Якщо Суд визнає, що було допущено порушення Конвенції, і якщо національне законодавство відповідної держави передбачає можливість лише частко­вої компенсації, Суд може надати потерпілій стороні справедливу сатисфакцію (ст. 50 Конвенції). Як правило, така сатисфакція означає відшкодування витрат, пов'язаних із судовими провадженнями, і, в разі необхідності, компенсацію реальних збитків та (або) моральної шкоди.

Згідно зі ст. 53 Конвенції, Договірні держави зобов'язуються виконувати рішення Суду. До цього часу держави, яким Суд висував вимогу сплати компен­сації відповідно до ст. 50, належним чином виконували її. Починаючи з жовтня 1991 р. у резолютивну частину свого рішення Суд включає положення, яке вима­гає сплатити заявникові компенсацію протягом трьох місяців від дня винесення рішення, а починаючи з січня 1996 р. Суд при цьому постановляє також про на­рахування і виплату з конкретної суми компенсації процентів у разі недотриман­ня строку виконання цієї вимоги.

Визнання Судом факту порушення Конвенції у багатьох випадках спонукає звідну державу-відповідача, а іноді навіть інші Договірні держави вжити загальних заходів для виконання ухваленого Судом рішення, а вищі національні суди — привести у відповідність із цим рішенням свою судову практику. Іноді саме передання справи на розгляд до Суду заохочувало або пришвидшувало вне­сення поправок до актів законодавства та нормативних актів чи спонукало до зміни судової практики. Рішення Суду також примушували державу-відповідача вжити конкретних заходів щодо відповідної особи або осіб. Наведемо декілька прикладів.

Справа Рінгайсен проти Австрії (Ringeisen v. Austria), рішення від 16 липня 1971 р. (серія А, № 13) Це рішення Суду спонукало Конституційний суд Австрії переглянути свою поперед

Справа Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), рішення від 21 лютого 1975 p. (серія А, № 18), внаслідок якої було внесено поправки до в'язничних правил, чинних в Англії та Уельсі з 1964 р. Тепер, за новими правилами, в'язень завжди може отримати дозвіл на вчинення цивільно­го позову або на звернення до соліситора за порадою щодо вчинення такого по­зову. Якщо в'язень має намір вчинити позов проти особи, яка обіймає посаду міністра, то такий дозвіл надається йому лише після обговорення його скарги у межах відомства. Було видано інструкції щодо запровадження нових правил у пенітенціарних установах Шотландії та Північної Ірландії (Резолюція (76) 35 від 22 червня 1976 р.).

Справа Ірландія проти Сполученого Королівства (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18 січня 1978 p. (серія А, № 25). У березні 1972 р. прем'єр-міністр уро­чисто зобов'язався покласти край застосуванню п'яти методів допиту, які згодом були визнані такими, що суперечать ст. З Конвенції. Крім того, було вжито заходів щодо забезпечення належного поводження із в'язнями (організація медичного огляду в'язнів, дотримання суворої процедури розслідувань за їхніми скаргами, чітке керівництво персоналом, який забезпечує пенітенціарний режим).

Чотирнадцять осіб, які були залучені до справи, вчинили цивільні позови про відшкодування збитків у Високому суді Північної Ірландії, і суд присудив випла­тити їм компенсацію у розмірі від 10 000 до 25 000 фунтів стерлінгів (Резолюція (78) 35 від 27 червня 1978 p.).

Справа Тайєр проти Сполученого Королівства (Tyrer v. the United Kingdom), рішення від 25 квітня 1978 p. (серія А, № 26). 13 червня .1978 р. рішення було повідомлено губернаторові острова Мен. Згодом головний суддя острова поінформував суддів і суди, що надалі призначене судом тілесне покарання роз­глядатиметься як порушення Конвенції (Резолюція (78) 39 від 13 жовтня 1978 p.).

