219 3.20. Характеристика виняткових випадків, коли не потрібне вичерпання національних засобів захисту.

Відповідно до вимог п. 1 ст. 35 Конвенції, однією з умов прийнятності такої скарги є вичерпання всіх національних засобів захисту прав людини.

Європейський суд займає досить гнучку позицію щодо правила про вичерпан­ня національних засобів захисту. Якщо реалізація цього захисту невиправдано затягується, Суд може визнати ці засоби вичерпаними. Суд «реалістично оцінює не тільки наявність формальних засобів захисту в правовій системі відповідної держави-учасниці, але також і загальний правовий і політичний контекст, у якому ті діють, також як і особисті обставини апелянта». Тяганина і невиправдані перерви в розслідуванні можуть бути взяті Судом до уваги при вирішенні питан­ня щодо вичерпання засобів захисту.

Якщо діяння, оскаржене апелянтом у принципі підлягає кримінальному переслідуванню, але спроба притягти винних до кримінальної відповідальності ні до чого не призвела, Суд не вимагає порушення позову про відшкодування шко­ди для дотримання правила ст. 35 § 1.

У рішенні від 5 квітня 2005 р. за справою Афанасьев проти України Європейсь­кий суд з прав людини визнав порушення ст. 13 Конвенції через те, що «за скаргою заявника державні органи здійснили поверхову перевірку і лише допитали можли­вих порушників. Вони прийняли заперечення працівників міліції «за чисту моне­ту» та відмовили в порушенні кримінальної справи проти них попри свідчення за­явника та незаперечні тілесні ушкодження в нього. Кримінальне розслідування скарги заявника почалося лише більш ніж через рік після подій. Суд згоден із заяв­ником у тому, що недоліки на початковій стадії розгляду його заяви суттєво впли­нули на подальший хід розслідування загалом. Багато свідків були допитані пізніше травень-листопад 2001 р.) тому

й не могли чітко свідчити щодо подій у березні 2000 р. Суд також зауважує, що в двох випадках національні суди відзначали суттєві недоліки в розслідуванні: більшість свідків були допитані лише після тривалої за­тримки, у той час як деякі інші свідки не були допитані взагалі. На думку Суду, ці недоліки самі собою дають достатні підстави для висновку, що органи влади не ви­конали своїх зобов'язань за ст. 13 Конвенції» (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьев проти України (Afanasyev v. Ukraine) від 5 квітня 2005 p.).

Неможливо залишити поза увагою той факт, що в Україні існує дуже обмеже­не коло засобів захисту прав людини. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, не кожен елемент національної системи може бути визнаний ефек­тивним засобом захисту прав людини. Лише правові засоби повинні бути вичер­пані. Тобто справа повинна обов'язково бути розглянута всіма органами, до повноважень яких належить розгляд справи по суті. Так, у справі 7729/76 щодо депортації з Великої Британії Комісія зазначила, що заявник не повинен зверта­тися до дорадчого журі присяжних, оскільки цей орган не має повноважень розглядати справу по суті.

У цьому випадку необхідно звернути увагу на інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена), адже саме його часто згадують як одного з дійових механізмів захисту прав людини в Україні. Відповідно до чинно­го законодавства до функцій Уповноваженого належить, зокрема, здійснення парламентського контролю з метою захисту, дотримання та запобігання пору­шенню прав людини. Єдиним можливим засобом впливу омбудсмена є звернен­ня до Конституційного Суду України з клопотанням щодо відповідності Консти­туції України законів та інших правових актів, які стосуються прав та свобод лю­дини і громадянина та офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також до судів загальної юрисдикції про захист прав і свобод людини, яка за ста­ном здоров'я чи з інших поважних причин не може цього зробити. В інших ви­падках Уповноважений може направити подання про вжиття відповідних заходів щодо усунення виявлених ним порушень прав і свобод. Подання є обов'язковим для органів, яким вони адресовані. Як бачимо, до функцій Уповноваженого з прав людини не належить розгляд справи по суті; отже, звернення до нього не може бути визнаним засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції.

Відповідно до положень ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто основоположним елементом системи захисту прав людини в Україні є судова система.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційний Судом України та судами загальної юрисдикції. Але роль Конституційного Суду України у захисті прав лю­дини все ще залишається нез'ясованою до кінця. Відповідно до положень ст. 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p., грома­дяни мають право безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України з питань тлумачення норм Конституції і законів України. Конституційний Суд не розглядає справи по суті і результатом розгляду звернення не може бути компен­сація шкоди конкретному громадянинові.

У зв'язку з наведеним вище, цікавим є роз'яснення Європейського суду у справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983). Суд зазначив: «Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації».

Отже, Конституційний Суд України теж не може розглядатись як засіб захис­ту прав людини в розумінні Конвенції.

Чинна система загальних судів далеко не досконала і не всі стадії процесу можуть бути визнані стадіями захисту прав людини. У більшості випадків працює двоступенева, а в окремих випадках навіть одноступенева система судового захис­ту прав людини. Перед поданням скарги до Європейського суду особа повинна звернутися за захистом своїх прав до національних судів усіх рівнів, аж до найви­щих органів, до повноважень яких належить розгляд такого виду справ. Тут слід зазначити, що особа повинна використати лише загальнодоступні засоби. Загаль­нодоступність полягає у можливості кожної заінтересованої особи у разі зазіхання на її права особисто звернутися до відповідного органу з заявою про відновлення, захист, охорону чи запобігання порушенню цих прав. Така заява повинна бути без­посередньою підставою для відкриття провадження у справі, а не відкриття спра­ви у винятковому (надзвичайному) порядку. З цього приводу Європейський суд, у справі Де Беккер проти Бельгії, зазначив, що засіб не може бути визнано як такий, що необхідно вичерпати, відповідно до принципів міжнародного права, якщо він спрямований на здобуття прихильності, а не на відстоювання права. В іншій справі (№ 299/57) вказано, що засоби, які є виявом милості, прихильності (grace), не є серед тих, які повинні бути вичерпані відповідно до вимог Конвенції залежно від галузі відносин, з приводу яких виник спір на стадії процесу, існують різні мож­ливості для судового захисту прав та свобод людини.

Першим прецедентом щодо України стала ухвала Суду з прав людини від 4 травня 1999 р. у справі № 41974/98 Кучеренко проти України. У ній Суд дав роз'яснення щодо вичерпання національних засобів захисту, зокрема, щодо звер­нення зі скаргою у порядку нагляду як одного з елементів. Суд зазначив, що оскільки заявник не має права самостійно вимагати перегляду рішення (згідно з чинним законодавством це може зробити лише прокурор, голова суду, який виніс рішення, чи їх заступники), то перегляд справи у порядку нагляду, передбачений національним законодавством України, є «надзвичайним», таким, що не перед­бачений п. 1 ст. 35, засобом. Отже, він не може бути взятий до уваги при визна­ченні того, чи має Суд юрисдикцію розглядати заяву, з огляду на несумісність цієї заяви з положеннями Конвенції. Перегляд рішення суду у порядку нагляду теж не Е засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції. Тобто практично всі зга­дані вище засоби захисту прав людини, що існують на сьогодні в Україні, не відповідають європейським стандартам.

 

< Попередня   Наступна >