Умови соціально-економічного забезпечення військовослужбовців - не постійний показник, а скоріше гнучка категорія, зміна якої відбувається в залежності від потреб військовослужбовців на тому чи іншому етапі функціонування військової служби, розвитку законодавства у військовій сфері, а також від політичної ситуації[64,с.23] та економічних можливостей держави їх задовольняти.

Базовий принцип соціально-економічного забезпечення військовослужбовців полягає в тому, щоб у залежності від посади, її статусу та повноважень військовослужбовця, а також з урахуванням соціально-економічних змін у суспільстві йому надавалося достатнє грошове[149,с.62] і соціально-побутове забезпечення. Іншими словами, військовослужбовець має отримувати матеріальне забезпечення, яке відповідало б прийнятим у суспільстві стандартам, і навіть бути вищим, оскільки військовослужбовець повністю віддається здійсненню захисту державних інтересів.

Законодавець визначив систему правових гарантій їх службової діяльності, тобто закріпив у законодавстві засоби та способи забезпечення реалізації та захисту прав і свобод військовослужбовців. Вони являють собою правові положення, що характеризують соціально-правову сторону статусу військовослужбовця і пов'язані із застосуванням правових норм. Виражаються вони в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, посадових осіб та самих військовослужбовців.

Держава мусить гарантувати наступні соціально-економічні умови, щоб військовослужбовець міг успішно виконувати свої функціональні обов'язки: належні матеріально-технічні умови служби; грошове забезпечення та інші виплати, передбачені законодавством у військовій сфері; речове забезпечення за науково розрахованими нормами, необхідне для всебічної діяльності військовослужбовця щодо захисту Вітчизни; житлове забезпечення за рахунок держави[232,233,225]; щорічну оплачувану відпустку; медичне обслуговування військовослужбовця та членів його сім'ї; повсякденне військове навчання, в тому числі підвищення кваліфікації із збереженням грошового утримання на весь період навчання; обов'язкове особисте державне страхування на весь період проходження військової служби; надання державних пільг, компенсацій та інших соціальних гарантій за складні умови служби; пенсійне забезпечення членів його сім'ї у випадку загибелі військовослужбовця при виконанні ним службових обов'язків, а також різного виду державні допомоги [240].

Основні соціально-економічні умови військової служби визначені в законах України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", в положеннях про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, у різних нормативно-правових актах Президента України і Кабінету Міністрів України.

Державні гарантії, визначені законом, є правом військовослужбовця на їх отримання, які він вправі вимагати в разі їх недоотримання. Проте він не може вимагати від командування збільшення їх розмірів, оскаржувати це питання в суді чи шляхом пікетування й страйкування, що прямо заборонене законом. На відміну від праці робітників, військовослужбовець отримує кошти не за вироблену продукцію, надання відповідних послуг тощо. Розмір оплати такої діяльності залежить від кількості виробленої продукції, кількості та якості надання послуг.

Матеріальне забезпечення військовослужбовця здійснюється за його посадою і не пов'язане з діяльністю по службі. Для військовослужбовця отримання матеріального забезпечення є його правом, а для військового органу забезпечення військовослужбовця всім необхідним є обов'язком. Всі види забезпечення мають надаватися військовослужбовцеві у визначені законодавством терміни.

Для військовослужбовця мають бути створені необхідні умови для виконання його службових обов'язків: мати відповідне розміщення (службове місце), яке має бути забезпечене необхідною технікою, спорядженням, а також табельною зброєю; бути своєчасно забезпечений необхідною інформацією і документацією; мати безпечні для здоров'я та життя умови тощо. Командир, який не забезпечив військовослужбовця необхідним для виконання ним службових обов'язків, не має підстав вимагати якісного, своєчасного та повного їх виконання. У визначених військовими статутами та іншими нормативно-правовими актами випадках командир несе персональну відповідальність за несвоєчасне і неповне забезпечення військовослужбовців необхідним. У свою чергу, військовослужбовець, у разі відсутності необхідного забезпечення, не несе відповідальності за неякісне та не своєчасне виконання поставлених перед ним завдань.

Повсякденне життя і службова діяльність військовослужбовців регулюються відповідно до вимог Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України. Порядок виконання військовослужбовцями своїх службових обов'язків у військових частинах (військових органах), а також розподіл і використання службового часу протягом доби та іншого часу називається режимом військової служби. Його істотним елементом можна вважати регулювання часу відпочинку, коли військовослужбовець може бути звільнений від виконання своїх службових обов'язків. Правове регулювання часу відпочинку на військовій службі включає законодавче закріплення його видів і тривалості, черговості службового часу і часу відпочинку, розподілу вільного часу між періодами службового часу.