Справа Ейрі проти Ірландії(Airey v. Ireland), рішення від 9 жовтня 1979 р. (серія А, № 32). В Ірландії запроваджено програму правової допомоги щодо цивільних справ і надання консультацій незаможним під керівництвом Ради з правової допо­моги, яка є незалежним органом. Перші юридичні центри в рамках цієї програми було відкрито 15 серпня 1980 р. (Резолюція DH (81) 8 від 22 травня 1980 p.).

Справа Ле Конт, Ван Льовен і Де Мейєр проти Бельгії (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), рішення від 23 червня 1981 p. (серія А, № 43). 14 квітня 1983 p. Касаційний суд запровадив підхід, опрацьований у практиці Європейсь­кого суду (застосування п. 1 ст. 6 Конвенції до певних видів дисциплінарного провадження). Тепер, згідно із законом від 13 березня 1985 р., в окремих випад­ках дисциплінарні провадження апеляційних рад мають бути відкритими (Резо­люція DH (85) 13 від 28 червня 1985 p.).

У Франції декрет від 27 листопада 1991 p., який регулює питання адвокатської діяльності, передбачає проведення дисциплінарного провадження в Раді Національного об'єднання адвокатів (Ordre des avocats) у відкритому режимі, якщо на цьому наполягає причетний до цього адвокат. Французький касаційний суд привів свою судову практику стосовно дисциплінарного провадження у відповідність із практикою Європейського суду з прав людини.

7. Справа Янг, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства (Young, James and Webster v. the United Kingdom), рішення від ІЗ серпня 1981 p. (серія А, № 44). Закон про працевлаштування 1980 р. (1980 с 42) було замінено Законом про пра­цевлаштування 1982 р. (1982 с 46). Згідно з останнім, звільнення робітника внаслідок укладення договору з обмеженнями при прийнятті на роботу має роз­глядатися як несправедливе і надає право такому працівникові на засіб судового захисту (Резолюція DH (83) 3 від 23 березня 1983 p.).

8. Справа Даджен проти Сполученого Королівства (Dudgeon v. the United Kingdom), рішення від 22 жовтня 1981 p. (серія А, № 45). Указом щодо правопору­шень на гомосексуальному ґрунті (Північна Ірландія) 1982 p., який набув чин­ності 9 грудня 1982 p., виключено з категорії кримінальних гомосексуальні акти, здійсненні у приватному порядку між особами чоловічої статі віком 21 рік і стар­ше за взаємною згодою, за винятком певних випадків, які стосуються психічно хворих, військовослужбовців і матросів торговельного флоту (Резолюція DH (83) 13 від 27 жовтня 1983 p.).

9. Справа Мак-Гофф проти Швеції (McGoffv. Sweden), рішення від 26 жовтня 1984 р. (серія А, № 83-В). Комісія, створена у 1983 р. для перегляду Кодексу судо­вої процедури, запропонувала внесення поправок до кодексу відповідно до рішення, постановленого Судом. Крім того, вона поінформувала поліцію, обви­нувачів і суди про зміст цього судового рішення (Резолюція DH (85) 10 від

31 травня 1985 p.). 17 грудня 1987 р. до Кодексу судової процедури було внесено поправки, з набуттям чинності яких 12 квітня 1988 р. тривалість тримання під вартою у поліції не може перевищувати 4 днів.

10. Справа Де Кюббер проти Бельгії (De Cubber v. Belgium), рішення від 26 жовтня 1984 p. (серія А, № 86). Постановляючи 23 січня 1985 р. рішення у справі Ломрі і Маршала (Lomry and Marchal, Pasicrisie Beige, 1985, I, № 302), Касаційний суд виходив із судової практики Суду (Резолюція DH (88) 20 від 9 грудня 1988 p.). Міністр юстиції доручив генеральному прокуророві Касаційного суду звернутися із клопотанням про скасування рішення Велико­го апеляційного суду від 4 лютого 1980 p., яким було засуджено заявника 27 січня 1987 р. Касаційний суд оголосив це клопотання неприйнятним (рішен­ня від 14 вересня 1987 року, щодо застосування ст. 50, серія А, № 124-В, с 14-15, п. 5, 7).

