Повернення справи на додаткове розслідування є яскравим прикладом пору­шення як строків розгляду справ, так і безпосередньо прав людини у захисті їхніх прав (проміжна резолюція ResDH(2004)14 стосовно судового рішення Євро­пейського суду з прав людини від 25 липня 2002 р. (остаточне від 6 листопада 2002 р.) у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України (прийнято Комітетом Міністрів 11 лютого 2004 р. на 81-й зустрічі міністрів).

Прикладом порушення вимоги щодо розумності строків є рішення Європейсь­кого суду, у справі Меріт проти України (Європейський суд з прав людини, заява № 66561/01, рішення від 30 березня 2004 р). Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, зай­мався в Україні комерційною діяльністю. У зв'язку з підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, йо­го було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталося у 1998 р. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні захо­ди — спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов'язання з'являтися на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, криміна­льна справа щодо нього все ще продовжувала розслідуватися, а його майно зали­шалося під арештом, хоча минуло вже шість років з початку цієї справи.

У цій справі Європейським судом винесено рішення, в якому констатовано порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 (в частині розумності тривалості прова­дження у кримінальній справі) та ст. 13 (в частині відсутності ефективних національних засобів оскарження такої тривалості) Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Україна зобов'язана сплатити за­явнику 2500 євро моральної шкоди і 1500 євро судових витрат.

З погляду Європейського суду судовий розгляд справи стосовно кримінально­го обвинувачення має розглядатися в розумні строки. Це поняття є достатньо ши­роким, а тому за роки своєї діяльності Європейський суд неодноразово вказував, що встановлені три критерії, згідно з якими визначається «розумність» строку розгляду справи: складність справи, поведінка заявника, поведінка органів влади.

Виходячи із фактів цієї справи, тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що відповідає принципу «розумності» строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Європейський суд зробив ще одне зауваження Україні — в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутній ефективний засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання компенсації у випадку, коли строки все ж такі порушені.

Цікавою щодо розумності строків є справа Трегубенко проти України. У ній Європейський суд одностайно визнав порушення Україною п. 1 ст. 6 Європейсь­кої конвенції в контексті можливості винесення протесту суддею ВСУ на судове рішення, що вже набуло законної сили. Беручи до уваги фінансовий та соціаль­ний статус заявника, його вік та стан здоров'я, суд визнав, що скасування цього рішення також становить непропорційне втручання в його права щодо користу­вання своєю власністю. Тому Суд також одностайно визнав порушення ст. 1 Про­токолу № 1 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і присудив заявнику 3 тис. 536 евро за нанесені йому збитки, а також 5 тис. евро за нанесену йому моральну шкоду.

Важливою гарантією є також незалежність і безсторонність суду. Незалежність судової влади та її рівноправність з іншими гілками державної влади є ознаками правової держави, в якій кожен громадянин має право на захист своїх прав і сво­бод повноважним, незалежним, неупередженим і об'єктивним судом.

Згідно з Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 29 листопада та 13 грудня 1985 р., на кожну державу — члена ООН покладається зобов'язання виділяти відповідні кошти, що давали б змогу судовим органам на­лежним чином виконувати свої функції. Незалежність судових органів гаран­тується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов'язані поважати незалежність судових органів і дотримува­тися її (пункти 1 та 7).

Пункт «б» ч. 2 принципу 1 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи що­до незалежності судочинства від 13 жовтня 1994 р. зазначає, що виконавча та законодавча влади повинні забезпечити незалежність суддів і протидіяти будь-яким спробам позбавити їх незалежності.

Крім того, Віденська декларація і Програма дій, прийнята на другій Всесвітній конференції з прав людини 25 червня 1993 p., наголосила на необхідності належним чином фінансувати установи, які здійснюють правосуддя (п. 27).

Згідно з положеннями ст. 6 Європейської хартії про статус суддів «судді мають право на винагороду, рівень якої повинен бути таким, щоб вони були захищені від тиску при прийнятті ними рішень і в роботі взагалі. Розмір винагороди може за­лежати від стажу, від характеру обов'язків, виконання яких доручається суддям у професійній якості, і від важливості завдань, покладених на них, причому оцінка всіх цих факторів повинна проводитися в умовах гласності. Судді, які досягли встановленого законом віку для виходу у відставку із суддівської посади, повинні одержувати пенсію після виходу у відставку, рівень якої повинен бути якнай­ближчим до рівня їхньої останньої заробітної плати як судді».

При визначенні того, чи є судовий орган незалежним, Європейський суд бере до уваги такі фактори: процедуру призначення його членів; тривалість їхньої служби; існування гарантій, що перешкоджають здійсненню тиску на них, а також те, чи має цей орган зовнішні атрибути незалежності (див. рішення Євро­пейського суду з прав людини у справі Кемпбелл й Фелл проти Об'єднаного Королівства, 28 червня 1984 р.).

