Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини, є її головним обов'язком (ч. 2 ст. З Конституції України). Тому їх поняття, визначені Євро­пейським судом з прав людини, мають методологічне значення, виступають інструментом національного судового тлумачення норм права. Другий розділ Конституції України, що нараховує майже третину з загальної кількості консти­туційних норм, містить велику кількість прямих запозичень з двох загальновідо­мих міжнародних пактів ООН про права людини 1966 р.

Забезпечення прав людини є суттєвим напрямом державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини. Основні вимоги до національних механізмів:

мають бути підпорядковані посадовій особі максимально високого рівня;

здійснюють децентралізоване планування, виконання та контроль з метою залучення представників громадянського суспільства;

мають бути забезпеченими необхідними людськими, фінансовими та мате­ріально-технічними ресурсами.

Центральна структура національного механізму може існувати:

на парламентському рівні;

на рівні органів центральної виконавчої влади;

бути незалежною структурою.

Структурні складові національного механізму залежать від завдань, для вирішення яких він безпосередньо створюється. Механізм — це не тільки самостійне існування інституалізованих структур, а й напрями взаємодії між ни­ми, їх співпраця, що не обмежується відносинами підпорядкування.

Складовими національного механізму

Комітет Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин;

інші комітети Верховної Ради України в частині діяльності по забезпечен­ню та захисту прав людини;

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

Генеральна прокуратура України;

інститут адвокатури (інститут надання правової допомоги);

МВС України (в частині формування та розвитку внутрішньовідомчого контролю за дотриманням прав людини);

Міністерство юстиції України (зокрема, Національне бюро по дотриманню Європейської конвенції з основних прав та свобод людини);

інші центральні органи виконавчої влади (в частині забезпечення та захис­ту прав людини);

правозахисні організації (національні та міжнародні);

науково-дослідні установи;

засоби масової інформації.

З надбанням незалежності Україна вступила в Раду Європи, метою якої є до­сягнення більшої єдності між її членами (учасниками), а одним із засобів досяг­нення цієї мети — захист і розвиток прав людини і основних свобод (п. а і b ст. 1 Статуту Ради Європи). Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та прото­колів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. Верховна Рада України надала згоду на обов'язковість для України цих чинних міжнародних договорів і вони, згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України, є частиною національного законо­давства України.

Конвенція і протоколи до неї закріплюють основні права і свободи людини, встановлюють міжнародні норми, яких повинні дотримуватися держави у своїх відносинах з людьми, обов'язки держав ефективно забезпечувати всім, хто підпа­дає під їх юрисдикцію, користування основними правами і свободами.

Перешкодою на шляху приведення української системи захисту до європейсь­кого рівня є сприйняття юридичної природи основних прав людини виключно з позитивістських позицій, залишене у спадщину з радянських часів. Традиційно українські науковці-позитивісти не визнають de facto прямої дії конституційних норм про права і свободи людини та громадянина у так званих важких справах, ко­ли ці норми не можуть застосовуватися судами безпосередньо, а потребують кон­кретизації шляхом прийняття законів, які визначатимуть зміст цих прав та вста­новлюватимуть обмеження на їх реалізацію. Так, ці науковці переконані, що з прийняттям Закону «Про свободу слова» мають бути конкретизовані положення ч. 1 ст. 34 Конституції України, де закріплено право на свободу слова. Без «конкре­тизуючого закону» це право є суто декларативним, оскільки воно не може бути захищене безпосередньо в суді.

Слід додати, що у розвинутих демократіях до категорії важких належать спра­ви, в яких розглядаються випадки конфлікту основних прав між собою, нечіткості правових текстів або коли окремі положення нормативно-правового акта неможливо застосувати без порушення панівної у суспільстві концепції справедливості. Тому традиційне позитивістське бачення правосуддя як застосу­вання факту до формалізованої норми, прийнятої авторитетним суб'єктом політичної влади, зазнає суттєвого коригування, коли йдеться про визнання су­дового прецеденту як джерела права.

На думку прихильників позитивістської теорії, фізичні особи не можуть бути активними суб'єктами застосування конституційних норм, проте саме їм адресу­ються державно-владні веління, що формулюються у відповідному процесі. Іншими словами, у відносинах між державою та людиною остання займає підпо­рядковане, «пасивне» становище і не може захистити в суді свої конституційні права лише на підставі Конституції України. Логічним наслідком такого підходу до визначення юридичної природи та змісту конституційних прав є їх практична вилученість із судового процесу саме тому, що вони не мають самостійного юри­дичного значення, оскільки вони лише «припасовуються» до відповідного конкретизуючого закону. Крім того, позитивістська теорія не визнає основних прав людини як засобу обмеження державної влади та державного суверенітету, і насамперед суверенітету парламенту.

