Рішення суду з цивільної справи, яке набрало чинності, також обов'язкове для господарського суду, що розглядає спір з питань про факти, встановлені судом і мають значення для розгляду господарського спору.

Ефективність діяльності господарського суду як органу, що здійснює юрисдикційні функції, його роль у справі охорони і розвитку економічних відносин, авторитет судово-господарських рішень безпосередньо залежать від того, як і в якому обсязі визначаються в нормативних актах і реалізуються на практиці права й обов'язки всіх учасників господарського провадження. За допомогою правового регулювання процесуального становища всіх учасників господарського провадження держава повинна створити гарантії досягнення об'єктивної істини при розгляді спорів у господарському суді, надати в розпорядження всіх зацікавлених організацій необхідні засоби для захисту їх прав, забезпечити можливість покладання відповідальності за рішенням господарського суду в строгій відповідності з принципом провини, передбачити умови, що дають змогу ощадливо витрачати час і державні кошти при розгляді спорів юридичних осіб.

Норми щодо учасників господарського процесу є самостійним інститутом господарського процесуального права. Правове становище кожного із суб'єктів визначається функціями і завданнями, які вони виконують у процесі розгляду справи [50][529].

Учасниками господарського процесу є суб'єкти, чиї дії можуть сприяти правильному і швидкому розгляду справи, захисту прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів [102][530].

До складу учасників арбітражного процесу належать суддя, сторони, треті особи, прокурор, інші особи, що беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК. Такими особами є експерти, посадові особи й інші працівники підприємств, організацій, установ, державних та інших органів, якщо їх викликають для дачі пояснень з питань, що виникають у процесі розгляду справи.

Всі учасники господарського процесу поділяються на декілька груп. До першої належать господарські суди (судді). До другої — ті учасники господарського процесу, яких закон визначає особами, що беруть участь у справі. Це сторони (позивач, відповідач), треті особи, що мають самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які таких вимог не мають, прокурор, державні органи, що виступають на захист чужих інтересів через покладені на них законом функцій. Третю групу становлять особи, що сприяють здійсненню правосуддя, нормальному руху розгляду спору. Це свідки, експерти, перекладачі, представники у суді [50][531].

Іноді у правничій літературі (зокрема, російській), зустрічається поділ учасників господарського процесу на чотири групи, тому що в окрему групу виділяють представників, які забезпечують особам, що беруть участь у справі, таку можливість і представляють їх інтереси у суді [49][532]. При цьому для обґрунтування висновку про те, що представники є учасниками процесу, деякі автори докладають чимало зусиль і використовують складні теоретичні конструкції, зокрема посилання на те, що на відміну від нунція (посланця) представник ніби виражає свою волю, а отже, має самостійний інтерес у господарському процесі [603][533].

Однак така позиція, на нашу думку,  є неточною з теоретичних і практичних міркувань.

По-перше, варто звернути увагу на те, що віднесення представників сторін до третіх осіб не відповідає положенням чинного господарського процесуального законодавства, оскільки стаття 18 ГПК чітко визначає склад учасників судового процесу, вказуючи, що ними є: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, що беруть участь у процесі у випадках, визначених законодавством. (Така сама позиція законодавця була зафіксована і у ст. 28 Арбітражного процесуального кодексу України).

По-друге, загальновизнаним у теорії цивільного і господарського права є положення, згідно з яким представники як у матеріально-правових, так і в процесуально-правових відносинах не є самостійними суб'єктами правовідносин, оскільки виражають свою волю не на власний розсуд, а виконуючи вказівки особи, яку вони представляють. Своїми діями вони визначають права і обов'язки безпосередньо для того, кого представляють [357, 523, 353][534]. На аналогічних засадах визначається правове становище представника і в правових системах інших країн [300, 646][535].

З урахуванням наведених обставин більш вдалою, на наш погляд, є позиція вітчизняних науковців, які визначають такі види учасників:

1. Особи, які вступають у процес з метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи).

2. Особи, які вступають у процес з метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи).

3. Особи, які залучаються до процесу для дачі пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, експерти) [432][536].

