71 3.11. Свобода вираження.

Стаття 10 Європейської конвенції гарантує свободу вираження поглядів. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу до­тримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втру­чання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкод­жає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Відповідно до ч. 2 Конвенції, здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної без­пеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демокра­тичному суспільстві.

Конвенційні органи, колишня Європейська комісія з прав людини (далі — Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі — Суд) мали в останні деся­тиліття справу зі значною кількістю скарг осіб, визнаних національними судами винними у дифамації чи в образливих зауваженнях, якщо суди не кваліфікували їх вчинки як реалізацію їхнього права на свободу висловлювань. Також новий Європейський суд з прав людини, який було створено Протоколом № 11 і який діє з листопада 1998 р. вже вирішив декілька справ, в яких він повинен був знай­ти баланс між правом особи на захист його (її) репутації і честі з одного боку, і права на свободу висловлювань, з другого.

Слід виокремити такі основні принципи, що покладено в основу теперішніх і колишніх рішень Суду, що стосуються ст. 10 Конвенції:

Свобода

висловлювань складає одну з невід'ємних основ демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної осо­би. З врахуванням п. 2 ст. 10, прийнятними є не тільки «інформація» чи «ідеї», які прихильно сприймаються, вважаються необразливими чи сприймаються з бай­дужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів без яких немає «демократичного суспільства».

Сфера обмежень згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес є невеликою. Крім того, межі до­пустимої критики є більш широкими стосовно уряду ніж відносно окремого гро­мадянина, який не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не ли­ше законодавчих і судових органів, але і громадської думки. Більше того, доміну­юче положення, що займає уряд, робить її (перевірку) необхідною. Проте для компетентних державних органів влади, звичайно, залишається відкритою мож­ливість вживати, в межах їхньої компетенції як гарантів громадського порядку, заходів, навіть кримінально-правового характеру, намагаючись відреагувати відповідним чином на такі зауваження. Органи державної влади мають широкі межі оцінювання у визначенні потреби втручання у свободу висловлювань, особ­ливо, коли такі зауваження стимулюють насилля проти індивіда, публічної поса­дової особи чи прошарку населення.

Політику надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не як приватна особа, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інте­ресів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювань повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширші стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості ніж відносно до приватної особи. Перший сам свідомо робить себе відкритим для детальної пе­ревірки кожного його слова і вчинку як журналістами, так і всім суспільством, і повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам вислов­лює публічні твердження, що легко піддаються критиці.

Принцип, згідно з яким свобода висловлювань охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені «для захисту репутації інших», проте її завданням є передавати інформацію та ідеї щодо питань, які становлять загальний інтерес. Преса здійснює важливу функцію у демократично­му суспільстві, і це має враховуватись Судом при винесенні рішень у справах про захист честі та гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода передбачає можливість застосування перебільшень чи навіть провокації. Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи можна довести свою правдивість.

Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен досліджувати матеріали, виходячи з бачення справи в цілому, включаючи зміст спірної праці (статті, висловлювання) і контекст, в якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були вжиті заходи у спірному питанні «відповідними (релевантними) щодо переслідуваної законної мети», і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є «достатніми і такими, що стосуються даної справи». Діючи таким чином, Суд повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають прин­ципам, що містяться у ст. 10.

Виклавши основні принципи, які Суд застосовує в усіх справах, в яких питан­ням спору є свобода слова, наведемо тепер деякі конкретні приклади.

1. У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питан­ня про можливість кримінальної відповідальності щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме тодішнього австрійського канцлера Крайського (Kreisky), здійснену образливим чином.

Заявника було визнано винним національними судами у дифамації через те, що він описав Крайського як «аморального», «негідного» і такого, який діє з «підлим опортунізмом». Газетна стаття з питань, яка зачіпає політичну проблему, яка представляє суспільний інтерес у Австрії, призвела до численних палких дис­кусій стосовно позиції австрійців загалом — і канцлера, зокрема, — до націонал-соціалізму та участі колишніх нацистів в управлінні державою. Заявник критику­вав канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський політик, Петер (Peter), голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом із партією Крайского (соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від Візенталя {Wiesenthal), президента Єврейсь­кого центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і служила у бригаді піхотинців СС.

В інтерв'ю Крайского рішуче підтримав Петера і згадував організацію Візен­таля та її діяльність як «політичну мафію» і «методи мафії».

Це спонукало заявника до критики Крайського і до використання виразів -підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний».

