Залучення в процес третьої особи не змінює територіальної підвідомчості справи на відміну від залучення відповідача. Клопотання про залучення до справи відповідача може бути задоволене за умови вжиття заходів щодо добровільного врегулювання взаємин з ним. Виняток з цього правила можливий лише при залученні відповідача з ініціативи господарського суду (стаття 24 Господарського процесуального кодексу). Щодо третіх осіб, то на них правила про обов'язкове дотримання претензійного порядку як умови вступу в процес не поширюються. У будь-якому випадку Закон таких умов не висуває. Очевидно, у цьому є певний сенс, оскільки процес уже виник, основні документи зібрані, а якщо необхідно залучити додаткові матеріали, то це можна здійснити при підготовці справи чи відклавши її слухання на певний термін. Отже, не буде порушений принцип процесуальної економії (швидкості), властивий як цивільному судовому процесу, так і господарському.

Серед учасників господарського процесу виокремлюється своїм неоднозначним до неї ставленням процесуальна фігура прокурора. Причому дискусії про місце і роль прокурора у господарському процесі точаться здавна і не припиняються донині [11, 396, 264, 668, 304][556].

Пропозиції щодо надання прокурору права порушувати справу у господарському суді неодноразово висвітлювались у правничій літературі, і лише у 1987 р. спочатку до Закону України ,Про прокуратуру в СРСР", а згодом до Закону СРСР ,Про державний арбітраж" та до Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами були внесені відповідні доповнення. Згідно з ними прокурор, здійснюючи загальний нагляд, міг направляти в інтересах державних, кооперативних та інших організацій позовні заяви до арбітражу [432][557].

В Україні згідно із Законом України ,Про внесення змін до статті 29 Господарського процесуального кодексу України" від 7.03.2002 року            № 3092 [148][558] прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, представляючи інтереси громадянина або держави. З метою вступу до справи прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладання мирової угоди.

У правничій літературі визначено два основних напрями у ставленні до ролі і місця прокурора у господарському процесі. Дехто з науковців вважає, що повноваження прокурора у зверненні до суду мають використовуватися лише у випадках, коли іншими засобами усунути виявлене порушення закону неможливо, тобто критеріями такої участі є винятковість і             незамінність [264][559]. Крім того, це ситуація, коли питання про кримінальну відповідальність за економічний злочин не може бути вирішене без розгляду і оцінки спірної ситуації у порядку господарського судочинства [247][560].

Інші вважають, що необхідним є не тільки збереження участі прокурора у господарському судочинстві, а й розширення його повноважень (входження прокурора у господарській процес на будь-якій його стадії, якщо цього вимагає захист інтересів держави і суспільства) [149][561].

Отже, згідно із статтею 29, а також частиною другою статті 361 Закону України ,Про прокуратуру" причинами для представлення прокурором у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або між ними і державою. Тобто нині сформувалася самостійна процесуальна конструкція ,право прокурора на позов до господарського суду", що містить: 1) право прокурора на судовий захист ,чужих" (і державних) інтересів; 2) передумови права на подання позову до господарського суду; 3) умови реалізації права прокурора на подання позову до господарського суду [465][562].

На нашу думку, питання про роль і місце прокурора у господарському процесі вимагає більш чіткого врегулювання. Суперечки, що існують нині в законодавчому регулюванні повноважень прокурора при розгляді господарських спорів, ставлять прокурора в невизначене становище і не дають йому можливості бути справжнім захисником інтересів держави, вчасно реагувати на порушення в господарській діяльності.

При внесенні змін до законодавства постає необхідність у доопрацюванні деяких правових норм. Йдеться про чіткіше регулювання правових наслідків поданих прокурором позовів в інтересах суб'єктів господарських правовідносин з урахуванням вимог, передбачених Конституцією України. Стаття 121 Конституції передбачає право прокуратури представляти інтереси громадянина чи держави у суді у випадках, передбачених законом. Існують випадки, коли сторона (суб'єкт) відмовляється від поданих у його інтересах вимог. Тоді перед господарським судом постає досить складна проблема визначення подальшої долі справи і перспектив розгляду спору. Важливим є вирішення питання про те, з кого потрібно стягувати державне мито, якщо суд відмовляє у задоволенні заявлених вимог прокурора. На наш погляд, було б правильним, якби господарський суд у випадках відмови від позову суб'єкта господарювання чи іншої особи, в інтересах яких прокурором був поданий позов, усе ж  розглядав справу по суті і, ґрунтуючись на приписах закону, приймав рішення незалежно від того, чи збереглось бажання довести до такого рішення у сторін спору. Такий висновок, на нашу думку, випливає з того, що у даних випадках прокурор подає позов не лише в інтересах суб'єктів господарювання, а й з метою забезпечення публічного правопорядку в сфері господарювання.

