Як самі правовідносини, пов'язані із заповідальним відказом і врегульовані статтями 1237-1239 ЦК України, так і поняття "відказоодержувач" викликають суттєві труднощі як у фахівців-практиків, так і у студентів під час сприйняття матеріалу. В більшості випадків практичні працівники (нотаріуси, адвокати, судді) не можуть пояснити основної відмінності заповідального відказу від інших умов прийняття спадщини та двох інших положень законодавства про покладення на спадкоємця обов'язку щодо надання права довічного користування (ст. 1238 ЦК України) та виконання дій для загальнокорисної мети (ст. 1240 ЦК).

Справді, ці поняття досить складні і в юридичній літературі викладені фактично неоднозначно. Тому на практиці при написанні заповіту нотаріуси в основному не роз'яснюють це положення і поняття "відказоодержувач" фактично залишається поза увагою науковців і є нерозвиненим. Але за своїм гуманістичним змістом цей інститут може мати позитивний вплив на спадкові правовідносини, а тому існує нагальна потреба в його ґрунтовному тлумаченні.

Так, у ст. 1238 ЦК зазначається, що предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складуспадщини. Тобто фактично пропонується спадковий процес називати переданням", але так зване "передання" відбувається за волевиявленням заповідача і після його смерті і остаточний наслідок - право власності у певної особи, вважати предметом заповідального відказу. Крім того, чим має відрізнятись спадкоємець від відказоодержувача, якщо предмет буде передано у власність відказоодержувача?

Існування загальної ст. 1246 ЦК взагалі вважається некоректним, оскільки в ній ідеться, по суті, про той самий заповідальний відказ, але іншими словами. Так, спадкодавець має право встановити у заповіті сервітутне право на користь третьої особи, що обтяжує право власності спадкоємця, який прийняв обтяжену спадщину. З аналізу статті 401 ЦК України випливає, що сервітут - це право обмеженого користування чужими речами майном) певною мірою. Таке право може бути встановлене на користь власника сусідньої земельної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути). Отже, сервітут - це речове право, яке може також передаватися (встановлюватися) за заповідальним відказом.

Тому доцільно залишити з двох статей ЦК - 1238 і 1246 - одну, яку докладно розкрити. При цьому за стилем та термінологією, яка застосовується в усьому ЦК, явні переваги на боці ст. 1246. Сам термін "заповідальний відказ" не дуже зрозумілий. При певній відокремленості зазначених вище термінів поняття "відказоодержувач" зустрічається у ст. 1237 ЦК, яка передує статтям 1238, 1239 ЦК. З цього положення можна зробити попередній висновок про загальну концепцію, відповідно до якої метою було узагальнити в одному понятті "відказоодержувач" такі положення - право довічного користування (а не власності) та виконання дій для загальнокорисної мети (ст. 1240 ЦК). Але, на думку авторів,- насамперед слід говорити про більш широке поняття - "умови заповіту".

У теорії цивільного права заповіт належить до одностороннього правочину, а тому за чинним законодавством є можливість застосовувати до нього правила, передбачені у главі 16 ЦК України, якою регламентуються загальні положення про правочини. У контексті цього вважаємо, що заповідальний відказ - це окремий випадок заповіту з умовою, а тому він має узгоджуватись з основними положеннями заповіту з умовою (ст. 1242 ЦК).

Цей висновок пояснюється тим, що, по-перше, спадкоємці як за заповідальним відказом, так і за заповітом з умовою не можуть не рахуватись із волею спадкодавця і відповідають за зобов'язаннями лише в межах реальної вартості спадкового майна, що перейшло до них.

По-друге, невиконання умов заповіту та заповідального відказу може призвести в основному до однакових наслідків. Так, якщо в заповіті зазначається умова, то спадкоємець або приймає спадщину з умовою і виконує її, або відмовляється від неї. Якщо ж він прийме спадщину і не виконає умову, то особа, на користь якої ця умова зазначена, або виконавець заповіту (душерозпорядник) може вимагати примусового забезпечення прав зазначених у заповіті осіб. Автори в цьому випадку виходять з того положення, що заповіт з умовою може передбачати такі негативні наслідки в разі невиконання умов заповіту:

-   спадкоємець позбавляється права спадкування;

-   спадкова частка спадкоємця може бути зменшеною;

-   особа, на користь якої зазначена умова заповіту, може ставати спадкоємцем замість того спадкоємця, що не виконав умов заповіту. В цьому разі мається на увазі випадок, коли залежно від певних умов за заповітом визначатиметься обов'язок спадкоємця забезпечити виконання заповідального відказу.

Отож заповідальний відказ може походити з умов заповіту, але він не може зумовлювати позбавлення права спадкування, оскільки при невиконанні заповідального відказу передбачається можливість його примусового виконання.

Отже, спадкоємець, зобов'язаний заповідальним відказом, або приймає таку спадщину, або відмовляється від неї. Якщо ж він її прийняв, то у відказоодержувача виникає право примусового забезпечення його прав шляхом безспірного їх здійснення при зверненні безпосередньо до зобов'язаних спадкоємців, а в разі їх відмови - до суду за примусовим здійсненням цих прав (див. проект № 91).

Тому, на нашу думку, не тільки суд може вплинути на спадкоємця, який прийняв спадщину та не бажає виконувати заповідального відказу. Нотаріуси України уповноважені до вчинення виконавчих написів на нотаріально посвідчених договорах, до яких можна віднести й заповіт (глава 14 Закону України "Про нотаріат"). Тому не суперечитиме законодавству вчинення нотаріусом виконавчого напису на заповіті, який буде передано державному виконавцю до виконання (див. проект № 92).

