• по-перше, в цьому випадку ми розглядаємо лише безспірний порядок здійснення спадкових прав, тобто з урахуванням правильної діяльності нотаріальних органів, коли спадкоємців повідомляють або вони особисто дізнаються про зміст і порядок здійснення спадкових прав, а також відповідно до вимог законодавства особисто здійснюють їх;

• по-друге, у цій моделі не враховується можливість пропуску строку для прийняття спадщини;

• по-третє, одним із прав спадкоємців є визнання за іншими спадкоємцями права прийняти спадщину в разі пропуску строку на її прийняття;

• по-четверте, і найголовніше, ми взагалі критично ігноруємо можливість існування заповіту з умовами прийняття спадщини, можливість існування заповідального відказу, покладення заповідачем на спадкоємців конкретних обов'язків тощо.

При цьому враховуються тільки права спадкоємців, а не можливі ускладнення, які полягають в обов'язках довести власні права спадкоємця, дати нотаріусу відомості про місцезнаходження і склад спадкового майна, якщо вони не зазначені в заповіті, у виконанні умов заповіту тощо.

Отже, вважаючи спадкові правовідносини двоетапними, спрощуватимемо їх до рівня лише здійснення спадкоємцями їхніх прав і констатуємо неможливість р е г л а м е н т а ції кожного етапу спадкових правовідносин принципомуніверсальності.Тому авторами за основу береться не етапність спадкових правовідносин, а необхідність впорядкування законодавством спадкових правовідносин у певну чітку систему праворегулятивних норм та одночасно загальну нотаріальну процедуру, яка передбачатиме як дії спадкоємців, так і загальну функцію держави, яка в цьому випадку має дві ролі: регулятивну - створення системи законодавства для врегулювання спадкових правовідносин і безпосередню функцію щодо охорони і захисту прав усіх громадян та юридичних осіб. Зрозуміло, що ці дві функції повинні взаємодіяти, - проголошуючи і регламентуючи певні умови спадкового права та спадкового процесу, держава бере на себе відповідальність за реальність реалізації спадкових прав, а тому має уповноважувати відповідні органи на безпосереднє забезпечення власної ролі в регулюванні спадкових правовідносин.

Такими органами, що виконують загальну функцію охорони спадкових прав відповідно до вимог законодавства, є насамперед органи державного нотаріату, оскільки на них покладено вчинення таких нотаріальних проваджень, як вжиття заходів до охорони спадкового майна, видача свідоцтва про право на спадщину, видача свідоцтва виконавцю заповіту, а також приватного нотаріату - посвідчення заповіту, спадкового договору, договору дарування на майбутнє, а функції захисту як окремих прав осіб спадкового процесу, так і підтримання вимог закону в спадкових правовідносинах здійснює суд. Особливі функції представництва і охорони інтересів осіб недієздатних або дієздатність яких обмежена, мають здійснювати органи опіки та піклування, адвокатура також може суттєво впливати на реалізацію спадкових правовідносин тощо.

Отже, держава через свої органи зобов'язується до охорони і захисту правопорядку в спадкових правовідносинах як і в будь-яких інших, а конкретними зобов'язаними органами є зазначені вище.

Виконуючи регулятивну функцію, держава виділила норми закону, за якими мають визначатись права та обов'язки суб'єктів спадкових правовідносин, які систематизовані в книзі шостій ЦК України. При цьому основним критерієм систематизації законодавчих норм стало поняття "спадщина", а до складу суб'єктів спадкових правовідносин увійшли всі ті, хто так чи інакше можуть здійснювати вплив на спадщину - її розмір, належність тощо. Тому, говорячи про спадкове право як про інститут, що лише регламентує реалізацію спадкових прав спадкоємцями, автори згадуваної вище концепції мають пропонувати виключити з книги шостої всі норми, які стосуються заповіту, спадкового договору, регулювання порядку погашення заборгованості спадкодавця тощо.

Отож запропонована авторами правова позиція щодо спадкових правовідносин може вважатись відповідною чинному цивільному законодавству. Візьмемо для перевірки конкретний приклад, а саме: коли спадкоємці за принципом універсалізації пишуть заяву про прийняття спадщини, то, за загальним правилом, така заява не має зворотної дії і в разі наявності у спадщині лише боргів спадкодавця вони за запропонованою концепцією Ю.К.Толстого (правонаступництво не тільки прав, але й боргів) зобов'язуються до їх відшкодування. Але закон в цьому випадку неодноразово (ч. 4 ст. 1231, ст. 1282 ЦК) констатує рівень відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця та витратами третіх осіб - лише в межах дійсної вартості успадкованого ними майна. Отже, цей аспект не відповідає принципу універсальності та положенню щодо двох етапів спадкових правовідносин, оскільки вони набагато складніші. В противному разі, коли до спадщини будуть входити лише переважно борги спадкодавця і при наявності згоди на прийняття спадщини - спадкоємець стає зобов'язаним відшкодовувати всі борги або для застосування ч. 1 ст. 1282 ЦК України має існувати судовий порядок визнання такої заяви недійсною.

Тому є можливість погодитись із запропонованою теоретичною моделлю нотаріального процесу, в якій передбачається необхідність розглядати нотаріальний процес комплексно з врахуванням як нотаріально-процесуальних правовідносин, так і суто спадкових. Запровадження та конкретизація такої моделі для кожного етапу спадкових правовідносин може дозволити гарантувати всім суб'єктам спадкових правовідносин охорону їх прав.