Під режимом виконання службових обов'язків слід розуміти службовий розпорядок у військовій частині (військовому органі), або - іншими словами - внутрішню службу.  Внутрішня служба - це система заходів,  що вживаються  для організації  повсякденного  життя і діяльності військової частини, підрозділів та військовослужбовців згідно зі Статутом внутрішньої служби та іншими нормативно-правовими актами. Внутрішня служба здійснюється з метою  підтримання  у військовій частині порядку  та  військової  дисципліни,  належного морально-психологічного  стану,  які  забезпечують постійну бойову готовність  та  якісне навчання особового складу, збереження здоров'я військовослужбовців,   організоване   виконання   інших завдань.

Внутрішньою  службою  у військових частинах та підрозділах керують їх командири. Безпосереднім організатором внутрішньої служби у військовій частині є начальник штабу, а в роті - старшина роти. Відповідальність за стан внутрішньої служби у військових частинах  покладається  на  всіх  прямих начальників,  які повинні подавати допомогу   підпорядкованим військовим частинам і підрозділам в організації та  забезпеченні  виконання  вимог внутрішньої служби і систематично перевіряти її стан.

Згаданим вище Статутом визначаються також загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил  України, їх взаємовідносини, обов'язки  основних  посадових  осіб  полку  і  його  підрозділів, правила  внутрішнього  розпорядку  у   військовій   частині   та   її підрозділах. Внутрішній порядок являє собою суворе додержання визначених військовими статутами правил розміщення, повсякденної діяльності, побуту військовослужбовців у військовій частині  (підрозділі)  й несення служби добовим нарядом. Крім того, згаданим Статутом визначаються перелік необхідних приміщень кожної роти, порядок їх обладнання та утримання; порядок збереження зброї; правила пожежної безпеки тощо.

Режим службового часу військовослужбовців значною мірою відрізняється від службового часу державних службовців, тривалість службового часу яких визначається трудовим законодавством. Розподіл часу військовослужбовців здійснюється таким чином,  щоб забезпечити у військовій  частині  постійну  бойову  готовність  і  проведення занять з бойової  підготовки  та  створити умови для підтримання порядку, військової дисципліни й виховання військовослужбовців, підвищення їх культурного рівня, всебічного побутового обслуговування, відпочинку й харчування.

Для військовослужбовців встановлено 41-годинний робочий тиждень, п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, а для курсантів (слухачів) військово-навчальних закладів, курсантів  навчальних  центрів  (частин), військовослужбовцям за призовом  -  шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. Проте військові навчання, походи  кораблів,  бойові  стрільби  та бойове чергування, несення служби у добовому наряді здійснюються у будь-які  дні  тижня без обмеження загальної тривалості службового часу.

Розподіл часу у  військовій  частині  протягом  доби  і протягом   тижня  здійснюється згідно з розпорядком дня, яким встановлюється виконання основних заходів повсякденної діяльності, навчання й побуту особового складу підрозділів, штабів. Розпорядок дня встановлюється   командиром   (начальником) відповідно до завдань, покладених на військову частину, та залежно від пори року. У розпорядку   дня мають бути  передбачені всі необхідні заходи для діяльності військового органу. Розпорядок дня  не є постійним, сталим. Він затверджується  на  період  навчання  і  може уточнюватися командиром (начальником) на час проведення  навчань, походів кораблів,  бойових стрільб,  бойового чергування,  несення служби в добовому наряді, варті тощо з урахуванням особливостей їх виконання.

Обмеження, які встановлюються для військовослужбовців, відбиваються на їх можливості вільно розпоряджатися своїм вільним часом та місцеперебуванням.  Так, військовослужбовці строкової служби у вільний від занять та робіт час  мають  право  вільно  переміщатися  лише по території військової  частини,  а  під час звільнення з військової частини - в межах гарнізону. Виїзд військовослужбовців за  межі  гарнізону здійснюється  з  дозволу  командира  військової частини.

Військовослужбовці строкової служби та курсанти військових навчальних закладів розміщуються в казармах, а ті, що проходять службу за контрактом, - у  гуртожитках у  розташуванні військової частини (сімейні - у сімейних гуртожитках або з дозволу командира (начальника) - на квартирах поза розташуванням  військової частини).

Для  військовослужбовців-жінок обладнуються окремі гуртожитки (спальні приміщення). Для окремих категорій військовослужбовців передбачено особливі умови їх розміщення (старшини рот - поблизу військових частин). Військовослужбовці за контрактом можуть проживати в службових або окремих квартирах. Їм та членам їх сімей, які проживають разом з ними, надається житлове приміщення, що має відповідати вимогам  статті  50  Житлового кодексу України. У разі відсутності такого житла військова частина зобов'язана  тимчасово  орендувати  житло  для  забезпечення   ним військовослужбовця та його сім'ї або за бажанням військовослужбовця виплачувати  грошову  компенсацію  за  піднайом (найом) ним житлового приміщення на  умовах,  встановлених  Кабінетом Міністрів України[206].