Судова заборона вразливої публікації. Національне право держав — членів Ради Європи дозволяє попередню заборону публікацій після внесення позову з тим, аби запобігти передачі інформації, вразливої для внутрішньої і зовнішньої політи­ки. У Польщі це ст. 730 КПК. Про цей інститут згадувалося вище, проте варто розглянути діяльність Суду з цього питання детальніше. Норми про тимчасове задоволення позову, які полягають в забороні публікації якоїсь статті або книги, можуть бути, якщо вони застосовуються судом без особливої обережності, болісним інструментом, спрямованим проти преси. Якщо судовий процес швид­ко не закінчується остаточним вироком, тимчасова заборона перетворюється в інструмент превентивної цензури.

Як уже згадувалося, тимчасову заборону публікацій було видано у Великій Британії щодо книги «Ловець шпигунів», мемуарів Пітера Райта, офіцера бри­танських спеціальних служб у відставці. Дві газети, «Обсервер» і «Ґардіан», опублікували фрагменти цієї книги, що була видана в Австралії. Частина книги також була оприлюднена у Великій Британії в інших книгах і в телевізійних інтерв'ю. «Ловець шпигунів» містив розповіді про нібито протиправну діяльність британських спеціальних служб.

Британський уряд одержав від суду заборону на подальші публікації в обох га­зетах фрагментів книги, які становили розголошення таємної інформації, а тому є протиправними. Інша газета, «Санді Тайме», також почала видавати фрагменти з цієї книги. Генеральний прокурор розпочав судовий процес проти «Санді Тайме». У цьому випадку приводом до порушення справи була образа суду.

У той час книга була видана також у Сполучених Штатах, і британський уряд не вчинив ніякої спроби, щоб запобігти її імпорту до Великої Британії. Цей останній факт був вирішальним для Суду, який заявив, що поки книгу не було опубліковано в Сполучених Штатах, британський уряд, враховуючи його становище, мав право чинити дії, спрямовані на запобігання оприлюдненню інформації, що загрожує національній безпеці. Проте, Суд визнав одноголосно, що після подвійного опублікування за кордоном втручання влади не було «необ­хідним» через те, що газети стали жертвами порушення гарантій, що випливають зі ст. 10.

Чотирма роками пізніше, у 1995 р., до Суду надійшла подібна справа Ференігінґ Вікблад Блуф проти Нідерландів. У цій справі редактори лівого часопису одержали рапорт, складений шість років тому про офіцерів Служби безпеки (BVD). Ре­дактори вирішили видати цей рапорт. Директор BVD повідомив прокуратуру що­до наміру видавців. На його думку, це порушило б кримінальне право.

Незважаючи на судову заборону і короткий арешт, накладений на трьох осіб, втягнутих у справу, редактори часопису прийняли рішення опублікувати і розповсюдити цей рапорт. Врешті, влада відступила від кримінального пересліду­вання видавців газети. Часопис звернувся до суду про повернення конфіскованих екземплярів першого накладу. Верховний суд Нідерландів остаточно відмовив у проханні, ствердивши, що кримінальний процес міг би привести до заборони впровадження газети в обіг. Разом з тим, що стосується національної безпеки, то суд визнав, що газета «Ференіґінґ Вікблад Блуф» опублікувала інформацію, таємність якої була дуже важливою для інтересів держави. Нарешті, на думку суду, конфіскація і вилучення з обігу не може порівнюватися з постановою про попе­реднє забезпечення позову, навіть якщо громадська думка не може погодитися з надрукованими думками і ідеями.

Відправна точка Суду була інакшою, ніж у справі Обсервер і Ґардіан. У справі Ференіґінґ Вікблад Блуф Суд відзначив, що: «Суд не може прийняти той аргумент, що ст. 10 запобігає інакше, ніж в кримінальному судочинстві, призначенню конфіскації і вилученню з обігу надрукованих матеріалів.

