При цьому матеріально-правова зацікавленість позивача полягає у намаганні отримати те благо, яке забезпечить йому судове рішення (набуття суб'єктивного права, припинення правовідносин тощо). Матеріально-правова зацікавленість відповідача полягає у намаганні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких обов'язків перед позивачем (обов'язок передати річ, здійснити дію тощо). Процесуальна зацікавленість сторін полягає у намаганні отримати рішення про задоволення позову (для позивача) або про відмову у ньому (для відповідача).

Звідси висновок — зацікавленість сторін має особистий характер і відрізняється від зацікавленості прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування, інших осіб, що можуть брати участь у справі. Зацікавленість зазначених осіб має лише процесуальний характер.

Юридична зацікавленість тісно пов'язана з легітимацією, під якою розуміють необхідність доведення стороною, що подає позов, наявності спірного матеріального правовідношення і належності спірного права саме позивачеві (активна легітимація), а також тієї обставини, що саме на цьому відповідачеві лежить відповідальність за порушення (пасивна легітимація). Легітимація є процесуальним засобом вираження юридичної зацікавленості.

Загальною причиною участі у процесі всіх осіб є наявність господарської процесуальної правосуб'єктності. Окремий аналіз господарської процесуальної правоздатності і дієздатності навряд чи буде плідним, тому що особи, які беруть участь у судовому процесі, повинні мати їх одночасно [49][542]. Господарська процесуальна правосуб'єктність тісно пов'язана і є похідною від категорій цивільної правоздатності і дієздатності, а також компетенції як причини участі у відносинах адміністративно-правового характеру (податкових, фінансових тощо).

У організацій така правосуб'єктність виникає з моменту їх державної реєстрації як юридичних осіб, у громадян — з моменту державної реєстрації як суб'єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи, у державних органів, органів місцевого самоврядування — з моменту їх утворення і наділення відповідною компетенцією [573][543]. Господарська процесуальна правосуб'єктність реалізується сторонами шляхом здійснення процесуальних дій.

Господарське процесуальне законодавство надає сторонам процесуальні права і покладає на них процесуальні обов'язки. Права сторін поділяються на дві великі групи. По-перше, загальні процесуальні права, що крім сторін надані всім іншим особам, що беруть участь у справі. По-друге, процесуальні права, надані лише сторонам у господарському процесі [49][544]. Сторони користуються рівними правами та обов'язками у процесі. Вони мають право на ознайомлення з матеріалами справи, на участь у судових засіданнях, участь у дослідженні доказів, можуть заявляти клопотання, надавати письмові та усні пояснення, наводити свої доводи і міркування з усіх питань справи, заперечувати клопотання і доводи інших учасників судового процесу, оскаржувати у встановленому порядку рішення господарського суду, а також користуватися іншими правами, наданими їм процесуальним законодавством.

Натомість сторони зобов'язані добросовісно користуватися наданими їм процесуальними правами, виявляти взаємоповагу до прав і законних інтересів іншої сторони, вживати заходів до всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Слід зазначити, що здійснення деяких процесуальних дій сторін перебуває під контролем господарського суду. Господарський суд не приймає відмову від позову, зменшення позовних вимог, визнання позову, не затверджує мирову угоду, якщо це суперечить закону, порушує права і законні інтереси інших осіб. У цих випадках суд має розглянути спір по суті. Тут має місце суддівське управління у господарському процесі, пов'язане із здійсненням судом владних повноважень щодо судового процесу.

Свого часу в літературі обґрунтовувалась позиція щодо врахування особливостей правового статусу органів державного управління, які зверталися до державного арбітражу з позовами в інтересах держави і відповідного відображення цих особливостей у законодавстві [671][545], проте і сьогодні ця пропозиція не врахована законодавцем.

Останнім часом у теорії процесу з'явилось і досліджується таке поняття, як зловживання процесуальними правами [636][546]. І хоча теорією цивільного права ця категорія (зловживання правом) розроблена найбільш ґрунтовно [24, 186, 62, 473, 91][547], процесуальне законодавство жодної з країн не виробило досить чіткого і зрозумілого визначення зловживання процесуальними правами.

Господарське процесуальне законодавство припускає можливість участі у справі кількох позивачів або відповідачів, що у правничій літературі отримала назву процесуальної співучасті [7, 633][548]. Господарський суд має право за наявності достатніх причин до прийняття рішення залучити до участі у справі за своєю ініціативою або за клопотанням сторони іншого відповідача. Заміна відповідача іншим також можлива у господарському процесі за наявності згоди позивача. Така заміна здійснюється без припинення провадження у справі [584][549]. Слід зазначити, що на відміну від російського, господарське процесуальне законодавство нашої країни не передбачає можливості заміни неналежного позивача. При цьому під належним позивачем розуміють суб'єкт права вимоги, а під належним відповідачем — такий, що припускається, суб'єкт відповідальності [374][550].