Справа F. проти Швейцарії, рішення від 18 грудня 1987р. (серія А, № 128). 20 січня 1988 р. міністр юстиції звернувся з проханням до комісії з перегляду швейцарського Закону про розлучення розглянути законодавчі наслідки, що вип­ливають із цього рішення Суду. У листі від 2 лютого 1988 р. голова комісії відповів про намір запропонувати урядові скасувати ст. 150 Цивільного кодексу Швейцарії з огляду на очікувані в 1998 р. зміни у швейцарському законодавстві про розлучен­ня (Тимчасова резолюція DH (89) 9 від 2 березня 1989 р.). У1992 р. проект експерт­ної комісії обговорювався в рамках консультацій між представниками кантонів, політичних партій та інших заінтересованих сторін. Після цього рішення Суду ст. 150 Цивільного кодексу фактично не застосовувалася (Резолюція DH (94) 77 від 19 жовтня 1994 р.).

Справи Функе (Funke), Кремьйо (Сгетіеих) та Міейля (№ 1) (Miailhe (no. 1)) проти Франції, рішення від 25 лютого 1993 р. (серія А, № 256-А, В і С). Бюджет­ними законами від 30 грудня 1986 р. та від 29 грудня 1989 р. було змінено ст. 64 Митного кодексу країни. Будь-який обшук житла, інакше як у разі явного право­порушення (in flagrante delicto), має бути санкціонований заздалегідь на підставі обґрунтованого розпорядження голови судового органу великої інстанції (Tri­bunal de grande instance) або судді, якого цей голова призначив (Резолюції DH (93) 53 від 9 листопада 1993 p., DH (94) 51 та 83 від 21 вересня та 16 листопада 1994 p.). У січні 1990 р. до правил валютного контролю було внесено поправки, які да­ють змогу особам, які проживають у Франції, мати активи за кордоном і звільня­ють їх від обов'язку повертати до Франції будь-які доходи, отримані за кордоном. Крім того, було змінено норми службової діяльності митних органів та практику Конституційної ради з метою забезпечення певних важливих гарантій захисту конфіденційності документів, що передаються посадовим особам митної служби (Резолюція DH (94) 83 від 16 листопада 1994 p.).

Справа Гольм проти Швеції (Holm v. Sweden), рішення від 25 листопада 1993 р. (серія А, № 279-А). Стислий переклад рішення Суду шведською мовою було опубліковано в Svenska Juristtidning. У законопроекті, який стосувався кон­ституційного забезпечення свободи вираження поглядів (1997/98:43, с 132-135), поданому на розгляд до парламенту в грудні 1997 p., уряд зазначив, що після інкорпорації Конвенції у шведський правовий порядок, загальні правила дис­кваліфікації суддів, викладені в Кодексі судочинства, мають також застосовува­тися до присяжних (Резолюція DH (98) 205 від 10 липня 1998 p.).

Справа Фредін проти Швеції (№ 2) (Fredin v. Sweden), рішення від 23 люто­го 1994 р. (серія А, № 283-А). Після інкорпорації Конвенції у швейцарське зако­нодавство 1 січня 1995 p., Верховний адміністративний суд змінив свою практи­ку стосовно порядку проведення слухань, привівши її у відповідність до практи­ки Європейського суду У квітні 1995 р. було внесено поправки до Закону 1988 р. про судовий перегляд деяких адміністративних рішень. Згідно з цими поправка­ми, Верховний адміністративний суд повинен розглядати лише ті рішення, які приймалися урядом, тим часом як рішення інших органів мають розглядатися адміністративними апеляційними судами (Резолюція DH (95) 94 від 7 червня 1995 p.).

Важливою подією для України стало прийняття Закону України «Про вико­нання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику євро­пейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення кількості заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Рішення є обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Кон­венції. Порядок виконання Рішення визначається вищезазначеним Законом, За­коном України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом. Виконання Рішення здійснюється за рахунок Державного бюджету України.