, як вже зазначалось, релігія є більш універсальним явищем. Функція регулювання життя виступає лише частиною релігійного впливу на суспільство та індивіда і є складової у побудові закінченої картини світу, наданні людині відповідей на головні питання буття: про сенс життя, призначення людини у цьому світі, існування після смерті тощо, формування у неї етичних орієнтирів та виховання у дусі релігійного ідеалу. Яскраво і дещо алегорично цю різницю виразив В.С. Соловйов, який зазначав, що "завдання права зовсім не в тому, щоб світ перетворився на Царство Боже (це, на думку філософа, мета релігії - Д.В.), а тільки у тому, щоб він до часу не перетворився на пекло" [256, с. 42]. Аналогічної думки дотримувався і М.М. Алексєєв, який вказував, що "навіть найдосконаліший стан права не може призводити до безумовної досконалості суспільства - встановлення "земного раю" [4, с. 202].

Безумовно, праву властиві і виховна, і світоглядна, і комунікаційна функції, проте останні все ж таки є другорядними поряд з функцією регулювання суспільних відноси. Право, оскільки воно орієнтоване на зовнішній світ, поведінку суб'єктів, має досить обмежений інструментарій у вихованні людини або формуванні її світогляду. Виключно на праві та державності цивілізація триматися не може, що підтверджує досвід античності, занепад якої був обумовлений духовною кризою суспільства і розпочався раніше зникнення Римської імперії. Гіперболізація загальносоціальних функцій права приводить до хибного уявлення про його всемогутність, можливість вирішити будь-які суспільні проблеми за допомогою виключно правового механізму (так званий юридичний світогляд виражений у відомій формулі К. Гельвеція "закони можуть усе"). Подібна думка є формою деформації правової свідомості - правовим ідеалізмом, що веде до розчарування у праві, яке не відповідає таким завищеним вимогам, і є, особливо у транзитивних суспільствах, одним із чинників поширення правового нігілізму. Підкреслимо також, що викладене вище аж ніяк не знижує соціальної цінності права, що має величезне значення у впорядкуванні конфліктного за своєю природою життя суспільства, особливо у сучасному мультикультурному глобалізованому світі.

Встановлення спільних та відмінних рис права і релігії дозволяє перейти до розгляду динамічного аспекту співвідношення цих явищ, яке може бути досліджене крізь призму їх взаємовпливу, взаємодії і протиріч. Підкреслимо також, що зв'язки між правом і релігією не є лінійним і виникають як на рівні однорідних елементів (наприклад, релігійна свідомість і правосвідомість, релігійні норми і норми права), так і різнопорядкових складових (наприклад, релігійна ідеологія і правова система, держава і релігійна діяльність).

Спочатку розглянемо вплив релігійної системи на правоутворення. Більш детально ця проблема, через її важливість для розуміння процесу формування права, буде проаналізована у підрозділі 2.1. дисертації, зараз же ми лише окреслимо її. Релігія виступає однією з детермінант як процесу формування конкретних правових норм, інститутів та галузей права, так і правової системи в цілому. Релігійний вплив проявляється у наданні державного захисту закріпленим у священних текстах нормам (пряма форма впливу), а також сприянні чи гальмуванні генезису нових правових норм, визначенні еволюційного руху всієї правової системи та розвитку правової науки (опосередковані форми впливу).