Європейський суд з прав людини ухвалив, що судовий орган повинен бути не­залежним як від виконавчої влади, так і від сторін у справі (див. рішення Євро­пейського суду з прав людини у справі Рінгайзен проти Австрії, 16 липня 1971 p.).

Організація судової системи і судочинства повинна запобігати будь-яким можливостям чинити тиск на суддів та виникненню обґрунтованих сумнівів в учасників судового процесу у неупередженості суддів при вирішенні справи (див. наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах Енгел (Engel) та інші (1976),Джонг (Jong), Бальєт (Baljet) і Брінк (Brink) (1984), Н.С.М.А. проти Ко­ролівства Нідерланди (1989); Фіндлі (Findlay) (1997), Морріс (Morris) (2002) проти Об'єднаного Королівства; Інкал (Іпсаі) (1998), Сайнер (Sahiner) (2001) проти Туреч­чини). Відповідно до неї, участь військового судді, який перебуває на військовій службі і має офіцерське звання, незважаючи на наявність деяких гарантій його незалежності, викликає сумнів у його незалежності і неупередженості та є пору­шенням п. 1 ст. 6 Європейської конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Сіраклар проти Туреччини від 28 жовтня 1998 p.).

У справі Добертен проти Франції Європейський суд відзначив ліквідацію у Франції Суду національної безпеки і Паризького військового суду як таку, що покликана поліпшити забезпечення права на справедливий суд, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі До­бертен проти Франції від 25 лютого 1993 p.).

Складовою права на справедливий судовий розгляд є право на правову допо­могу. Європейська конвенція не містить чіткого вираження гарантії права на без­коштовну юридичну допомогу в процесі розгляду цивільних справ. Але Євро­пейський суд виніс рішення, відповідно до якого правова допомога повинна надаватись у тому випадку, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Консти­туція України у ст. 59 закріплює право кожного на правову допомогу.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, держава повинна гарантувати допомогу правника, якщо «це необхідно для забезпечення реального доступу до правосуддя або у разі, якщо у деяких категоріях справ за внутрішнім законодавством деяких держав-учасниць є обов'язковим юридичне представ­ництво, або ж у разі складності процесу» (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Айрей проти Ірландії від 9 жовтня 1979 р.). На виконання стан­дартів, виведених Європейським судом з прав людини, у більшості держав — членів Ради Європи запроваджено процедури надання правової допомоги безоплатно або за доступну плату і в цивільних та адміністративних справах.

У розумінні Європейського суду право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого ст. 6 Конвенції.

Відповідно до Рекомендації № R (93)1 Комітету міністрів Ради Європи, дер­жавам-членам щодо ефективного доступу до закону і правосуддя для найбідніших прошарків населення від 8 січня 1993 p., держави мають сприяти ефективному доступу найбіднішого населення до судів, зокрема через надання правової допомоги у судах у всіх змагальних чи незмагальних процесах, покриття вартості правової допомоги. Державам також рекомендується заохочувати ство­рення консультаційних центрів у районах проживання бідних.

Однією з найбільших перешкод реалізації права на справедливий судовий захист є невиконання судових рішень. Скарги на порушення ст. 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням рішень національних судів становлять найбільшу части­ну серед заяв до Європейського суду з прав людини проти України. Йдеться про невиконання судових рішень у цивільних справах, насамперед щодо стягнення заборгованості з заробітної плати та соціальних виплат.

Європейський суд приділяє особливу увагу тривалості виконання рішення в світлі заходів, вжитих державою для прискорення вирішення внутрішніх систе­матичних проблем (остаточна ухвала щодо прийнятності у справі Сокур проти України; рішення у справах Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Ромашов проти України). У своїх рішеннях Суд зазначає, що, не виконуючи рішення суду, державні органи позба­вили положення п. 1 ст. 6 будь-якого сенсу.

Необхідно враховувати той факт, що порушення були констатовані через тривалість виконання рішень національних судів. У згаданих справах рішення виконувалися протягом чотирьох-шести років, за що Європейський суд присудив заявникам до сплати від 2000 до 3200 евро компенсації моральної шкоди кожно­му. При цьому розмір компенсації значно перевищував суму заборгованості. Тоб­то, практика Європейського суду свідчить, що розмір присудженої заявнику ком­пенсації значною мірою залежить від строку невиконання рішення суду.

У справі Шмалько проти України Європейський суд наголосив, що п. 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовне будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати по­зов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзор­ним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незро­зуміло, якби ст. 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторо­нам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити ст. 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже. для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюва­тися як складова судового розгляду.