Втрата чинності заповідальним відказом за ст. 1239 ЦК відбувається лише у випадку, коли відказоодержувач помре до відкриття спадщини. Отож можна зробити висновок, що в разі відмови спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини, заповідальний відказ продовжуватиме діяти. Це положення ускладнюватиме виконання деяких заповідальних відказів, за якими конкретний спадкоємець міг бути зобов'язаний на підставі заповіту тач. 1 ст. 1238 ЦК надати власний будинок для проживання відказоодержувача. Тому доцільно вирішити питання про межі заповідального відказу і обмежити його предмет лише спадковим майном.

Крім того, деякі автори вважають, що в разі неприйняття спадщини або в інших випадках, передбачених законом, коли буде розглядатися справа про визнання спадщини відумерлою, заповідальний відказ, предметом якого є обмежене право на річ, має трансформуватися у право власності відказоодержувача на таку річ35.

Щодо ст. 1239 ЦК, яка передбачає випадок смерті відказоодержувача, на якого було покладено виконання заповідального відказу, або неприйняття ним спадщини, то її треба узгодити з іншими правовими наслідками. Так, перехід зобов'язання щодо виконання заповідального відказу до інших спадкоємців, які одержали його частку, слід узгодити також із загальним принципом спадкування спадщини, обтяженої заповідальним відказом, спадкоємцями за законом. Тобто треба визначитись із питанням - чи поширювати дію заповідального відказу на спадкування, що здійснюватиметься за законом?

Якщо буквально аналізувати ст. 1237 ЦК, то заповідальний відказ стосується лише спадкування за заповітом. Фактично, за ст. 1217 ЦК спадкування здійснюється за заповітом або за законом, а тому дія заповіту при спадкуванні за законом сумнівна. Але спадкодавцем регламентовано спадкування обтяженої заповідальним відказом частки. Тому, на нашу думку, в разі відмови або неприйняття спадщини як призначеним, так і підпризначеним спадкоємцем волевиявлення заповідача все одно неможливо скасувати. Фактично, заповідач, як вище зазначалося, "обтяжив" спадщину заповідальним відказом і немає законних підстав не рахуватись із його волею.

Отже, в цьому випадку спадкоємці за законом мають забезпечити волевиявлення заповідача, якщо вони не є відказоодержувачами і їх спадкова частка не "поглинає" заповідального відказу. Тобто в разі одержання права власності на частину будинку, якої буде достатньо для проживання, то такий спадкоємець-відказоодержувач фактично отримує більше, ніж передбачалось заповідальним відказом. Але розглянутий випадок - це лише окрема правова ситуація, в якій особа відказоодержувача збігається з особою спадкоємця за законом. Частиною 2 ст. 1237 ЦК передбачається право заповідача визначати відказоодержувачів як з числа спадкоємців за законом, так і осіб, що не входять до числа спадкоємців за законом.

Отже, на наш погляд, загальним має бути принцип додержання останньої волі спадкодавця-заповідача на випадок спадкування заповіданої іпадщини спадкоємцями за законом.

Так, на практиці виникає запитання: якщо до держави за чинним законодавством спадщина переходить після визнання її відумерлою, то чи на пій підставі її повноважні представники будуть зобов'язані виконати зобов'язальний відказ? На нашу думку, при визнанні спадщини відумерлою заповідальний відказ також не може втрачати чинність. У такому випадку, за концепцією авторів, слід не позбавляти відказоодержувача певних нрав,

а навпаки - збільшувати його право. Тобто чи можна вважати спадщину відумерлою в тому випадку, коли на неї претендує особа, яка має певні сервітутні права на це майно, хоча вони й менші, ніж право власності? На нашу думку, однозначно ні. Наприклад, за заповітом такій особі надано право довічного проживання в будинку, то в цьому разі доцільним буде визначити таку послідовність у вирішенні цієї ситуації: прийняти цей будинок на баланс державної або муніципальної установи та надати пій особі право довічного проживання; надати такій особі право власності на частину цього будинку, якщо реально можна розподілити будинок в натурі; передати повністю цей будинок у власність відказоодержувачу.

Тут мається на увазі, що в разі неприйняття спадщини спадкоємцями за заповітом та законом на державу може бути покладено обов'язок щодо виконання заповідального відказу в межах залишеної спадщини. Останнє положення зумовлює необхідність визначити правовий статус осіб, які є зідказоодержувачами на момент судового розгляду про визнання спадщини відумерлою. На наш погляд, у таких справах їхній статус можна визначити як заінтересованих осіб, коли суд встановлюватиме їхнє волевиявлення щодо прийняття або відмови від прийняття заповідального відказу в порядку окремого провадження, але вони можуть набувати право на позов, якщо звернуться з відповідною вимогою про забезпечення їхніх прав.

Отже, можна тлумачити ст. 1276 ЦК як необмежений за видом спадкування обов'язок всіх наступних спадкоємців забезпечити інтерес спадкодавця щодо виконання заповідального відказу.

Зі статті 1271 ЦК випливає, що також в разі відмови відказоодержувача від прийняття заповідального відказу, останній має припиняти свою дію. Якщо мова йде про право декількох осіб на заповідальний відказ, то він вважатиметься чинним доти, доки всі особи не відмовляться його прийняти. Слід також сказати, що за ч. 6 ст. 1224 ЦК за умов, зазначених у ст. 1224 ЦК, особа, на користь якої було зроблено заповідальний відказ, може бути усунена від такого права (див. проект № 96).