Національні органи влади повинні бути спроможні застосувати такі заходи виключно для того, щоб запобігати розголошенню таємниці без застосування кримінального процесу проти заінтересованої сторони, забезпечуючи, щоб національне право надавало тій стороні достатні процедурні гарантії. Право Нідерландів виконує цю вимогу шляхом надання можливості такій стороні пода­вати скаргу як на конфіскацію предмета, так і на його вилучення з обігу, яким об'єднання користувалося у цій справі [§ 32].

Європейський суд визнає, що належне функціонування демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права, може потребувати інституції, подібні до BVD, які для того, щоб бути ефективними, повинні діяти таємно і от­римувати необхідний захист. У такий спосіб держава може захистити себе від дій осіб і груп, які намагаються підірвати основні цінності демократичного суспільства [§35].

Через природу обов'язків, що виконуються внутрішньою службою безпеки, чия цінність не потребує обговорення, Суд, подібно до Комісії, визнає, що така інституція повинна забезпечувати високий рівень захисту там, де це стосується оприлюднення інформації щодо її діяльності» [§ 40].

Після того, як без дозволу було розповсюджено часопис, ситуація змінилася. Суд розглянув також, чи необхідною була подальша конфіскація накладу часопи­су. Суд вважав, що це не відповідало ст. 10, тому що: «вилучення з обігу повинно бути розв'язане з урахуванням сукупності обставин справи. Після конфіскації на­кладу щотижневика його видавці додрукували велику кількість копій і розпрода­ли їх на вулицях Амстердама, який у той день був дуже людним. Відомості з ра­порту були потім широко розповсюджені до того, як щотижневик було вилучено з обігу. Суперечливою залишається кількість розповсюджених екземплярів. Суд не бачить, однак, приводу, аби сумніватися, що, в будь-якому разі, було продано велику кількість екземплярів, і що рапорт BVD став широко відомим [§ 43].

У зв'язку зі згаданим вище Суд підкреслив, що, як це він вже чинив у подібних справах, не було необхідним запобігати розповсюдженню певних відо­мостей, якщо вони попередньо потрапили до громадськості або перестали бути таємними [§44].

Без сумніву, у розглядуваній справі ступінь поширення інформації відрізнявся [порівняно зі справою Обсервер і Ґардіан чи Санді Тайме]. Відомості, що містили­ся у рапорті, потрапили до значної кількості людей, які могли переказати її іншим. Більше того, ці події були прокоментовані засобами масової інформації. Беручи це до уваги, потрібно визнати, що захист тієї інформації як державної таємниці більше не був виправданим і вилучення видання № 267 «Bluf» більше не було необхідним для досягнення переслідуваної законної мети. Було б цілком можливим подати позов проти кривдників» [§ 45].

Суд не поділяв думку заявника, що нідерландська влада не врахувала його (заявника) явного впливу, шляхом видання матеріалів, на поширення суспільних дебатів, які тоді відбувалися в Нідерландах і стосувалися діяльності BVD.

Свобода слова і обов'язки та завдання представників державної служби. Державні службовці, передусім посадові особи, що займають високий щабель, мають особливий обов'язок дотримуватися певного ступеня розсуду. Такою була позиція Комісії у справі заяви проти Норвегії, де посадова особа високого рангу, яка мала психічний розлад, стверджувала, що її переміщення на іншу посаду в уряді після того, як він привселюдно звинуватив державу у встановленні спосте­реження за ним, є порушенням ст. 10. Національні суди відхилили обвинувачен­ня. Комісія зазначила, що: «Залишення на посаді начальника відділу особи, яка справляє враження психічно неврівноваженої, зменшило б престиж Міністерст­ва і довіру до нього як у внутрішній, так і у зовнішній сфері» [№ 9401/81, D. R. 27, с 228].

