У науковій літературі виокремлюють такі основні характеристики європейсь­кої, як її ще називають — західної, традиції права:

Проводиться різке розмежування між правовими інститутами й установами (включаючи правові процеси: законодавство, правозастосування, у тому числі — здійснення правосуддя) та іншими типами установ. Хоча право залишається під сильним впливом релігії, політики, моралі, звичаю, але його можна відрізнити від них. Європейська традиція права виходить з того, що воно має власний характер, певну відносну самостійність.

Управління правовими установами надано спеціальному корпусу людей, які здійснюють дії, що мають юридичне значення на професійній основі за спеціаль­ною юридичною освітою.

Названі характерні риси європейської традиції права розділяє й традиція римського права (яке й стало першоосновою для європейської традиції права), яка розвивалася у Римській республіці й Римській імперії з II ст. до н. є. до VIII ст. н. є. і пізніше.

В європейській традиції права закон сприймається як єдине ціле, єдина си­стема, що розвивається у часі.

Співвіднесення між динамічністю і стабільністю права.

Визнання людини вищою соціальною цінністю, вироблення й застосування міжнародних стандартів прав людини.

Саме остання з названих рис набуває більш визначального значення, виступає інтегративною якістю, що об'єднує національні правові системи, які відповіда­ють європейській правовій традиції.

Важливе значення для набуття українською національною правовою систе­мою ознак європейської правової традиції має визначення місця європейських стандартів прав л

У науці міжнародного права існує два підходи до питання про співвідношення норм міжнародних договорів і внутрішньодержавних актів: моністичний і дуалістичний. Принципова відмінність цих теорій полягає в такому. Прибічники моністичної теорії визнають єдність двох систем права, а дуалістичної — запере­чують її і наполягають на існуванні двох самостійних правових систем.

Ці напрями фактично включають чотири концепції. Прибічники першого із зазначених напрямів розподіляються на дві групи: одні моністи виходять із при­мату міжнародного права над внутрішньодержавним, інші, навпаки, стверджу­ють, що примат належить праву внутрішньодержавному. Дуалістичний же напрям полягає в затвердженні принципу рівності міжнародного договору і внутрішньодержавного закону. Проте серед представників дуалістичної теорії та­кож немає єдності: одні з них дотримуються думки про те, що питання про пріоритет міжнародного або національного права не може виникнути, інші вва­жають, що у процесі вирішенні цього питання перевага має надаватися фактору часу — пізніший акт скасовує попередній.

Перший із зазначених напрямів дуалістичної теорії, що виник наприкінці XIX ст., виходить з відокремлення норм міжнародного і внутрішньодержавного права і затверджує їх не підпорядкованість один одному. Причини того, що міжнародне і внутрішньодержавне право існують як окремі самостійні системи права, представники дуалістичної теорії вбачають у такому:

1) різні об'єкти регулювання (міжнародне право регулює відносини виключно на міжнародному рівні; внутрішньодержавне — тільки на національному);

2) різний суб'єктний склад правовідносин (суб'єктами міжнародних пра­вовідносин, згідно з дуалістичною концепцією, можуть бути тільки держави і міжнародні організації; внутрішньодержавних правовідносин — фізичні та юри­дичні особи, органи державної влади і місцевого самоврядування);

3) відмінність джерел виникнення юридичних норм (міжнародне право вини­кає як результат волевиявлення держав, узгодження їх інтересів; норми внут­рішньодержавного права розглядаються представниками цієї концепції як за­гальнообов'язкові установлені державою правила поведінки, гарантією реалізації яких є державний примус).

Таким чином, прибічники цього напряму дуалізму стверджують, що дві назва­ні правові системи ніколи не можуть вступити у конфлікт між собою, оскільки обслуговують різні правопорядки.

Представники другого напряму дуалістичної теорії визнають можливість перетину двох систем права, а значить, — можливість виникнення колізій між їх нормами. Такі колізії, на їхню думку, повинні долатися за правилом вирішення темпоральних колізій — пізніший акт скасовує попередній.

На відміну від дуалістичної теорії, моністичні концепції обґрунтовували єдність двох цих правових систем, визнаючи пріоритет якої-небудь однієї з них над іншою. Згідно з поглядами моністів одного з напрямів, міжнародне право є ніби продовженням національних правових систем, їх сумою або «зовнішньодержавним правом», норми якого мають юридичну силу лише тоді і тією мірою, коли і якою мірою вони включені до внутрішньодержавного права. Представники іншої гілки моністичної теорії, навпаки, відстоюють позиції визнання міжнарод­ного права як верховної правової системи, що визначає не лише сферу дії внутрішньодержавного права, а й зміст його нормативного масиву.

