Право генетично пов'язане з релігією. Саме релігійна форма виступила засобом закріплення перших метаправових норм. Проте, з часом, право відокремлюється від релігії і набуває ознак самостійної форми суспільної і індивідуальної свідомості, якій притаманні власні ознаки та закони розвитку. У західній традиції права, саме християнське положення про свободу волі людини дало поштовх до утворення сучасних правових систем, які за своєю суттю є антропоцентричними і побудовані на принципах проголошення людини вищою соціальною цінністю, визнання і захисту прав людини, верховенства права тощо. Це дозволяє охарактеризувати право як "антиавторитарну", мовою С.І. Максимова, форму свідомості. У той же час, сама релігія, яка не розрахована на регулювання відносин "свій" - "чужий", залишається теоцентричною і авторитарною, оскільки релігійна система побудована навколо уявлення про священне і не може миритися з будь-якими іншими формами картини світу. У цьому напрямі нами і вбачається вплив права на релігію, зокрема, правосвідомості на релігійну свідомість. Право, поряд з секуляризованою мораллю, привносить у сучасні релігійні системи "дух" більшої свободи людини у своїх прагненнях і вчинках, що, до речі, сприяє розвитку і самої релігії як автономного регулятора, оскільки позбавляє процес дотримання релігійних приписів слідів зовнішньої примусу, наприклад, з боку громади, до якої належить індивід. У цього сенсі дуже влучною є думка російського філософа І.О. Ільїна про те, що справжня релігійність потребує духовної свободи, духовної автономії людини [89, с. 377]. Процес такого впливу на рівні релігійних норм проявляється у фактичному визнанні у соціальній концепції Російської православної церкви, хоча і зі значними обумовленнями, свободи совісті людини та неможливості побудови держави і суспільства, заснованих виключно на православних цінностях [189, с. 99]. У цьому ж дусі щодо права людини обирати релігію в одній зі своїх проповідей висловився Папа Римський Іоанн Павло ІІ, вказавши, що відносини людини з Богом базуються на вільному виборі, зробленому на основі любові [90, с. 57]. У той же час, спроби деяких авторів виводити зі змісту Старого Завіту норми, що допускають свободу віросповідання [87, с. 162], видається перебільшенням, оскільки це суперечить приведеним вище особливостям релігійної свідомості. Аналогічний процес утвердження віротерпимості спостерігається і в ісламській доктрині [97, с. 316]. Щодо теоцентричності релігії, то можна пригадати, що у 2007 році Папою Римським скасовано концепцію "лімбо", відповідно до якої душі новонароджених нехрещених дітей потрапляють у пекло. Католицьке богослов'я стверджує, що людина може спастись тільки за допомогою Бога, з яким вона спілкується у таїнствах. Першим таїнством виступає хрещення. Якщо новонароджена дитина не пройшла через це таїнство, її спасіння не можливе. Скасування цієї концепції відбувається через усвідомлення свободи людини, чиє спасіння (принаймні, у цьому випадку) можливе і без участі церкви. Католицькою церквою також скасований інститут анафеми, чим, зокрема, реабілітована велика кількість вільнодумців, а у їх особі - і право на нерелігійний світогляд.

Іншим проявом впливу права і релігії виступає збереження і розвиток у авраамістичних релігіях правових по суті форм діяльності, що пояснюється історичною наближеністю церкви до держави. Як приклад можна навести офіційну процедуру введення особи до сному блаженних, який включає допит свідків, збір доказів та свідчень щодо "претендента"; вибори патріарха чи папи у християнських церквах, яка має ретельно виписану процедуру, що може включати елементи, більш розповсюджені у правовій сфері: голосування, ведення протоколу тощо, порядок накладення та зняття церковних покарань.

Найбільшого значення правовий вплив на релігію набуває у сфері відносин держави і церкви, що є виправданим, оскільки у даному випадку регулюються переважно зовнішні сторони релігійного комплексу. Характер впливу держави визначається моделлю державно-церковних відносини. У секуляризованому світі держава встановлює вимоги, щодо створення і функціонування церков, а також обмеження щодо здійснюваних ними функцій у сфері задоволення релігійних потреб громадян. Підкреслимо, що у демократичній державі державний вплив не може стосуватись внутрішньоцерковних справ (визначення структури церкви і управління нею,  канонічні питання, міжцерковний діалог, якщо він відбувається у мирний спосіб, тощо). Зважаючи на це, сумнівною є існуюча в Україні практика втручання державних органів і посадових осіб у церковне життя з метою надання переваги певній конфесії, закликів з боку вітчизняних високопосадовців щодо утворення єдиної помісної церкви в Україні (наприклад, подібна теза була включена у Послання Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році" від 09.02.06, аналогічна позиція викладена у Пріоритетних завданнях Кабінету Міністрів України на 2001 рік, схвалених Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.03.01 № 109-р, п. 2.4. Концепції Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 03.10.01 № 466-р), оскільки питання міжконфесійних відносин перебувають виключно у компетенції відповідних церков. Так само неприйнятними є спроби перевести богословські питання, зокрема, протиріччя західного і східного християнства, у політичну площину, що іноді має місце у юридичній і політологічній літературі [142, 271]. 

Крім того, вплив держави, права на релігію вбачається і у сфері подолання релігійного екстремізму. Авторитарний характер релігійної свідомості сприяє виникненню таких явищ як релігійний фанатизм, релігійні та етнорелігійні конфлікти, що також досить часто призводить до виникнення конфлікту між державно-правовим і релігійним порядками, а також розвитку етнорелігійних терористичних рухів [11, с. 75]. Зокрема, можна пригадати протистояння хорватів (католиків) і сербів (православних) у колишній Югославії, ірландців (католиків) і англійців (протестантів) у Північній Ірландії, сунітів і шиїтів у Іраку тощо. Свого часу Г. Гегель справедливо зауважив, що "релігійний фанатизм виступає проти будь-якого політичного устрою й законного порядку, які, буцімто, сковують внутрішнє життя людини і не відповідають нескінченності душі, а отже, він виступає й проти приватної власності, шлюбу, відносин і занять громадянського суспільства тощо як таких, що не достойні любові і свободи почуття" [49, с. 227]. Право у даному випадку виступає фактором обмеження радикальних векторів розвитку релігійної системи, які можуть зашкодити правам та законним інтересам будь-яких осіб. Саме державно-правові, а не тільки силові, форми впливу, у тому числі укладення міжнародно-правових угод у сфері боротьби з тероризмом, дозволяють подолати релігійний екстремізм та зменшити міжконфесійну напругу.

Викладене вище розуміння співвідношення права і релігії дозволяє, на наш погляд, у багатьох аспектах подолати існуючу в літературі невизначеність із цих питань, а також більш продуктивно і методологічно вивірено підійти до вирішення практичних проблем релігійно-правової тематики.