Вплив релігії на право відчувається і у процесі функціонування правової системи. Перші правові устрої завжди спиралися на релігійну підтримку. На кам'яній скрижалі, на якій висічені закони царя Хаммурапи, зображено сонячного бога, що передає царю свої заповіді. Законодавець Кріту Мінос вважався тільки тим, хто передає волю Зевсу, законодавець Спарти Лікург - волю Аполлону. З часом процес секуляризації знижує значення релігійного обґрунтування правових вимог. Проте, як вказує О.О. Лукашова, руйнування релігійних основ, де б воно не відбувалось, ніколи не було корисним праву і правовому порядку [206, с. 216], тобто релігія (особливо, у своїх традиційних формах) виступає одним із чинників визнання індивідом правових приписів справедливими та такими, що відповідають його етичним уявленням, включаючи право і державу у загальну картину світу віруючої людини, наділяє право певною "святістю". Тут можна пригадати слова апостола Павла у посланні до римлян: "Не слухачі закону (ті, що кажуть не красти, але крадуть, говорять: "не чини перелюбу", чинять це) праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть" (Рим., 2:12) [26, с. 1043]. Представник суфізму (культурної течії в ісламі) Навої вказує, що суддя не просто вирішує спір, а визначає різницю між добром і злом [265, с. 364]. Таке підтримання правового регулятора з боку релігії часто породжує стан емоційної прихильності до нього. В результаті цього право "вимагає підпорядкування, апелюючи не тільки до матеріальних, безособових, кінцевих, раціональних інтересів людей, але і до їх віри в істину, у справедливість, що виходять за межі суспільної користі" [24, с. 364]. Особливо це проявляється у процесуальних юридичних формах. Урочистість найбільш значимих правових процедур (наприклад, судового процесу, складання присяги головою держави (зокрема, в Україні Президент складає присягу на текстах Конституції України і Євангеліє), парламентаріїв, суддів та ін.) спрямована на створення у людини поваги до правових установ, відчуття правильності та справедливості того, що відбувається. Як справедливо відмічає Г.Дж. Берман, правова процедура - це та сама інсценована реакція на священне, характерна і для релігійної віри [24, с. 22]. У цьому сенсі, безперечно, правий Ю.М. Оборотов, який зазначає, що при вирішенні питань праворозуміння у нову епоху не можна пройти повз питання про релігійний вимір права, оскільки у праві зберігається не тільки традиція, але і віра у Всевишнього, що освячує шлях праву у соціальному світі [183, с. 8]. Щоправда, не зовсім вдалим, на наш погляд, є розгляд права як релігійно вивіреної нормативної системи [183, с. 9], оскільки сам термін "вивірення" наводить на думку про вольовий характер правоутворення і редукує право до його форм.

         Окремим аспектом досліджуваної проблеми є релігійна детермінація процесу реалізації права. Хоча ставлення конкретних релігій до права значно відрізняється між собою: від поваги і схвалення права у західному християнстві до нейтрально-лояльного ставлення до права у неавраамістичних релігіях, можна констатувати, що традиційні конструктивні релігії (такі, що сповідують любов до Бога, оточуючих, засуджують насилля) формують у свідомості віруючих позитивну установку на виконання правових приписів, оскільки їх порушення забезпечується не тільки правовою, але і релігійною санкцією. Відповідні заклики до правомірної поведінки можна побачити, наприклад, у Основах соціальної концепції російської православної церкви та соціально-політичній доктрині католицької церкви [189, с. 97; 17 с. 109]. Деякі сучасні богослови навіть називають єретичними нігілістичне ставлення до права деяких сект [305, с. 8]. Соціологічні опитування показують, що віруючі є більш нетерпимими до порушення норм права, особливо вчинення злочинів. Так, за даними Українського центру економічних і політичних досліджень негативне ставлення до хабарництва виявляють 70% невіруючих і 78% віруючих людей [57, с. 13]. Проте, як зазначається у кримінологічній літературі, антикриміногенне значення релігії у суспільствах, що переживають значні соціальні зміни, у т.ч. Україні, не слід переоцінювати. Ефект сприяння релігії правомірній поведінці досягається тільки тоді, коли віруючий дійсно відчуває зв'язок зі священним і поважно ставиться до канонів своєї віри, а його релігійність не є проявом соціального конформізму чи даниною моді [251, с. 290, 291].

         У той же час, у процесі реалізації права, тобто втілення змісту правових норм у фактичній поведінці суб'єктів, між релігійними і правовими нормами можуть виникати протиріччя. Проведений аналіз природи права і релігії дозволяє виділити два аспекти таких протиріч.

По-перше, релігія, як регулятор, що ставить за мету формування світогляду людини та її виховання, встановлює для людини більш вимогливі поведінкові стандарти ніж право, що випливає з авторитарного характеру релігійної свідомості. Наприклад, християнство містить заборону гомосексуальних статевих відносин (Лев., 18:22) [26, с. 126], іслам забороняє носіння розкішних прикрас та азартні ігри [97, с. 87], буддизм негативно ставиться до вживання алкогольних напоїв [99, с. 127] тощо. Зазначені вчинки не можуть піддаватися ефективному суспільному контролю, а тому не входять до предмету правового регулювання. Нарешті, викладені у Біблії позитивні обов'язки працювати (Втор., 5:12-14) [26, с. 195] або любити ближнього (Матв., 22:39) [26, с. 27] не відповідають правовому принципу свободи, зовнішньої і внутрішньої, і не можуть бути інкорпоровані до правової системи. З огляду на це виявляється невдалого пропозиція окремих авторів щодо посилення правового впливу у цих напрямках [269, с. 68; 190, с. 154], оскільки це може призвести до надання етичним положенням окремої релігії обов'язкового характеру, втручання публічно-владних структур у внутрішній світ людини, порушення принципу відокремлення держави від церкви.