Авторами виділено розділ III у цій книзі штучно, оскільки поняття "спадкові правовідносини" у ЦК не сформовано, але існування певних прав та обов'язків, обумовлених у законодавстві, потребує комплексного аналізу їх співвідношення та взаємодії. Тому у цьому розділі робиться спроба кваліфікувати суб'єктів за їх правовим статусом і встановити їх права та обов'язки на різних стадіях спадкового процесу. Але такий аналіз дозволив зробити й інші висновки.

Як це не парадоксально, але спадкові правовідносини при їх наближеному вивченні мають вносити свої корективи в загальновідомі поняття, на яких тримається сучасне теоретичне розуміння фізичної особи як суб'єкта цивільних правовідносин. Під загальновідомими поняттями тут розуміється поняття "правоздатність та дієздатність фізичної особи". Сучасною "догмою" або основою для визначення поняття "правоздатність", за загальним правилом, є два юридичні факти: народження і смерть, з якими законодавство пов'язує виникнення та припинення правоздатності фізичної особи (частини 2, 4 ст. 25 ЦК України). Крім того, у цій статті ЦК йдеться про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2), та у випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку (ч. 3).

На цій основі вчені намагаються будувати сучасні теоретичні доктрини спадкового права і беруть за основу лише два види спадкування і не враховують можливих складових елементів спадкових правовідносин. Звідси більшість авторів робить висновок, що суб'єктами спадкових правовідносин вважаються лише спадкоємці, а спадкодавців теоретики спадкового права хоча й не відносять до суб'єктів спадкових правовідносин, але їх становище ними аналізується.

Сучасна концепція російських теоретиків права2, яку підтримують і українські фахівці, визначає лише два етапи спадкових правовідносин:

перший етап встановлюють з моменту відкриття спадщини і до прийняття спадщини;

другий етап - з моменту прийняття спадщини і доти, доки не визначиться доля спадкового майна або не буде видано нотаріусом акт про прийняття спадщини4.

При цьому Н.С. Глусь ставить питання, що характерною особливістю спадкових правовідносин є те, що з моменту відкриття спадщини і до моменту її прийняття спадщина є "лежачою", тобто фактично нікому неналежною. З цього приводу робиться загальний висновок про необхідність визначення зобов'язаного суб'єкта на кожному етапі спадкових правовідносин.

Така спрощена теоретична модель спадкових правовідносин базується лише на двох аспектах реалізації спадкоємцями їхніх прав, а саме:

1)   прийняти спадщину;

2) брати участь у розподілі спадщини і отримати свідоцтво про право на спадщину.

Тобто ця концепція випливає з того, що спадкові правовідносини визначаються як відносини, які виникають з приводу реалізації відповідними суб'єктами їхніх спадкових прав. Така непослідовність теорії порівняно із законодавством зумовлюється намаганням авторів у спадкових правовідносинах бачити лише перехід "лежачої" спадщини до спадкоємців, не звертаючи уваги на те, що в такому випадку проходить процес зміни власника. На відміну від цієї концепції автори вважають, що зміна власника не завжди здійснюється з "розривом" прав власності на об'єкт цивільного права.

Більше того, слід визначити, який процес спадкування вважати загальним: з розривом прав власності на об'єкт цивільного права чи ні. Так, найпоширенішим процесом спадкування в сучасній практиці є спадкування майна, яке не потребує нотаріального оформлення, тобто коли спадкодавцю не належать такі об'єкти, що потребують звернення до державного нотаріуса з метою отримання свідоцтва про право на спадщину. Отже, у такому випадку перехід права власності на ці об'єкти здійснюється за фактичним володінням цими об'єктами і розриву в правах власності на них реально не відбувається. Зокрема, після смерті спадкодавця без будь-якого проміжку часу належними йому речами починають, краще сказати -продовжують, користуватися його спадкоємці, які разом з ним користувалися цими речами й при його житті. Крім того, в багатьох випадках (особливо в місцевостях, де немає державних нотаріусів, і серед юридично необізнаних осіб) так спадкуються будинки і вони переходять у спільне володіння спадкоємцями із покоління в покоління. На цій підставі загальним слід вважати спадкування без перехідного періоду "лежачої" спадщини, проте слід сказати, що формально зареєстрована власність згідно з відповідними реєстраціями вважається належною померлому громадянину.

Тому розглянемо три основні лінії, що випливають із реалій життя і підпорядковані закону, але які, на наш погляд, не мають адекватного їх значенню розуміння у теоретиків права та нормативного закріплення:

•   перша - чи з народженням дитини у неї виникає правоздатність;

•   друга - чи зникає абсолютно правоздатність людини з її смертю;

• третя - правоздатність безвісно відсутньої особи. Проаналізуємо першу лінію. Класична позиція з цього приводу науковців починати розгляд правоздатності з моменту народження дитини, як це передбачено в законі, і розглядати лише можливість народження дитини у 6 місяців5. При цьому не враховується та не обґрунтовується положення, що спадковим правом досить чітко визначається належність до спадкоємців першої черги також дітей, зачатих за життя спадкодавця та народжених після його смерті (ст. 1261 ЦК). У ч. 2 ст. 25 ЦК йдеться про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

Враховуючи, що строк для прийняття спадщини визначається в шість місяців (ч. 1 ст. 1270 ЦК), а строк для народження дитини визначений природою, в основному, в дев'ять місяців, отже, виходить можлива неузгодженість у строках. Так, дитина може народитись як в строки для прийняття спадщини, так і після закінчення цього строку. Отже, у цьому випадку необхідно забезпечити інтереси ненародженої дитини у спадковому процесі.