З інститутом заміни неналежної сторони зв'язаний інститут процесуального правонаступництва. Можливість процесуального правонаступництва визначається можливістю правонаступництва у матеріальному праві. У матеріальному праві виокремлюють універсальне та сингулярне правонаступництво. Універсальне правонаступництво має місце у випадках, коли перехід прав і обов'язків однією юридичної особи до іншої відбувається в результаті реорганізації, а між громадянами — у порядку спадкування. Сингулярне правонаступництво має місце при передачі права вимоги або здійсненні переводу боргу чи прийняття його на себе [436][551].

У літературі з питань господарського процесу неодноразово порушувалась проблема залучення до господарського процесу третіх         осіб [125, 10, 12][552]. Причому, якщо одні автори вважали за необхідне перенести у господарський процес інститут третіх осіб у тому вигляді, в якому він склався і діє у цивільному процесі, то інші — допускали можливість участі у процесі лише третіх осіб, які висувають самостійні вимоги на предмет спору [5][553]. У чинному законодавстві відображена позиція, згідно з якою треті особи у господарському процесі можуть бути: такими, які висувають самостійні вимоги, і такими, які самостійних вимог на предмет спору не мають.

Стаття 26 Господарського процесуального кодексу передбачає, що до прийняття господарським судом рішення до справи можуть вступити треті особи, що висувають самостійні вимоги на предмет спору. Вони користуються правами і мають всі обов'язки сторони. Стаття 27 Закону передбачає участь і третіх осіб, які не висувають самостійних вимог на предмет спору. Вони можуть вступити до справи на стороні позивача або відповідача, якщо рішення в справі між сторонами може вплинути на їх права й обов'язки щодо однієї із сторін. Ця категорія третіх осіб може залучатись до участі в справі з клопотання сторін, прокурора чи з ініціативи господарського суду.

Треті особи, що не висувають самостійних вимог, користуються правами і мають обов'язки сторони. Однак їх права обмежені, оскільки вони не можуть змінювати причини позову і його предмет: збільшувати чи зменшувати розмір позовних вимог, відмовлятись від позову чи визнавати позов не дійсним або досягати угоди,  вимагати примусового рішення.

Прикладом вступу в процес третьої особи із самостійною вимогою може бути подання самостійного позову про визнання прав власності на будівлю, коли з цієї причини вже існує спір між двома іншими організаціями. Лише при розгляді в одному процесі вимог і заперечень всіх осіб, що стверджують про наявність у них права власності на спірну будівлю, може бути винесене законне й обґрунтоване рішення.

При всій подібності прав співпозивача і третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору окрема процесуальна фігура останнього є в судовому процесі необхідною [436][554]. Існують дві істотні відмінності третьої особи із самостійними вимогами від співпозивача, що вступив у процес з уже розпочатої справи. Якщо вимоги співпозивача завжди спрямовані до відповідача з первісного позову, то вимоги третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені до позивача або одночасно і до нього, і до відповідача. Вимоги співпозивачів завжди тісно пов'язані між собою, вимоги ж третьої особи і співпозивача обов'язково мають взаємовиключний  характер [421][555].

Якщо порівнювати співвідповідача і третю особу на стороні відповідача, то їх інтереси в справі також бувають різними. Співвідповідач завжди суперечить позивачу і саме перед ним безпосередньо несе відповідальність цілком чи частково. Третя ж особа без самостійних вимог на стороні відповідача перебуває в матеріальних правовідносинах лише з відповідачем, безпосередньо перед позивачем відповідальності не несе. Стягнути що-небудь з прямого позову на користь позивача не можна. Вимоги про стягнення сум у даному випадку можуть бути задоволені за рахунок третьої особи за допомогою регресного позову відповідача у тому чи  іншому процесі.

Крім того, відповідач (співвідповідач) — лише пасивна сторона у справі, тому що її до участі залучають позивач, інший відповідач чи сам господарський суд. У третьої особи без самостійних вимог може бути власний стимул до вступу у справу: прагнення заздалегідь запобігти можливості присудження стягнення сум з наступного регресного позову відповідача.

При введенні у справу третьої особи без самостійних позовних вимог господарський суд не може відхилити клопотання відповідача або третьої особи про допущення його у процес, якщо рішення в справі може вплинути на взаємини третьої особи з однією із сторін.

У багатьох випадках розгляд справи без участі в ній організації, що є третьою особою, не тільки породжувало нові господарські справи, яких могло і не бути, а й створювало небезпеку безпричинного стягнення з відповідача з первісного позову, тому що в справі не могли бути досліджені дані, не відомі відповідачу, але відомі третій особі, важливі для суті рішення.