Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

3.3. Напрями та проблеми упорядкування оновленої процедури провадження у господарських справах

Відповідно до принципу диспозитивності сторони повинні мати право вже на стадії підготовки закінчити справу мировою угодою [399, 39][500] (ст. 78 ГПК України передбачає укладання мирової угоди на стадії розгляду справи). Вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ГПК, надавши право сторонам на укладання мирової угоди на стадії підготовки справи до судового розгляду. До переліку завдань стадії підготовки справи до судового розгляду слід було б додати завдання щодо сприяння сторонам у примиренні, а до переліку процесуальних підготовчих дій — вжиття заходів, спрямованих на врегулювання конфлікту шляхом укладання мирової угоди. Така практика законодавчого регулювання має місце у судочинстві Англії і США, де значна частина спорів урегульовується до судового засідання, а у Франції передбачено обов'язок судді допомогти сторонам ,розв'язати спір по-дружньому" [457, 458][501].

Розглядаючи стадію підготовки до розгляду справи, варто згадати про досудовий порядок розгляду справ, який донедавна був обов'язковою стадією господарського процесу і сьогодні розглядається як одна з досудових форм захисту прав господарюючих суб'єктів [255][502]. Добровільне врегулювання економічних спорів самими сторонами фактично зводиться до форми претензійного врегулювання. І нашій теорії, і нашій практиці ця форма добре відома. Російський законодавець, як відомо, на певному етапі становлення системи господарських судів — у 1995 р. — відмовився від претензійної стадії врегулювання економічних спорів як обов'язкової для подання позову до господарського суду. Виняток становили лише деякі категорії спорів або випадки, коли такий порядок передбачений договором сторін.

Досудове врегулювання спорів визначається як система заходів, що здійснюються організаціями, майнові права яких порушено, для безпосереднього розв'язання конфлікту до звернення до господарського  суду [102][503].

Значення претензійного порядку врегулювання спорів полягає у тому, що відповідача повідомляють про наявність у його контрагента — організації або громадянина-підприємця — майнових або немайнових до нього претензій. Водночас претензійний порядок певною мірою захищає не лише інтереси позивача, а й відповідача, оскільки сприяє задоволенню вимог у добровільному порядку і дає змогу уникати непередбачених додаткових видатків при розгляді спору господарським судом [145][504].

Питання про правову природу досудового врегулювання спорів не вирішено однозначно [335][505]. Зокрема, чітка сувора регламентація порядку подання і розгляду претензії, уніфікація претензійних строків призводить, на думку одних авторів, до необхідності особливого ,претензійного процесу" поряд із господарським [395][506]. На думку інших, претензійний порядок врегулювання розбіжностей визначається нормами не процесуального, а матеріально-господарського права, і ліквідація подібних конфліктів може бути досягнута і без втручання юрисдикційних органів [164][507]. Ще один напрям у дослідженні природи досудового врегулювання спорів визначає його як одну з передумов права на подання позову [241, 567][508].

На нашу думку, не можна погодитися також із М. К. Треушніковим, який вважає досудове врегулювання господарських спорів одним із принципів господарського процесу [48][509]. Цей інститут лише обмежує можливості порушення провадження у справі або його руху, але не визначає характер самого процесу, тому що його призначення допоміжне і полягає в тому, щоб зробити об'єктом судово-господарського розгляду лише ті спори, у яких сторони не змогли домовитись і дійти взаємної згоди [421][510].

Сьогодні інститут досудового врегулювання господарських спорів частково зберігається у чинному законодавстві України, проте поступово втрачає свою актуальність. Російська Федерація відмовилась від регламентації претензійного порядку розв'язання розбіжностей. У правничій літературі висловлюються пропозиції як щодо збереження претензійного порядку, так і щодо вилучення його зі структури судочинства [258][511].

В Україні згідно зі статтею 5 ГПК України спір міг бути переданий на розгляд господарського суду за умови дотримання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання. Цей порядок визначав ГПК, якщо інший порядок не встановлений чинним на території України законодавством, що регулює конкретний вид господарських відносин, наприклад транспортним законодавством. Спори, що виникли із договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку, договору, що заснований на державному замовленні, могли передаватися на розгляд господарського суду лише за умови дотримання досудового порядку їх врегулювання [611][512].

Вимоги щодо досудового врегулювання спорів не поширювалися на спори про визнання недійсними договорів, про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств і організацій, що суперечать законодавству, порушують права і законні інтереси підприємств і організацій, спори про стягнення заборгованості з опротестованих векселів, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно. Ці справи порушувалися господарським судом незалежно від вжиття сторонами заходів досудового врегулювання спорів.