З цього положення було б доцільним продовжувати строк для прийняття спадщини до моменту народження дитини, але таких підстав у Цивільному кодексі не існує. Не передбачає ніяких особливостей на цей випадок і законодавство про нотаріат.

Практика здійснення нотаріальної діяльності ґрунтується на Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5, та врегульовується абз. 5 п. 206, який дозволяє залишати частку спадщини відкритою. Отже, в цьому випадку фактично "резервується" за ненародженою дитиною частка спадщини і це положення випливає із ст. 1278 ЦК, де йдеться про те, що частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними, а у ч. 2 зазначається, що кожен із спадкоємців має право на виділ його частки у натурі.

Але на практиці у зв'язку із одночасним аналізом п. 206 Інструкції та ст. 1298 ЦК виникають проблемні ситуації.

Так, при наявності зачатого, але ще не народженого спадкоємця, інші спадкоємці, на нашу думку, вправі провести поділ спадкового майна між собою, адже немає необхідності чекати народження дитини, оскільки частка одного із спадкоємців, наприклад, дорівнює вартості автомобіля та особа просить його виділити у натурі, а інші спадкоємці не заперечують проти цього та спадщину, яка залишається після виділу автомобіля та частки ненародженої дитини, можуть також між собою розділити порівну. Тому тут може мати місце така процесуальна конструкція, як роз'єднання нотаріального провадження по видачі свідоцтва про право на спадщину, про що нотаріус повинен винести постанову. Про об'єднання та роз'єднання нотаріальних проваджень та закріплення цих інститутів нотаріального процесу у Законі "Про нотаріат" і Інструкції автором неодноразово зазначалось6. Тобто інші спадкоємці, але тільки з врахуванням інтересів дитини та виходячи з рівності часток, отримують свої частки, про що їм кожному окремо видається свідоцтво із зазначенням прізвища, імені, по батькові та часток у спадщині інших спадкоємців (абз. 1 п. 206 Інструкції). Якщо ж свідоцтво про право на спадщину видається нотаріусом не всім спадкоємцям і не на все спадкове майно (зокрема, на частку спадщини ненародженої дитини спадкодавця), то у тексті свідоцтва зазначається, яка частка спадщини залишається відкритою.

Це пояснюється також тим, що за законом свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини і немає обмеження за строками щодо видачі свідоцтва для осіб, які прийняли спадщину в шестимісячний строк (ст. 1298 ЦК) та їм недоцільно чекати народження дитини. Після того, як дитина народиться, у її інтересах представник може звернутися до нотаріуса та отримати свідоцтво про право на спадщину на відкриту частку спадщини у виділеному нотаріальному провадженні.

Але одночасно слід проаналізувати ст. 1298 ЦК та її узгодженість із нотаріальною процедурою. У частині 2 даної норми йдеться про спадкування ненародженою дитиною як за заповітом, так і за законом. Але положення цієї частини не враховує інтересів інших спадкоємців, які незалежно від того, що вони можуть після закінчення шести місяців з моменту відкриття спадщини чекати видачі свідоцтва та розподілу спадщини, оскільки такі дії можуть відбутися лише після народження дитини. Але якщо врахувати таку ситуацію, що дружина завагітніла за місяць до смерті спадкодавця, та, за загальним правилом, народження дитини потрібно чекати 8 місяців, а свідоцтво видається після сплину 6 міс, то спадкоємцям потрібно чекати 2 місяці і не отримувати свідоцтво. Але у житті можуть мати місце випадки, коли дитина може народитись не в шлюбі, а від фактичних відносин батьків, тоді потрібно буде встановлювати факт батьківства у судовому порядку, на це також піде ще близько трьох або більше місяців, якщо буде заявлено клопотання про проведення експертизи крові тощо. Можливо, заінтересовані особи - інші спадкоємці у разі задоволення позову будуть його оскаржувати в апеляційній, касаційній інстанціях, на це у кращому випадку піде ще півроку. Виникає запитання, а чому права інших спадкоємців мають нехтуватися? Можливим варіантом вирішення заявленого матір'ю позову може стати відмова у встановленні факту, а час буде втрачено. Така недосконалість цивільного законодавства та неузгодженість з нотаріальною процедурою може призвести до грубого порушення прав інших спадкоємців.

Крім того, слід сказати ще й про випадок, коли на користь зачатої, але ще не народженої дитини складено заповіт, наприклад, з визначенням частки чи конкретного майна, то чи доцільно у цьому випадку чекати народження зачатої спадкодавцем дитини?

Останнім та досить вагомим аргументом на користь авторської концепції є положення про те, що ненароджена дитина не може бути суб'єктом нотаріального процесу, а у її інтересах мати звертатиметься до нотаріуса, тому, мабуть, доцільно заслухати її думку з приводу розподілу спадщини як за законом, так і за заповітом, або при змішаному спадкуванні з урахуванням інтересів ненародженої дитини та щодо виділу її частки майна в натурі.

Але свідоцтво про право на спадщину має видаватися усім іншим спадкоємцям у визначені законодавством строки, оскільки будуть порушуватися їхні права. Свідоцтво про право на спадщину зачатої, але ще не народженої дитини повинно видаватися у її інтересах та на її ім'я лише після її народження, а до цього її частка у спадщині має бути відкритою. Саме так повинно вирішуватися питання щодо видачі свідоцтва про право на спадщину на ім'я ненародженої дитини. Така концепція має знайти своє законодавче закріплення у ст. 1298 ЦК.