Як зазначено у постанові Судової палати Веймарської Республіки (аналог сучасного Конституційного Суду), «законодавцеві належатиме вся повнота вла­ди, він не зв'язаний ніякими обмеженнями, крім тих, які сам накладає на себе конституцією та іншими законами». Причому в Європі до 1950 р. під консти­туцією розумівся тільки текст — сукупність конституційних норм та норм «кон­ституційного законодавства». Визнання і практичне значення природного права, природних прав та неписаних правових принципів (маються на увазі специфічні правоположення, що не містяться у нормативних текстах, а формулюються суда­ми у процесі тлумачення) як допозитивного та надпозитивного права повністю заперечувалося на офіційному рівні. Аналогічні тенденції ще й досі мають місце на теренах колишнього СРСР.

Підписання Конвенції 4 листопада 1950 р. викликало негативну загальноєвро­пейську реакцію на правовий позитивізм. Така реакція була зумовлена не лише необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-правових ідей, що містять високий гуманістичний потенціал (розумність, справедливість, рівність, високі моральні стандарти, а й політико-правовою рефлексією на тотальне нехтування правами людини з боку фашистсь­ких режимів, що постали на підвалинах необмеженої та брутальної державної влади. Це дало можливість німецьким теоретикам права прямо пов'язати безсил­ля громадянського суспільства перед тоталітарною державною владою з теорією юридичного позитивізму. За словами відомого німецького науковця Г. Радбруха, «юридичний позитивізм відповідає за збочення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм ствердженням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед його свавільним та злочинним змістом. Трактування юридичними пози­тивістами влади як засадничого критерію чинності права означало готовність юристів до сліпої покори всім законодавчо оформленим приписам влади».

Головна мета прийняття Конвенції — забезпечити верховенство людини над державою, пріоритетність її прав перед будь-яким правовим актом держави, запобігти поверненню фашизму та перешкодити наступові комунізму.

Починаючи з 1950 p., людина, за влучним висловом відомого юриста-міжнародника Г. Лаутерпахта, перетворилася з об'єкта міжнародного співчуття на суб'єкт міжнародного права. Тому з моменту ратифікації Конвенції в Україні питання за­безпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру.

Конвенція підтвердила наявність загальноєвропейської тенденції побудови конституційної демократії, яка з 1953 р. є додатковим інструментом для захисту основних прав не тільки від свавілля держави в цілому, а й для усунення обмежень свободи, які встановлені не свавільно, а в інтересах суспільства, згідно з легітим­ною метою, але з диспропорційним або нечесним тягарем, що покладається на окремих осіб.

Необхідність забезпечення прямої дії норм Конвенції, в якій закріплено права людини та основні свободи, практично полягає не тільки у визнанні їх природно-правового характеру, тобто такими, які не надаються державою, а є «невідчужуваними» та «непорушними». Йдеться про встановлення нових стандартів правосуддя при тлумаченні тих норм Конвенції, яга з огляду на специфіку юридичної при­роди прав людини не можуть бути сформульовані абсолютно чітко, не потребу­ють додаткового та конкретизуючого тлумачення, оскільки існують у вигляді «відкритого тексту» з метою вирішення майбутніх проблем.

Цій меті максимально прислужилося створене Європейським судом з прав людини прецедентне право, яке надає правам людини необхідної конкретизації, визначає їхню юридичну природу, універсалізує їх розуміння і надає чіткості та ясності розуміння тексту Конвенції.

Це стало можливим завдяки широкому застосуванню практичних підходів щодо прийняття судових рішень, запозиченому в країн загального права (com­mon law). Саме це забезпечило безпосередню дію норм Конвенції шляхом суддівського формулювання певних юридичних конструкцій — силогізмів, відповідно до яких вирішуються справи і які наповнюють права людини новим морально-етичним та гуманітарним змістом. Адже узагальнення практичного досвіду — це й використання судових рішень у справах щодо захисту прав лю­дини, загальноправових принципів, міжнародних звичаїв, а також наукової до­ктрини. Як зазначено, наприклад, у п. d ч. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд повинен застосовувати судові рішення та роботи найкваліфіко-ваніших науковців різних націй як додатковий засіб визначення принципу, згідно з яким має бути вирішена справа (rules of law).

Приведення національних механізмів захисту прав людини за формою і змістом до європейського рівня проходить, у тому числі, через подолання термі­нологічних розбіжностей між національним законодавством і міжнародними договорами з прав людини.

Так, національні суди мають звертатися до значення конвенційних слів і термінів необхідно встановлювати в значенні, визначеному цими нормами та тлумаченнями, наданими Судом. Суди України також використовують у своїй правоінтерпретаційній діяльності щодо прав і свобод людини та їх гарантій прин­ципи, методи, правила тлумачення конвенційних норм, які вироблені Євро­пейським судом з прав людини.

Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму. Ні в ко­го не викликає сумнівів юридична своєрідність Конвенції, оскільки країни, які її підписали, не розглядають її виключно як текст, що містить норми про права лю­дини. Така дещо спрощена думка набула поширення тільки у країнах колишньо­го радянського табору, де протягом радянської історії насаджувався «пози­тивістсько-командний» погляд на право, зокрема і на права людини.