Якщо до нотаріуса звернулась юридично необізнана особа, то вона звертається за вирішенням конкретної проблеми або для реалізації в основному одного власного права і очікувати від неї юридично грамотних дій не можна. Але нотаріус, сприяючи здійсненню спадкових прав конкретною особою, може і в деяких випадках повинен вживати заходів для охорони і захисту всіх її прав, а також прав усіх інших спадкоємців. Отже, на нотаріуса покладається обов'язок запропонувати такій особі комплекс правомірних дій, за якими право цієї особи буде реалізоване з найбільшими гарантіями. А тому необхідно визначитись не тільки з тим, яке нотаріальне провадження треба у такому випадку вчиняти, а й передбачити і роз'яснити особі всю процедуру реалізації цього права, яка має узгоджено скласти нотаріальний процес.

Хоча на сьогодні, за загальним правилом, неможливо державного нотаріуса вважати одним із обов'язкових суб'єктів спадкових правовідносин, оскільки не завжди вони стають підставою для вчинення нотаріального процесу, однак загальну його роль у встановленні і регулюванні спадкових правовідносин важко переоцінити. Так, деякі процесуальні помилки нотаріусів призводять до пропуску строку для прийняття спадщини та порушення інших прав суб'єктів спадкових правовідносин. На наш погляд, нотаріуси можуть виконувати значнішу роль при посвідченні заповіту та при здійсненні громадянами їх спадкових прав.

Положення щодо існування в Законі України "Про нотаріат" окремих інститутів, присвячених спадковим правовідносинам, має бути також підставою для аналізу. Сучасне дублювання в нотаріальній процедурі положень цивільного законодавства не має відповідного процесуального значення, яке слід було б надати нотаріальному процесу щодо спадкових правовідносин. Нотаріальна процедура має бути суттєво доповнена, конкретизована та передбачати основні процесуальні дії нотаріуса щодо належного правового регулювання спадкових правовідносин. Отже, фактично нотаріус не є суб'єктом спадкових правовідносин, його діяльність можна кваліфікувати як гарантію належної охорони і регулювання спадкових правовідносин, що передбачена державою для юридично необізнаних громадян. Так, СЯ. Фурса відносить нотаріуса до обов'язкових суб'єктів нотаріальних процесуальних правовідносин, а не до матеріальних12. З цією концепцією можна погодитись.

Виходячи із принципу неупередженості нотаріуса, що базується на ст. 9 Закону України "Про нотаріат", є можливість говорити про заборону для нотаріуса діяти у спадкових справах, коли у цій справі в нього існують особисті інтереси. З цього положення випливає висновок про можливість надати нотаріусу більш суттєвих повноважень у спадкових справах. Але, на жаль, це положення має на сьогодні суто теоретичну спрямованість, оскільки не відповідає реальному ставленню нотаріусів до проблем спадкоємців13.

В основі діяльності нотаріуса лежать нотаріальні процесуальні правовідносини, які мають суттєву відмінність від спадкових - вони ґрунтуються на комплексі його прав та обов'язків, які мають бути чітко передбачені нотаріальною процедурою для реалізації суб'єктами матеріальних правовідносин їх прав. При цьому нотаріусом мають охоронятись не тільки драва та інтереси спадкоємців, а й, безумовно, інших осіб: спадкодавця -захистом спадщини від недостойних і неналежних спадкоємців, виконанням спадкоємцями умов заповіту та інші інтереси; кредиторів - об'єктивним визначенням загального розміру спадщини, а також держави як особливого спадкоємця - здобувана визнаної відумерлою спадщини тощо.

Отже, не визнаючи за спадкодавцем ролі суб'єкта спадкових правовідносин, ми не можемо не звернути увагу, що на захист і його охоронюваних законом інтересів має виступати нотаріус як представник держави. Тому нотаріальна процедура має в тісній єдності з нормами матеріального права регулювати спадкові правовідносини. Перефразовуючи ст. З ЦПК України можна сказати, що в нотаріальному процесі при реалізації спадкових прав мають охоронятись безспірні права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб та держави.

Отож є можливість говорити не про особливості спадкового права або нею його самостійність (останнім часом стає досить популярним у юридичній літературі відокремлювати окремі галузі права чи інститути від інших), а про їх тісний взаємозв'язок з іншими інститутами цивільного права та іншими галузями права.

Візьмемо для аналізу такий приклад, як спадкування неповнолітніми. Тут з приводу правоздатності, за загальним правилом, не виникає жодних питань, але волевиявлення неповнолітнього має бути пов'язане з дієздатністю і суттєво підпорядковуватись опікуну та органам опіки і піклування. Тобто, на наш погляд, для прийняття спадщини фактично не потрібна згода опікунів, але для випадку відмови від спадщини така згода має бути обов'язковою. Хоча, на наш погляд, відмова дитини або недієздатної особи від спадщини - це досить складне правове явище, оскільки в багатьох випадках воно пов'язується одночасно з емоційним і розумовим станом конкретного неповнолітнього та його матеріальними правами. Тут також слід враховувати тяжку моральну травму, яку в багатьох випадках отримує дитина при смерті одного з батьків, не говорячи вже, про можливу смерть обох батьків. У такому випадку дитина реально може залишитись без захисту і під впливом "добрих радників" або навіть злодіїв, що будуть здійснювати тиск на дитину з метою відмови від спадщини або нераціонального її використання тощо.

Слід враховувати рівень забезпеченості таких осіб, державні витрати на їх утримання тощо. Крім того, взагалі не розглядаються випадки, коли неповнолітній бажає прийняти спадщину, а опікун та органи опіки та піклування виступають проти цього, та інші випадки. Отже, спадкове право неповнолітніх у таких випадках має певні особливості, що зумовлюються Сімейним кодексом. Цивільним кодексом тощо, а не тільки спадковим правом. Це положення свідчить про єдину систему права України, яка має завданням врегулювати всі можливі правовідносини, що виникають у державі.