Щодо ролі господарського суду в господарському процесі більшість авторів слушно визначали її важливе та основоположне значення. Для характеристики учасників господарського процесу важливою обставиною є те, що господарський суд є першим із обов'язкових учасників господарських процесуальних правовідносин. Сторони є другим обов'язковим учасником зазначених правовідносин, участь інших осіб не завжди є обов'язковою і залежить від обставин конкретної справи. Стаття щодо призначення судді господарського суду міститься у розділі IV Господарського процесуального кодексу ,Учасники судового процесу". Щоправда, Законом України від 13 травня 1997 р. зі статті 18 Господарського процесуального кодексу України, яка визначала коло учасників господарського процесу, суддю вилучено. Очевидно, причиною цього стало безпідставне ототожнення понять ,учасники господарського процесу" і ,особи, які беруть участь у справі". До останніх не належать не лише суддя, а й експерти, посадові особи підприємств та організацій.

Процесуальний статус судді визначається у загальному вигляді Конституцією України, Законом України ,Про статус суддів" та більш конкретно — відповідними нормами Господарського процесуального кодексу України. Так, суддя, вирішуючи спір, повинен чітко дотримуватись вимог законодавства, бути об'єктивним і неупередженим, забезпечувати високу культуру господарського процесу.

Важливого значення у забезпеченні об'єктивності та неупередженості судді відіграє стаття 20 Господарського процесуального кодексу, яка встановлює причини і регламентує процедуру відводу (самовідводу) судді.

Відвід судді є відстороненням судді (самостійне або за волевиявленням осіб, що беруть участь у справі) від розгляду конкретної справи з причин, визначених законом. Такий принцип судочинства, як гарантованість механізму відводу суддів, дає можливість забезпечити об'єктивне, законне і неупереджене розв'язання справи. Інститут відводу суддів існує у всіх процесуальних галузях. Щодо господарського судочинства слід зазначити, що специфічні риси судочинства у господарських судах України спричинені правовим статусом юридичних осіб і приватних підприємців як суб'єктів звернення до суду. Якщо порівняти зазначену процедуру, передбачену Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами, то другий варіант є подібним до першого, але у скороченому варіанті [409][537].

У Господарському процесуальному кодексі питанню відводу судді присвячена лише одна стаття. У ній зазначається, що суддя не може брати участі у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, що беруть участь у судовому процесі. Іншим випадком є встановлення інших обставин, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи при скасуванні рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Серйозні розбіжності виникають у сторін судового спору при тлумаченні цих ,інших обставин, що викликають сумнів у неупередженості судді". Переліку таких обставин немає, і під неупередженістю судді сторони можуть розуміти будь-що. Тому необхідно внести доповнення до чинного господарського процесуального законодавства, конкретизуючи дане положення.

З усіх учасників господарського процесу правом заявити відвід судді за наявності причин та в порядку, зазначеному у статті 20 Господарського процесуального кодексу, наділені лише сторони і прокурор.

Основними учасниками господарського процесу є сторони. Саме наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, є характерною і визначальною ознакою позовного провадження. Відповідно до господарського процесуального законодавства сторонами у господарському процесі (позивачами і відповідачами) можуть бути підприємства і організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Також до господарського суду мають право звертатись державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, якщо це передбачено чинним законодавством (ст. 1 та 21 Господарського процесуального кодексу України). Поняття сторін у процесі тісно пов'язане з поняттям суб'єктів спору про право, що є підвідомчим суду [9, 220][538].

Позивачами у господарському процесі є підприємства та організації, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного або оспорюваного права чи законного інтересу. Окремо слід виділити громадян, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Законодавством передбачена можливість їх участі у господарському процесі як кредиторів у справах про банкрутство.

Відповідачами у господарському процесі є підприємства та організації, до яких подано позов. Чинне законодавство передбачає, що відповідачами у господарському процесі можуть бути, зокрема, державні та інші органи у випадку подання заяви про визнання недійсними виданих ними актів [432][539].

Важливою ознакою сторін є їх особиста юридична зацікавленість. Так, у статті 2 Господарського процесуального кодексу України зазначається, що господарський суд вирішує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Проте в чому полягає такий інтерес, законодавство прямої відповіді не дає.

У правничій літературі ці інтереси характеризують як намагання отримати певні блага шляхом судового підтвердження наявності відповідних прав та відсутності певних обов'язків, а також отримати рішення певного змісту (про задоволення позову або відмови у ньому) [436][540].

Досліджуючи категорію інтересу в праві, дехто з авторів доходить висновку щодо існування матеріально-правового та зумовленого ним процесуального інтересу, які у сукупності визначають юридичну зацікавленість особи у процесі [185, 189][541].