Міжнародне право не визначає статус міжнародних договорів у національних правових системах. Цей статус встановлюється внутрішнім законодавством кож­ної держави-учасниці договору. Відповідно, саме національна правова система визначає, чи зобов'язані національні суди та інші правозастосовники вдаватися до норм міжнародного договору при вирішенні конкретної справи. Національ­ною правовою системою вирішується також питання, чи набувають громадяни держави-учасниці договору прав, які можуть бути захищені в національних судах унаслідок ратифікації або приєднання до договору. Таким чином, питання про за­стосування Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок вирішується на рівні внутрішнього права тієї або іншої держави.

Висновок про те, якої із цих концепцій дотримується держава, слід зробити проаналізувавши її законодавство. Багато держав вирішують це питання на кон­ституційному рівні. Конституції цих країн містять положення, відповідно до яко­го міжнародні договори внаслідок ратифікації або приєднання стають частиною національного законодавства. Це процес так званої «автоматичної інкорпорації» Так, ч. 1 ст. 9 Конституції України передбачає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства». Це положення дозволяє зробити висновок, що Україна дотримується моністичної концепції, оскільки міжнародні договори, відповідно до зазначеного конституційного положення, є частиною національно­го законодавства.

Цей висновок підтверджується Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»), згідно з якою під терміном «законодавство» необхідно розуміти прийняті в межах повноважень і відповідно до Конституції та законів України: закони України чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких дана Верхов­ною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України.

Положення, згідно з яким міжнародні договори є частиною національного законодавства, закріплене Цивільним кодексом України (ч. 1 ст. 10), Сімейним кодексом України (ч. 1 ст. 13), іншими законодавчими актами України. Згідно зі ст. З КК України законодавство України про кримінальну відповідальність стано­вить КК України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжна­родних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою Ук­раїни.

Органи державної влади України у своїй діяльності повинні керуватися нор­мами міжнародних договорів. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про прокурату­ру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХП одним із завдань органів прокуратури є за­хист від протиправних посягань, гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політич­них, особистих прав і свобод людини та громадянина. Однією з цілей парла­ментського контролю, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Кон­ституцією України, законами України і міжнародними договорами України (ст. З Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР).

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд ухвалює рішення у справах на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому Кодексом. Аналогічне положення закріплене ч. 1 ст. 4 ГПК України. Важливою нормою є те, що Верховний Суд України переглядає в касаційному порядку постанови та ухвали Вищого господарського суду у випад­ках, коли вони оскаржені через мотиви їх невідповідності міжнародним догово­рам, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України (ст. 11115 Госпо­дарського процесуального кодексу України). Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 18 листопада 2003 р. № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні», посилаючись на ст. 9 Конституції України і ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. (їй відповідає ст. 19 чинного наданий момент Закону України «Про міжна­родні договори України» від 29 червня 2004 p.), зазначив, що господарські суди у процесі здійснення правосуддя повинні керуватися нормами міжнародних дого­ворів, ратифікованих у встановленому порядку.

На підставі викладеного вище слід зробити висновок про те, що в Україні діє принцип автоматичної інкорпорації міжнародних договорів, тобто для того, щоб міжнародний договір став частиною національного законодавства, достат­ньо, щоб він був ратифікований і опублікований у встановленому законом по­рядку.

Проте всі зазначені положення не дають можливості зробити висновок щодо співвідношення норм національного і міжнародного права в системі національ­ного законодавства України. У країнах, в яких міжнародні договори стають час­тиною національного законодавства автоматично в результаті акта ратифікації (як це відбувається в Україні), є два варіанти вирішення цього питання. У бага­тьох конституціях світу безпосередньо закріплений пріоритет міжнародних дого­ворів перед внутрішнім законодавством. У міжнародній практиці також є приклади конституційного закріплення положень, відповідно до яких міжна­родні договори мають рівну юридичну силу із внутрішніми нормативно-правови­ми актами. У разі виникнення колізії між нормами внутрішнього законодавства і положеннями міжнародних договорів, правозастосовник використовує одне з двох правил: перше — спеціальна норма має пріоритет перед загальною нормою, друге — новий закон скасовує старий.

У країнах, у яких для того, щоб положення міжнародного договору отримали статус норм національного права, необхідне ухвалення відповідних законів, що повторюють ці положення (тобто в країнах, що визнають дуалістичну кон­цепцію), норми міжнародного права мають той самий статус, що й норми внутрішнього права. Проте і ці правові системи виходять з того, що всі акти, які увалюються після набуття міжнародним договором чинності, повинні тлумачи­тися відповідно до цілей і змісту договору. Підкреслюється, що суди у разі зіткнення з багатозначними нормами права повинні виходити з презумпції, що ці акти відповідають міжнародним договорам, тлумачити їх положення в контексті цілей договору. У деяких правових системах судді виходять з того, що навіть неінкорпорований договір може бути використаний у судовій практиці для тлу­мачення права в цілому.