У зв'язку з тим, що порядок досудового врегулювання господарських спорів регулюється ГПК, положення про порядок подання і розгляду претензій підприємствами, організаціями й установами і врегулювання розбіжностей в господарських договорах, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 17 жовтня 1973 р. № 758, на території України не застосовувало.

ГПК України сприйняв традиційну класифікацію видів безпосереднього врегулювання господарських спорів на загальний та спеціальний. Згідно з положенням статті 5 в Україні було передбачено загальні правила досудового врегулювання господарських спорів. Слід зазначити, що спостерігалося неоднозначне ставлення до збереження цього інституту і в Україні. Дедалі частіше говорилося про те, що дана процедура перешкоджає захисту фізичними і юридичними особами своїх прав та інтересів у суді [505][513]. Конституційний Суд України своїм рішенням від 9 липня 2002 р. вирішив це питання однозначно. Йдеться про те, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви і здійснення по ній правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Із змісту частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин при виникненні спору може звернутись до суду за його розв'язанням. Зазначена норма, як і інші положення Конституції, не містить застереження щодо допустимості судового захисту лише після досудового врегулювання спору і недопустимості здійснення правосуддя без його застосування. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим способом правового захисту, наданим державою учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають способи захисту своїх прав. Досудове врегулювання спорів може також мати місце за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого способу врегулювання спору.

Отже, обрання певного засобу правового захисту, в тому числі  досудового врегулювання, є правом, а не обов'язком особи, яка використовує його добровільно [411][514].

Проте більш вдалим виявляється збереження порядку досудового врегулювання господарських спорів, але за умови ще більшого розширення категорії спорів, що не потребують такого порядку. Варто було б також запровадити альтернативність права сторін на використання цього порядку при розгляді окремих спорів (наприклад, за участю підприємців-громадян, деяких видів віндикаційних і негаторних позовів тощо). Крім цього, вважаємо за необхідне скоротити (до 15 днів) і уніфікувати встановлені процесуальні терміни розгляду претензій і внести відповідні зміни до чинного законодавства.

Важливим питанням підготовчої стадії господарського розгляду спорів є визначення кола учасників господарського процесу. Всі ці дії сприяють підготовці основної стадії господарського процесу, в якій вирішуються справи по суті — стадії розгляду господарських спорів.

Розгляд і розв'язання справи у судовому засіданні є основною, центральною стадією господарського процесу. Її значення полягає насамперед у тому, що саме при розгляді справи у судовому засіданні здійснюється реалізація основного завдання господарського суду — захист прав і законних інтересів організацій і громадян-підприємців, що охороняються [50][515]. На досягнення цих цілей спрямовані процесуальні дії та процесуальні відносини суб'єктів судочинства, що виникають у зв'язку з ними. Отже, основним об'єктом сукупності господарських процесуальних правовідносин на цій стадії є захист прав, свобод і законних інтересів, а факультативним об'єктом — зміцнення законності і правопорядку, попередження правопорушень, формування поважного ставлення до права і суду [214][516].

Господарські суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і розв'язання справ, віднесених законом до їх компетенції, строго у порядку, встановленому спеціально для них законом. Цей порядок розроблений з урахуванням завдань і особливостей предмета діяльності господарських судів і не може використовуватись жодними іншими органами.

Дві попередні стадії провадження у суді першої інстанції є допоміжними і виконують службову роль щодо стадії розгляду справи.

Господарський суд при розгляді справи зобов'язаний безпосередньо досліджувати всі докази в справі, встановлювати прямі контакти з носіями фактичної інформації, насамперед першоджерелами.

У процесі розгляду справи суд перевіряє обґрунтованість взаємних вимог і заперечень сторін і третіх осіб на основі повного, всебічного і об'єктивного вивчення зібраних доказів, встановлює дійсні права і обов'язки сторін, досліджує фактори, що спричинили конфлікт.

Стадія судового розгляду відповідно до встановленої законом процедури складається з кількох відносно самостійних етапів процесуальної діяльності, що послідовно здійснюються судом та іншими суб'єктами процесу. Існують різні точки зору щодо їх кількості. Так, дехто вважає, що таких етапів чотири: підготовча частина, дослідження обставин справи (розгляд справи по суті), судове обговорення, прийняття і оприлюднення рішення [214][517], інші — три: підготовчий етап, розгляд справи по суті, прийняття рішення у справі [102][518].