У ході вирішення цього питання, Суд відзначив, що оскільки справа має відношення до Крайського як політика, слід звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен використовував зброю, яка була у його розпорядженні і в цьому не було нічого незвичного для запеклих політичних сутичок.

Щодо урядового заперечення, що обговорювана стаття була вже широко по­ширена під час кримінального засудження заявника австрійським судом, і тому покарання, накладене на автора не перешкоджало йому висловлюватися, Суд відзначив, що воно було рівнозначне цензурі, яка б, імовірно, могла відбити у нього бажання до створення критичних статей такого роду у майбутньому.

Суд розкритикував національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази «підлий опортунізм», «аморальний» і «негідний» були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести.

Суд вирішив, що покарання заявника було невідповідним законній цілі, яка переслідується, і порушило ст. 10 Конвенції.

2. В іншій справі проти Австрії (Обершлік № 2, рішення від 1 липня 1997 р.) Суд подібним чином виявив порушення ст. 10. Заявник, журналіст і редактор періодичного видання «Форум» опублікував коментар щодо промови Йорга Хайдера (Jorg Haider), лідера Австрійської партії свободи і добре відомого своїми екс­тремістськими політичними переконаннями. Хайдер у своїй промові прославляв роль «покоління солдатів», яке брало участь у Другій світовій війні. Він також критикував письменника, який, на думку Хайдера, принизив всіх, кого вбили у цій війні. Хайдер сказав стосовно цього: «свобода думки... досягає своїх меж там, де люди скаржаться, що духовна свобода, яку б вони ніколи не отримали, якби інші не ризикували своїми життями, формує їх так, щоб вони могли тепер жити в демократії і свободі».

Цю промову було повністю відтворено у «Форумі» і прокоментовано заявни­ком, який написав, між іншим: «Я скажу про Йорга Хайдера, по-перше, що він не є нацистом, по-друге, що він є, однак, ідіотом (trottel)». Заявник тоді пояснив на основі аналізу промови Хайдера, чому він вважав його ідіотом.

Внаслідок цього Хайдер пред'явив позов про дифамацію і образу, і журналіста було визнано винним. Австрійський суд вважав, що використання слова «ідіот» є образою. Цей термін ніколи не використовується для будь-якої об'єктивної кри­тики.

З точки зору Суду стаття заявника і, зокрема, слово trottel, можуть бути визнані полемічними, але ця оцінка не становить безпричинний особистий напад, оскільки автор забезпечив для нього отримання об'єктивно зрозумілого пояснен­ня з промови Хайдера, яка сама була провокаційною. Як такі, вони були части­ною політичної дискусії, спровокованої промовою Хайдера і прирівнюються до оціночного судження, правдивість якого неможливо довести. Таким чином, оціночні судження можуть, однак, бути надмірними, зокрема за відсутності будь-яких фактичних підстав, але у світлі згаданих вище міркувань, воно не було таким у цьому випадку.

Це правда, що публічне називання політика trottel'може ображати його. У цьому випадку, однак, це слово не здається непропорційним до зумисне викликаного Хайдером обурення. Щодо полемічного тону статті, то його не потрібно підтверд­жувати, потрібно нагадати, що ст. 10 захищає не лише сутність виражених ідей і інформації, але також і форму, в якій вони виражені.

3. У справі Кастеллс проти Іспанії, заявника, який був сенатором, обраним за списком політичної партії, що підтримувала незалежність регіону басків, було визнано винним за спробу образи уряду. Його було засуджено до одного року ув'язнення.

Це звинувачення базувалося на тому факті, що він опублікував статтю у що­тижневому журналі, звинувативши уряд у приховуванні численних фашистських вбивств, вчинених у баскському регіоні. Іспанські суди не взяли до уваги доказ, наданий заявником на підтримку його тверджень.

Європейський суд з прав людини відзначив, що заявник у своїй статті склав довгий список вбивств і нападів, вчинених у баскському регіоні; наголосив, що вони залишилися непокараними; стверджував участь різних екстремістських ор­ганізацій, які він назвав; приписував уряду відповідальність за цю ситуацію.

Ці твердження були, на думку Суду, спробою встановити їхню правдивість, точно так, як заявник міг би обґрунтовано намагатися продемонструвати свої добрі наміри.

Враховуючи, що національний суд визнав неприйнятним доказ, який заявник намагався представити, Суд зробив висновок, що втручання у використання за­явником свободи висловлювань не було необхідним у демократичному суспільстві.