У підготовчій частині судового засідання підсумовується результат попередньої процесуальної діяльності та створюються необхідні умови для належного здійснення подальшої діяльності з розв'язання справи по суті.

У навчальній та науковій літературі саме цей етап стадії розгляду справи привертає до себе пильну увагу. Так, П. П. Гурєєв вважав, що завданням підготовчої частини є перевірка наявності необхідних умов для розгляду і розв'язання справи у даному судовому засіданні [193][519]. На думку П. Я. Трубнікова, підготовча частина потрібна для виявлення і розв'язання всіх питань, з якими пов'язані можливість повного і правильного розгляду справи по суті у даному судовому засіданні [585][520]. Цільову спрямованість процесуальних дій у підготовчій частині судового розгляду К. І. Комісаров пов'язує з виявленням можливості розгляду справи по суті [280][521].

На нашу думку, точка зору П. Я. Трубнікова є більш прийнятною, оскільки завдання підготовчої частини ним пов'язується з більш загальним і віддаленим завданням стадії судового розгляду, що полягає у правильному розгляді й розв'язанні справи.

Підготовча частина судового розгляду являє систему процесуальних дій, спрямованих на виявлення можливості розгляду справи по суті. Тут виокремлюються два відносно самостійних завдання:

— виявлення наявності або відсутності умов, необхідних для правильного розгляду справи у судовому засіданні. Саме на це безпосередньо спрямовані вимоги закону, що передбачають здійснення процесуальних дій: з перевірки явки учасників процесу і вирішення питання про розгляд справи за відсутності когось з них; із з'ясування наявності згоди на розгляд справи суддею одноособово, про відвід судді, про відкладення розгляду справи;

— створення необхідних умов для всебічного, повного і об'єктивного дослідження доказів у справі в даному судовому засіданні, для здійснення судочинства на основі змагальності і рівності сторін. На це насамперед спрямовані вимоги закону, що регламентує процесуальні дії з роз'яснення учасникам їх процесуальних прав та обов'язків, з розгляду судом заяв і клопотань осіб, що беруть участь у справі [102][522].

Простежується тісний взаємозв'язок зазначених процесуальних завдань, що є характерним для господарського судочинства. Невиконання будь-якої з них може призвести до порушення прав та законних інтересів суб'єктів процесу, а також вплинути на результати розгляду справи.

Наступним етапом аналізованої стадії є дослідження обставин справи, що у законі має назву розгляду справи по суті. Ця частина є основною, центральною, оскільки саме тут за участю всіх суб'єктів процесу в умовах змагальності і рівності сторін досліджуються і аналізуються фактичні обставини справи. Вона відрізняється від інших за обсягом і характером процесуальних дій. Саме у цій частині найповніше відображені всі принципи господарського процесу. Значущість даного етапу судочинства виявляється також у змісті норм господарського процесуального права, якими детально регламентовано процедуру розгляду справи по суті, а також процесуальні права і обов'язки суду й інших суб'єктів на даному етапі судочинства [213][523]. На цьому етапі суд вирішує такі завдання: визначення обсягу і меж дослідження обставин справи у судовому засіданні, виявлення наявності або відсутності причин для припинення провадження у справі на стадії судового розгляду, дослідження доказів у справі, що входить до структури господарського процесуального доведення, про яке йшлося вище.

Як зазначалося, судове доведення у правничій літературі  розглядається більшістю авторів як система послідовно здійснюваних у суворій процесуальній формі логіко-практичних дій суду і осіб, що беруть участь у справі [279, 581][524]. Помилки, допущені на стадії досудової підготовки, виправляються на стадії судового розгляду. Особливого значення на цій стадії набуває також принцип безпосередності — закріплене в законі положення, відповідно до якого судді господарського суду, що виносять рішення у справі, зобов'язані особисто досліджувати всі зібрані в справі докази: заслуховувати пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, їх представників, показання свідків, висновки державних органів і експертів, оглядати речові докази і знайомитись із письмовими. До речі, важливість норм, що регулюють ці питання, підтверджується їх виокремленням у законодавстві деяких країн у інститути і навіть галузі. Так, у англо-американській правовій сім'ї норми, присвячені регулюванню процесуальних відносин, пов'язаних із з'ясуванням обставин справи, виокремлюються у самостійну галузь — доказове право (evidence law) [208][525].

Як саме ГПК визначає судові докази? Відповідь на це питання ми знаходимо в статті 32, де докази тлумачаться як будь-які фактичні дані, що обґрунтовують обставини, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного розгляду господарського спору.

З цього визначення випливає, що судовим доказам притаманні: 1) зміст — фактичні дані; 2) процесуальна форма, у якій вони можуть бути виражені, — письмові та речові докази, пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у господарському процесі, висновки експертів; 3) чітке врегулювання законом порядку їх збирання, надання і дослідження.

