Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно з її положеннями кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, вису­нутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Частина 2 ст. 6 Європейської конвенції передбачає, що кожен, кого обвинува­чено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

Відповідно до ч. З Європейської конвенції, кожен, кого обвинувачено у вчи­ненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;

мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також в

якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, — отримувати безоплатну допомогу перекладача.

Ця стаття разом із прийнятими додатковими протоколами за своїм змістом збігається зі статтями 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст. 14 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права. Зазначені статті займають особ­ливе місце в системі правових норм про права людини й основні свободи, тому що в них гарантується найбільш надійна та ефективна система захисту прав і свобод — механізм судового захисту.

Європейський суд неодноразово заявляв про особливо важливе місце, що займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд. Варто зазначити, що численні скарги, що надходять до Європейського суду з прав людини, часто пов'язані саме з порушенням ст. 6 Конвенції. Це пояс­нюється, зокрема, й тим, що скарги на порушення інших статей Конвенції часто виникають внаслідок порушення вимог до справедливого правосуддя. До таких справ входить і низка справ проти України, зокрема, такі: Півень проти України, Трегубенко проти України, Сем Меріт проти України, Світлана Науменко проти України, Войтенко проти України, Жовнер проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України, Бакай та інші проти України, Деркач і Палек проти України.

Стаття 55 Конституції України зазначає, що «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від по­рушень і протиправних посягань». Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч. З ст. 8 Конституції).

Українське законодавче регулювання доступу до суду має загальнодозвільний характер, гарантує право на звернення у судові інстанції та оскарження рішень органів влади й посадових осіб.

Юрисдикція судів поширена на всі правовідносини, що виникають у державі. Однак розширення юрисдикції судів, розвиток суспільних відносин та усклад­нення їхнього правового регулювання призвели також до перевантаження судо­вої системи. Тому судді нерідко самі створюють штучні перешкоди для доступу до правосуддя, зокрема відмовляють у прийнятті заяв. Велика завантаженість зумов­лює порушення розумних строків вирішення судових справ. На сьогодні відсутні достатні правові механізми, які б давали можливість оскаржувати у судовому порядку бездіяльність суддів, зокрема зволікання з вирішенням судових справ. Єдиний спосіб вплинути на суддю у таких випадках — це звернення до суб'єктів, які мають право ініціювати дисциплінарне провадження.

Показниками доступності правосуддя як вимоги, що є складовою права на справедливий судовий розгляд, у будь-якій державі вважаються:

відсутність необгрунтованих перешкод для звернення до суду за захистом та одержання своєчасного судового захисту;

обізнаність людей про систему судів, порядок звернення до них та судову практику;

наявність оптимальної системи судових витрат та розвинутих механізмів надання правової допомоги для найбідніших верств населення;

виконання судових рішень.

Серед найбільш поширених порушень цієї вимоги можна назвати такі:

недоступність або недостатня чіткість інформації, необхідної для звернен­ня до суду;

відсутність доступних для населення консультацій з правових питань;

недоступність текстів судових рішень для осіб, які не є безпосередніми сто­ронами справи; неофіційна і вибіркова їх публікація;

розмір судових витрат часто стає перешкодою для звернення до суду найбідніших верств населення; неефективність механізмів надання державою до­помоги у несенні судових витрат у цивільних та адміністративних справах для ма­лозабезпечених верств населення;

низька якість безоплатної правової допомоги;

незадовільний стан матеріального і фінансового забезпечення судів та ін.

Ще однією умовою реалізації права на справедливий судовий розгляд є пуб­лічність розгляду справ. Судова процедура може вважатися справедливою тільки тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагаль­ності, диспозитивності, гласності й відкритості, обов'язковості виконання судо­вих рішень. Будь-які обмеження цих засад можливі тільки як виняток і лише у передбачених законом, обґрунтованих випадках, необхідних у демократичному суспільстві.

Публічність і гласність вимагає від суду забезпечити сторонам право знати про час і місце судового засідання у їхній справі, право бути вислуханим у суді, а також знати про всі ухвалені рішення в їхній справі. Негласне проведення судо­вих засідань позбавляло б сторони та інших учасників судового процесу будь-яких гарантій для доведення обґрунтованості своєї позиції.

Відкритість судового процесу надає особам, які не причетні до судової справи, право бути присутніми у судових засіданнях. Відкритим має бути також доступ до судової статистики і судових рішень.

Правова визначеність є одним з основних напрямів справедливості суду та дося­гається насамперед завдяки однозначності і чіткості законодавства. Водночас суд, застосовуючи положення закону, повинен враховувати його цілі і давати таке тлумачення, яке утверджуватиме принцип верховенства права. Відкритий доступ до судо­вих рішень повинен стати однією з найефективніших форм контролю громадсь­кості за діяльністю судової влади. Крім того, відкритість судових рішень сприятиме однаковому застосуванню законів і передбачуваності результатів вирішення аналогічних справ. Обмеження щодо відкритості судових рішень можуть бути встановлені відповідно до закону і тільки в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Важливою гарантією права на справедливий судовий розгляд є розгляд спра­ви упродовж «розумного строку», що гарантує ст. 6 Європейської конвенції. Вка­зана гарантія підкреслює важливість того, що правосуддя повинно здійснюватися без затримок, які можуть підірвати його ефективність та довіру до нього.

Критерій «розумний строк», про який йдеться у п. 1 ст. 6, є суб'єктивним по­няттям, що може варіюватися залежно від того, які саме справи розглядаються — цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду, є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з'ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку».

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із зви­нуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з'ясовується, наскільки така ситуація вплинула на ста­новище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирі­шенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, яка вчинила криміналь­ний злочин. У справі Еклє процес тривав 7 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно зі ст. 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням пору­шенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо про­ти Португалії (1984)).

Усі розглянуті вище справи були пов'язані з кримінальним судочинством. У контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення ст. 6 у випадках, ко­ли процес розлучення тривав дев'ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н. проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкоду­вання збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва про­ти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільно­го судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємо перехрещуються, адміністративні та судові механізми, і якщо в результаті цього збільшуються стро­ки розгляду позовів, це може становити порушення п. 1 ст. 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що три­валість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

Хоч Суд і визнає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більшу тривалість строків розгляду порівняно з розглядом кримінальної справи, однак Суд при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеть­ся про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, котрі отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.

Значення критерію «розумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначеності, в якому знаходиться та чи інша особа через пред'явлення їй кримінального обвинувачування чи у зв'язку з цивільно-правовими відносина­ми. Кінцевим моментом стану невизначеності є момент вступу вироку чи рішен­ня у законну силу чи зняття обвинувачення (закриття кримінальної справи).