Статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, прийнятого у Парижі 20 березня 1952 p., було гарантовано захист права власності. Згідно з нею кожна фізична або юридична особа має право мирно во­лодіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принци­пами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежу­ють право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих

Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна «в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом». Вона може також «вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів» або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить широко тлумачить поняття «юридична особа».

Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також:

акції компаній (пояснення Європейського суду у скаргах № 8588/79 т № 8589/79 Бреймлід і Мальстром проти Швеції);

позов

рішення арбітражного органу в зв'язку зі спором (Справа Грецькі нафт реробні заводи «Стерн» проти Греції);

законні розрахунки на те, що існує певне становище (Справа Компанії «Иайн Веллі девелопментс Лтд» проти Ірландії);

господарські інтереси, пов'язані з управлінням бізнесом, а також управ­ління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи тощо) (Справа Іатрідк проти Греції, Справа Ван Марле та інші проти Нідерландів);

право на пенсію (якщо протягом якогось періоду робилися внески) (Спра­ва Мюллер проти Австрії).

У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував, що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звер­нувши увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.

У кількох заявах йшлося про те, що різного типу дозволи з погляду осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювалися як власність згідно зі ст. 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом ст. 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеи (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж алкогольних напоїв справді було порушенням ст. 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноваже­них органів Швеції.

У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що добре ім'я (good will) за певних обставин теж може розглядатися як «власність» за змістом ст. 1 Протоколу № 1:

Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відно­шеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і отже, було власністю за змістом ст. 1.

Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякого володіння власністю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами право власності не містить у собі права на набуття власності. Так, у справі Макс проти Бельгії (1979), про яку згадувалося вище у зв'язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі ст. 1 Протоколу № 1, але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалося ви­ще у зв'язку зі ст. 4 і про яку йтиметься нижче у зв'язку зі ст. 14, Суд ухвалив рішення про те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала ст. 1 Протоколу № 1.

Термін «власність» поширюється на всі «безумовні права», які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що пов'язані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, пов'язані з публічним правом.

Як бачимо, поняття власності і майна у значенні ст. 1 Першого протоколу до­сить широке. Це цілий спектр економічних інтересів, які потрапляють у сферу дії права власності, включаючи рухоме й нерухоме майно, майнові та немайнові інтереси. І на практиці поняття власності отримало доволі широке тлумачення та застосування. При розгляді справ Хендісайд та Маркс Суд пояснив, що різно­манітні терміни належать до концепції власності у звичайному розумінні цього слова. Але в справі Маркс Суд висловив думку про те, що ст. 1 Першого протоко­лу застосовується лише до існуючої власності тієї чи іншої особи, а не до права набувати власність. Право наслідувати власність не є майновим правом до того часу, поки воно не оскаржується. А отже, гарантії ст. 1 Першого протоколу не приводяться в дію до того часу, поки немає можливості заявити право домагання на власність, що є предметом спору. Правом оберігається лише реально існуюча власність, а не право набувати власність у майбутньому.

Потрібно зазначити, що Європейський суд самостійно оцінює визначення терміна «майно», при цьому воно може відрізнятися від того, яке зазвичай засто­совується у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлу­мачення широко застосовується Європейським судом. Так, у справі Беєлер проти Італії (2000) Суд зазначив, що поняття «майно» у ст. 1 Першого протоколу має ав­тономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є неза­лежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності й, таким чином, як «майно» в цілях даного положення.

Визначальними критеріями для оцінки майна є його економічна цінність, тобто грошова оцінка на підставі об'єктивних чинників, а також ознака реаль­ності майна — майно має бути наявним, оскільки Європейська конвенція не за­хищає майбутні права.

Слід також зазначити, що Європейська конвенція однаково захищає право власності як фізичних, так і юридичних осіб, що часто не відбувається в україн­ському законодавстві. Більше того, фактично створена конкуренція цих норм при застосуванні Цивільного кодексу (права власності фізичних осіб) та Госпо­дарського кодексу (права власності переважно юридичних осіб). Різні норми матеріального права знаходять подальші відмінності й у процесуальних гарантіях судового захисту права власності, що є відмінними в господарських судах і судах загальної юрисдикції.

Другим важливим аспектом застосування законодавства про захист права влас­ності є межі допустимого (розумного) втручання держави в справи власника. Якщо звернутися до українського законодавства, то право власності визначається через класичну формулу: власник може володіти, користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом. А оскільки закон є продуктом передусім державної діяльності, можна тлумачити цей принцип як можливість використан­ня майна на свій розсуд у межах, передбачених державою, або в межах, передбаче­них державою та закріплених у законі.

Так само вимога про те, що будь-яке вилучення чи позбавлення власності по­винно здійснюватися в інтересах «суспільства», напряму згадане у другій нормі ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Третя норма цієї статті також згадує «загальні» інтереси. А отже, будь-яка форма втручання в право власності, неза­лежно від того, яка норма поширюється на неї, повинна відповідати вимогам про наявність законної мети — інтересів суспільства.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручан­ня в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об'єднаного Королівства). Іншими слова­ми, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втру­чання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку держав­них органів, зокрема органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судо­вої влад, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого протоколу забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.

Втручання має бути законним, тобто здійснене на підставі закону. При цьому під законом Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (foreseeable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність» закону означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та в окремих осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, які можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Розглядаючи питання захисту права особи на мирне володіння майном, необ­хідно згадати позицію Європейського суду, за якою «позбавлення майна згідно із другою нормою може бути виправданим тільки якщо доведена, крім іншого, наявність «інтересів суспільства» та «умов, передбачених законом». Більше того, будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип пропорційності. Як Суд неодноразово зазначав, повинен бути встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту основних прав індивіда.

Найбільша кількість рішень Європейського суду з прав людини стосувалася невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів, що були пов'язані із захистом володіння своїм майном. До цієї категорії справ можна віднести рішення по суті в справах: Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Науменко проти України, Ду-бенко проти України, Михайленки та інші проти України, Деркач та Палек проти України, Шаренок проти України, Кацюк проти України та ін. Кількість таких справ збільшується з кожним роком.