Перераховуючи засоби доведення (види доказів), використані у господарському процесі, зазначена стаття кодексу не враховує показання свідків. Водночас цей вид доказів певною мірою присутній у статті 30 ГПК, згідно з якою в господарському процесі можуть заслуховуватись посадові особи й інші працівники організацій, викликані для повідомлення ними відомостей і обставин у справі, надання за вимогою господарського суду пояснень у письмовому вигляді. Названі особи зобов'язані відповідати на запитання судді й інших осіб, що беруть участь у господарському процесі. Тому варто було б внести відповідне доповнення до статті 32 ГПК України. Згідно з чинним законодавством документи — основний вид доказів у господарському процесі, показання свідків не можуть спростувати документи, що засвідчують важливі для справи обставини. З цієї причини показання свідків не знаходять широкого застосування в практиці тих країн, де цей вид доказів передбачений нормативними актами, що регулюють господарський процес.

Особисте сприйняття суддями доказової інформації є надійною гарантією отримання ними достовірних висновків щодо наявності чи відсутності фактів, що мають істотне значення для справи, і в такий спосіб забезпечує винесення судом законного й обґрунтованого рішення.

Суддя, що особисто не дослідив усі зібрані в справі докази в судовому засіданні, не має права виносити рішення зі спору між сторонами. Виходячи з цього, закон вимагає, щоб розгляд справи здійснювався за незмінного складу суддів. При необхідності заміни одного із суддів у процесі розгляду справи ця справа повинна розглядатись новою колегією суддів із самого початку.

Реалізація цього принципу, як і всіх інших принципів господарського судочинства, повинна бути забезпечена й юридичними гарантіями. Аналіз господарського процесуального законодавства свідчить, що в цьому напрямі використані, на жаль, далеко не всі можливості.

Згідно зі статтею 69 ГПК господарський суд повинен розглянути спір у термін не більше двох місяців з дня одержання позовної заяви. Тільки у виняткових випадках голова господарського суду або його заступник має право продовжити термін розгляду спору, але не більш як на один місяць.

У термін більше двох місяців суддя може розглянути спір, якщо існує  клопотання обох або однієї сторони, погоджене з іншою стороною. При наявності цих обставин суддя може не порушувати питання перед головою господарського суду чи його заступником про подовження терміну розгляду спору.

Розглядаючи спір, господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного розгляду господарського спору. Не завжди факти, покладені сторонами в основу вимог чи заперечень, вичерпують коло обставин, що повинні бути з'ясовані у справі. Іноді сторони через непоінформованість або з метою приховування справжніх взаємин не вказують на всі необхідні факти справи. У цих випадках господарський суд не може обмежуватись дослідженням лише тих фактів, на які послалися сторони, а за власною ініціативою повинен з'ясувати усі відсутні факти. Він має право вимагати від організацій (незалежно від участі в справі) надання документів, зведень, висновків, необхідних для розгляду господарського спору, знайомитись з цими матеріалами за місцем їх перебування.

Обставинами, що підлягають з'ясуванню в справі, є юридичні факти, з якими норма права пов'язує певні правові наслідки (виникнення, зміна чи припинення правовідносин). Сукупність юридичних фактів (сукупність обставин матеріально-правового та процесуально-правового характеру) [458][526], що підлягають встановленню з конкретної справи для правильного її розгляду, визначає предмет доведення [314][527]. Залежно від характеру відносин сторін ця сукупність фактів буде різною. Той самий факт може мати значення для правильного розгляду спору, а може й не мати. Юридичні факти, що підлягають з'ясуванню в справі, визначаються правовою нормою, що регулює дані відносини.

З будь-якого спору господарський суд, виходячи з обставин справи і попередньої юридичної кваліфікації взаємин сторін, визначає межі дослідження, тому що тільки в цьому випадку вивчення обставин справи матиме планомірний, цілеспрямований характер і суд зможе з найменшими витратами процесуальних сил і коштів з'ясувати всі необхідні факти в справі. В основі правовідносин лежить певна група юридичних фактів. На їх з'ясування і встановлення спрямована діяльність господарського суду при розгляді спорів.

Поряд із встановленням юридичних фактів, що входять до предмета доведення, докази є засобом встановлення й інших обставин, що мають значення для справи, наприклад, для припинення провадження, відновлення процесуальних строків та ін.

Стаття 35 ГПК України передбачає випадки, коли юридичні факти не мають потреби в доведенні і вважаються встановленими без підтвердження їх доказами.

Не підлягають доведенню факти, визнані господарським судом як загальновідомі. Загальновідомість може мати різний характер. В одному випадку факт може бути всесвітньо відомий (наприклад, дата першого польоту людини в Космос), в іншому — відомий у межах країни, міста, району (наприклад, факт землетрусу, посухи).

Не підлягають доведенню і не входять у зв'язку з цим до предмета доведення факти, преюдиційно [586][528] встановлені рішенням господарського суду чи вироком з іншої справи. Преюдиція означає вирішення й полягає в тому, що обставини, встановлені рішенням господарського суду при розгляді одного господарського спору, не доводяться знову при розгляді інших спорів, якщо в них беруть участь ті самі сторони. Перший висновок господарського суду про факт має обов'язкове значення і при розгляді іншої справи.

Вирок суду, що вступив у законну силу з кримінальної справи, має обов'язкову силу для господарського суду, що розглядає спір, але лише з питань про те, чи мали місце дії і ким вони здійснені.