Комісія винесла подібне рішення у британській справі, в якій заявник був по­садовою особою, обіймаючи посаду політичного характеру (політично обмежений пост — politically restricted post) і одночасно був обраний членом ради графст­ва. Його було запрошено взяти участь у телевізійній програмі, але його начальник не дав йому на це дозволу. Всупереч забороні, він брав участь у тій програмі, яку було присвячено його роботі. У результаті його було піддано дисциплінарному покаранню. У тій справі Комісія зазначила, що: «Захист розмаїтості думки від пе­реслідування — фундаментальна риса демократичних суспільств, в яких права людини, що містяться в Конвенції, захищені...

Обрані представники мають відігравати спеціальну роль у функціонуванні демократичного суспільства, і очікується, що вони можуть часто опитуватися за­собами масової інформації для того, щоб дати публічний коментар. [Проте,] там де особа, яку обрано представником, також займає іншу посаду, яка, за своєю природою, накладає обов'язки і відповідальність, в даних обставинах повинні бути враховані обидві сукупності обов'язків. У обставинах, де обов'язки, що виникають з однієї посади можуть виконуватися за рахунок інших обов'язків, звичайно, оцінка таких суперечливих зобов'язань — особисте питання. Проте, якщо, як це було в цій справі, користування свободою вираження поглядів тягне за собою відповідальність особи перед державою, з огляду на її знання, отримані завдяки його праці у вразливому Міністерстві, ст. 10 Конвенції припускає мож­ливість, що національні органи влади можуть цілком законно самостійно оціню­вати такі суперечливі обов'язки, якщо так необхідно чинити в демократичному суспільстві для однієї з цілей п. 2 ст. 10» [№ 10293/83, D. R. 45, с 41].

Дуже схожий фактичний стан мала інша британська справа, в якій Суд виніс вирок у 1998 р. У справі Ахмед і інші чотири службовці обіймали в органах самовря­дування Лондону посади політичного характеру, так як окреслив їх міністр охоро­ни довкілля. У зв'язку з тим вони не могли ні бути кандидатами на посади, які обіймаються в результаті виборів, ні відмовитися від партійних посад. На думку

Суду, тут не було порушення ст. 10 Конвенції, оскільки свобода слова не може означати перенесення партійних спорів до урядів.

У справі Ахмед і інші Суд повторив своє положення, згідно з яким там, де в гру входить свобода висловлювань працівника державної служби, влада має певні межі вільного прийняття рішень з огляду на обов'язки і відповідальність тих осіб як державних посадових осіб (§ 61). Отже, Суд визнав, що наказ міністра, який накладав обмеження на політичну діяльність службовців місцевих влад, є припу­стимим у світлі ст. 10 Конвенції (§ 63). Ужиті заходи не були непропорційними. Тому «держава не може бути звинувачена у порушенні свободи слова через ухи­ляння від переговорів між роботодавцем і заінтересованими посадовими особами у справі впровадження обговорюваних обмежень, ані за охоплення тими обме­женнями майбутніх посадових осіб, які обіймають посади політичного характе­ру». Суд погодився з позицією уряду, що у тій справі йшлося не про унеможливлення службовцям будь-яких коментарів у політичних справах, а про уникання ними таких відповідей, які були б визнані місцевими виборцями такими, що зневажають або суперечать поглядам якоїсь політичної партії.

В іспанській справі Кастеллс заявником був сенатор, засуджений за загрозу безпеці країни через спроби дискредитації демократичних інституцій. Він видав у 1979 р. статтю, що звинувачувала уряд в участі в нападах збройних груп правих і вбивств басків, що виявилося правдою 20 років опісля. Іспанські суди не були пе­реконані щодо певної підстави розпочати кримінальну справу. Як зауважив Суд в одному з вироків, виявилося, що метою діяльності влади була не охорона гро­мадського порядку і національної безпеки, а збереження гідності уряду. Заяви Кастеллса, аби розпочати розгляд доказів щодо правдивості наведених ним фактів і їхньої загальновідомості, були відкинуті судами, оскільки вивчення тих доказів було неприпустимим з огляду на звинувачення в образі державних інститутів.