Тож варто звернути увагу на те, що проблема захисту публічного правопорядку (особливо у галузі господарських відносин) є однією з актуальних і найважливіших у галузі господарського судочинства. Тому, хоча дослідження цього питання виходить за межі проблематики даного дисертаційного дослідження і потребує самостійного вивчення, вважаємо  за доцільне  зауважити, що така проблема існує.

Стан справи ускладнюється й тим, що вітчизняна правова думка, законодавство і практика точно не визначають поняття публічного правопорядку (публічного порядку). Якщо в країнах з розвинутою ринковою економікою правові принципи і судова практика давно виробили критерії, керуючись якими можна встановити факт порушення публічного порядку, то в Україні поняття публічного порядку міститься лише у постанові Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 грудня 1999 р.

Під публічним порядком, як роз'яснюється у пункті 12 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України, розуміється ,правопорядок держави, засадничі принципи, які складають основу ладу, що існує в ній (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності і недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій і т. ін.) ,.

Проте, як слушно заначається у правничій літературі, для відображення суті такого складного і багатогранного поняття, як ,публічний порядок (правопорядок)", цього тлумачення Верховного Суду явно недостатньо [266][563]. На нашу думку, є потреба у визначенні цього поняття в спеціальному нормативному акті або у спеціальній постанові Пленуму Верховного Суду України.

У жодному випадку не викликає сумнівів існування обов'язку як з боку господарських судів, так і з боку органів прокуратури та інших державних органів, який передбачає всебічний захист публічного правопорядку. Звідси висновок — при поданні прокурором позову в інтересах суб'єктів господарювання, тобто коли йдеться про захист публічного правопорядку в сфері господарювання, відмова осіб, в інтересах яких подано позов, після подання позову вже не має значення. Нормативною причиною такого висновку є положення статті 5 Цивільного кодексу України (ст. 12 Проекту Цивільного кодексу України) [186][564].

Звісно, господарський суд з урахуванням вимог закону і обставин справи може як задовольнити такий позов, так і відмовити у ньому. У випадку відмови у задоволенні позовних вимог державне мито має стягуватися з особи, в інтересах якої поданий позов, а вже цю особу слід наділити правом на відшкодування заподіяної шкоди згідно із законом [421][565].

Наведений вище перелік осіб, що беруть участь у справі, яку розглядає господарський суд, не є вичерпним. Участь у справі можуть брати також судові експерти (ст. 31 Господарського процесуального кодексу), посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів у випадках, коли вони викликані для дачі пояснень з питань, що виникають при розгляді справи (ст. 30 Господарського процесуального кодексу).

Однак вказані особи беруть факультативну участь у розгляді господарських спорів, і тому зупинятися на аналізі їх процесуального становища навряд чи доцільно.

Особливості розгляду господарських спорів не вичерпуються викладеними вище питаннями, а мають й інші проблеми (наприклад, особливості винесення судового рішення, його оскарження і виконання тощо). Однак кожне з них може бути предметом самостійних наукових розвідок, вимагає окремого ґрунтовного дослідження і з цих міркувань не розглядається у даному дисертаційному дослідженні, хоча окремі їх аспекти були висвітлені у попередніх підрозділах у тих випадках, коли це зумовлювалося логікою викладу даної праці.

Дослідження питань, які були предметом розгляду у цьому розділі, дає можливість зробити деякі узагальнення.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади, створення нового законодавства й удосконалення форм судочинства є: розмежування повноважень органів державної влади і забезпечення незалежності судових органів від тиску органів законодавчої і виконавчої влади; реалізація демократичної ідеї правосуддя, виробленої світовою практикою і наукою; створення системи законодавства про судоустрій, що забезпечувало б незалежність судової влади; забезпечення спеціалізації судів, до яких обов'язково повинні входити господарські суди; чітке визначення компетенції різних учасників судової системи тощо.

Важливою проблемою трансформації судової діяльності господарських судів в умовах судово-правової реформи є удосконалення структури та уточнення повноважень господарських судів.

У методологічному плані побудова ефективної системи господарських судів залежить від вирішення таких фундаментальних питань, як удосконалення системи господарських судів як елемента системи судової влади в цілому та удосконалення всієї системи судової влади, з одного боку, як системоутворюючого елемента для системи господарських судів, а з іншого — як системного елемента державної влади.

При вирішенні першого з цих питань найбільш дискусійним стало визначення кола окремих судових юрисдикцій, за якими мали створюватись гілки спеціалізованих судів, а також повноважень судів різних рівнів.

На нашу думку, підхід тут має бути зваженим і обережним: судова система має вдосконалюватись відповідно до потреб сьогодення, водночас зміни судоустрою в жодному випадку не повинні призвести до знищення знайдених свого часу рішень, які витримали перевірку часом.