(ст. 1271 ЦК)

У частині 1 ст. 1271 ЦК йдеться, якщо протягом шести місяців з часу відкриття спадщини відказоодержувач не відмовився від заповідального відказу, вважається, що він його прийняв. Така редакція даної статті встановлює пасивну поведінку відказоодержувача, оскільки на відміну від спадкоємців, відказоодержувач не повинен вчиняти будь-яких дій, щоб отримати заповідальний відказ. Це положення є позитивним щодо прав хворих відказоодержувачів, які можуть бути не здатні звернутися до нотаріуса і висловити своє ставлення до прийняття або неприйняття заповідального відказу.

Але автори пропонують розглядати це питання й з іншого боку, оскільки відказоодержувачі можуть і не знати про свої права щодо існування заповідального відказу на їх користь, а тому вони не здатні скористатися своїми правами за ч. 4 ст. 1238 ЦК. Зокрема, повноваження щодо повідомлення про відкриття спадщини має лише виконавець заповіту (ст. 1290 ЦК), але він не завжди є обов'язковим суб'єктом спадкових правовідносин при спадкуванні за заповітом.

Тому вважається доцільним у цій нормі зазначити, що нотаріус та спадкоємець, на якого покладено обов'язок забезпечити виконання заповідального відказу, зобов'язані повідомити відказоодержувача про належні йому права. Такий обов'язок зумовлюватиме не тільки гарантії повідомлення відказоодержувача, айв разі несвоєчасного повідомлення спричинюватиме для зобов'язаних заповідачем спадкоємців негативний наслідок - компенсацію відказоодержувачам втрат, які можуть виникнути через неналежне виконання обов'язку.

Ні в ст. 1271 ЦК, ні у статтях 1237-1239 ЦК не регламентовано положення про те, що, зазвичай, право на заповідальний відказ є персоніфікованим і тому в разі смерті або відмови відказоодержувача від заповідального відказу його чинність втрачається, хоча зі ст. 1239 ЦК можна зробити висновок про втрату ним чинності лише в разі смерті відказоодержувача до відкриття спадщини. Тому через відсутність чіткої регламентації умов заповідального відказу на практиці можуть виникати різні проблемні ситуації. Розглядаючи можливість поширення дії заповідального відказу на невизначене коло осіб, наприклад, "...гр. Петров та його дружина, а також нащадки отримують право за заповітом проживати в будинку, що передається за заповітом..." можна зробити висновок, що це питання чітко не регламентоване. Однак автори вважають, що тут може застосовуватися аналогія закону і суттєвою перепоною для визнання зазначеної частини заповіту чинною буде ч. 1 ст. 1242 ЦК. Зокрема, умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини, тому випадок поширення суб'єктного складу відказоодержувачів має бути окремо регламентовано.