Це додатково можна аргументувати тим, що в такій справі не буде спірності, а, як відомо, безспірні цивільні справи за сучасною юридичною практикою віднесено до повноважень нотаріусів. Це питання можна вирішити і в судовому порядку шляхом видачі судового наказу (ст. 96 ЦПК).

Отже, як заповідальний відказ, так і умови заповіту визначаються заповідачем і стосуються його волі щодо конкретних правовідносин, які він зазначає в заповіті.

Тому під умовою заповіту можна розуміти як конкретні юридичні обставини, з виникненням яких можуть передбачатись відповідні наслідки, так і відповідні дії спадкоємців на користь зазначених у заповіті осіб. Оскільки автори умови заповіту вважають більш широким поняттям, то заповідальний відказ слід вважати одним із різновидів заповіту з умовою. А заповідальний відказ як відповідна умова прийняття спадщини -це насамперед конкретний обов'язок спадкоємця, зазначений у заповіті, який, у свою чергу, може стосуватись: покладення на спадкоємця обов'язку надання права довічного користування (ст. 1238 ЦК) та покладення на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети (ст. 1240 ЦК). З цього випливає, що всі особи, на користь яких зроблено заповідальний відказ в широкому розумінні цього поняття, мають статус відказоодержувачів.

При цьому слід конкретизувати поняття "загальнокорисна мета" та "особи, які вправі будуть представляти ці інтереси з метою витребування виконання відповідного обов'язку спадкоємцями". Отже, якщо у заповіті не конкретизовано відповідний державний або недержавний орган, якому буде доручено виконати певні дії, слід розуміти, що обов'язок виконання дій для загальнокорисної мети лежить на спадкоємці, а витребувати його виконання може будь-який державний орган - це загальне правило. Якщо до здійснення певних повноважень щодо вчинення дій для загальнокорисної мети в заповіті уповноважується відповідний державний орган (наприклад, музей, бібліотека, зоопарк тощо) або недержавна установа (громадське об'єднання, профспілка та ін.), то вони мають отримувати статус відказоодержувачів з усіма правовими наслідками.

Щодо статусу відказоодержувачів, то його треба порівняти зі статусом спадкоємця. Так, на відказоодержувача не можна покладати певних обов'язків і він за законодавством не вважається виконавцем заповіту, хоча такі повноваження можуть бути йому надані за заповітом при його згоді на це.

Головною ж відмінністю відказоодержувача від спадкоємця має бути предмет, який йому передається за заповітом. Тобто відказоодержувачу може бути передане певне сервітутне право або право вимоги вчинення певних дій спадкоємцями, але не право власності, оскільки в останньому випадку він не буде відрізнятись за статусом від спадкоємця. Саме тому в ст. 1240 ЦК йдеться про вчинення певних дій немайнового характеру, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Наприклад, не передання у власність кому-небудь власної бібліотеки, а надання можливості користуватись бібліотекою окремій групі осіб (учням, студентам, аспірантам або докторантам спадкодавця); передання картини музею на час проведення виставок тощо - так автори тлумачать певну дію для загальнокорисної мети.

В.К. Дроніков тлумачить заповідальний відказ як отримання майна відказоодержувачем від спадкоємців31. З цим, на наш погляд, погодитись не можна, адже це формальний підхід до спадкового процесу. Слідуючи за такою позицією ми прийдемо до абсурду, оскільки лише перша особа, що прийме спадщину, буде спадкоємцем, а всі інші, які отримають спадкові частки від неї, будуть відказоодержувачами, включаючи тих спадкоємців, які отримуватимуть спадщину пізніше першого спадкоємця.

При цьому відказоодержувач має право відмовитись від заповідального відказу. Так, студенти та інші вищезазначені особи або бібліотека може не прийняти книги спадкоємця, якщо вони не представляють для неї відповідної цінності, а картинна галерея чи музей може визнати недоцільним прийняття для виставки картин, які не представляють художньої цінності. Особа, для якої спадкодавець залишив у спадщину право довічного проживання, вправі відмовитись від нього, якщо вона цього не бажає (наприклад, вона забезпечена житлом і проживати разом із спадкоємцем не хоче). При цьому слід визнати доцільним зазначення в законі (ст. 1271 ЦК), що з питанням про прийняття заповідального відказу або щодо відмови від наданого спадкоємцем права відказоодержувач має визначитись у шестимісячний строк. Але це не стосується дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокорисної мети. Це положення зумовлюється необхідністю зазначення відповідних положень у свідоцтві про право на спадщину та з наступною реєстрацією свідоцтва про право власності на нерухоме майно тощо.

Основна ж відмінність відказоодержувача від спадкоємця полягає в тому, що відказоодержувач не може відмовитись від прийняття заповідального відказу на чиюсь користь та до заповідального відказу не повинно входити право власності на окреме майно. Його відмова матиме односторонній і безумовний характер. Після цього права, передбачені заповідальним відказом, мають повертатись спадкоємцю, на якого покладався обов'язок щодо виконання його умов.

Слід також визнати за доцільне, крім охорони і захисту прав спадкодавця, надати можливість спадкоємцям визнавати умови заповідального відказу незаконними або неправомірними. Так, у разі вимоги заповідача надати право довічного користування не за рахунок спадкового майна, а з урахуванням житлових умов спадкоємців, тобто в належних їм приміщеннях, такий заповідальний відказ може вважатись неправомірним (див. проекти № 93, 94).

Це випливає з положення, що спадкодавець як власник вправі розпоряджатись лише своєю власністю і своїми правами. Хоча за власним бажанням спадкоємців і з урахуванням обсягу отриманої спадщини такий заповідальний відказ може бути ними виконано. Якщо ж таку умову буде зазначено в заповіті з умовою, то, на погляд авторів, вона буде дійсною.