Практика Європейського суду виходить із того, що встановлення державою окремих заборон щодо реалізації права власності на майно, а також використан­ня державою заходів забезпечення з метою домогтися сплати податків слід розглядати як факти втручання держави в мирне володіння майном, що визна­чається як одне з фундаментальних прав людини. Такі факти мають аналізувати­ся щодо їх обґрунтованого застосування, тобто законності, доцільності та про­порційності. Як свідчить аналіз практики, у цій сфері державні податкові органи України часто-густо припускаються порушень і норм законодавства, і загальних принципів права в цілому.

У своєму тлумаченні вислову «мирне володіння» Комісія та Суд часто розрізняють поняття «позбавлення власності» і «контроль за її використанням». Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржилися на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за ст. 1 Першого протоколу. Суд ухва­лив, що хоча подібне відчуження теоретично залишало за власниками право ко­ристуватися та розпоряджатися своєю власністю, однак практично їхні можли­вості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, встановлені обмежень на корис­тування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбав­лення власності, встановлення контролю за її використанням і було надане відшкодування.

Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства І 1987) і Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (1986). В останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозво­ляло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши порушення права на власність, Суд зазначив:

«Поняття суспільний інтерес» обов'язково має розширене тлумачення... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є суспільний інтерес, коли ці рішення грунтуватимуться на розумних міркуваннях.

Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціаль­ної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним інте­ресам», навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею».

Із тексту ст. 1 Першого протоколу і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли йдеться про критерій «суспільні інтереси», порівняно з критерієм «необхідності в демократичному суспільстві», який представлено та­кож і в інших статтях Конвенції. Французький уряд вийшов за визначені для ньо­го межі розсуду у своїй концепції «загального інтересу» при забезпеченні сплати датків, про що йшлося у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення держа­вою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою покупця будь-якої нерухо­мості з єдиною метою — забезпечити неухилення від сплати податків — завдав за­явниці значної шкоди. Тому було визнано порушення ст. 1 Першого протоколу.

Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предмете суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші про­ти Греції (1996). У цих справах йшлося про експропріацію власності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлю­вав неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по впорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію позбавленим влас­ності особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала ст. 1 Першого протоколу.

Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим самим цю особу можливості користуватися, розпоряджатися : володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права на во­лодіння своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччи­ни (1996), в якій він не погодився з численними аргументами, які наводилися уря­дом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допусти­ти громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що «фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода».

Суд розглянув кілька справ, у яких власники помешкань скаржилися на кон­троль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера. яку було згадано вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли домогтися виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання. Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке йшла мова, і в якому на той час проживали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулися до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винаймання якого буде коштувати їм дешевше. У цьому випадку порушення ст. 1 Першого протоколу не було. Однак в іншій справі — Сколло про­ти Італії (1995) — було допущено порушення цього положення, тому що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його clv '". проживати у зазначеному помешканні.

Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за ви­користанням власності в зв'язку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії (1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна. що належало особі, яку підозрювали у зв'язках з мафією. Не знайшовши у цьому випадку порушення ст. 1 Першого протоколу, Суд акцентував увагу на тому, з якою метою мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається уряд, який веде боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не виз­нав порушення у справі, в якій йшлося про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак, відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне ко­ристування власність після закінчення відповідних розслідувань.

Суд розглянув кілька справ, де заявники скаржилися на труднощі, з якими їм довелось зіткнутися при отриманні компенсації за власність, якої вони були поз­бавлені. Для того щоб визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимо­гам, що містяться у ст. 1 Першого протоколу, Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють питання експропріації та відшкодування Щубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох проце­дур (справи Цубані та Матош є Сільва, Лда та інші проти Португалії (1996)), збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуван­ням затримки у виплаті (справи Гійємен та Аккус проти Туреччини (1997)).

Суд визнав порушення ст. 1 Першого протоколу у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагалися в окремих випадках використовувати пра­вову казуїстику для того, щоб не виконувати зобов'язання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Дер­жава не може в односторонньому порядку вносити поправки до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, котрих зазнають особи, з якими був укладений контракт. Законодавчий акт також не може скасовувати виплату, пов'язану зі зміною або припиненням контракту {Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами, також не може відмовитися визнавати факт делікту, що мав місце стосовно групи фізичних осіб або щодо держави (Прессос Компаній Нав'єра С. С проти Бельгії (1995)).

У статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод, прийнятого 22 листопада 1984 p., закріплено право не бути при­тягненим до суду або покараним двічі. Згідно з її положеннями нікого не можна вдруге притягнути до суду або покарати в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави. Положення попереднього пункту не перешкоджають по­вторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

Принцип пе bis in idem (заборони притягнення до відповідальності або пока­рання двічі за одне й те саме діяння).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, якщо за перший зло­чин особа притягалася до відповідальності і була покарана в одній державі, то притягнення її до відповідальності і покарання за те саме діяння в іншій державі не є порушенням ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Стаття 4 Протоколу не поширюється і на випадки притягнення до різних видів відповідальності.