201 3.4. Заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Відповідно до ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що при­нижує гідність, поводженню або покаранню.

Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вста­новлює безумовну заборону «катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження й покарання», — або «поганого поводження» (ill-treatment), як узагальнено його визначає Європейський суд з прав людини. На відміну від більшості норм у сфері захисту прав людини, ця заборона не знає відступів ні за яких обставин, і порушення її не може бути виправданим.

Проте Конвенція не дає визначень для понять, використаних у статті 3. її зміст охоплює практично будь-які акти чи обставини, що можуть містити елемент «по­ганого поводження». На відміну від Конвенції ООН проти катувань, яка встанов­лює такі ознаки «катування», як: 1) специфічна мета — «одержати... відомості чи визнання, покарати... за дії.., залякати чи примусити...»; 2) «причину, засновану на дискримінації будь-якого характеру», ст. З Європейської конвенції таких об­межень не містить. Це дало можливість Європейському суду поширити дію ст. З Європейської конвенції на ситуації, де такі ознаки відсутні.

Та слід пам'ятати, що незважаючи на широкий зміст ст. З, Конвенція заборо­няє не будь-яке насильство чи примус. «Погане поводження» передбачає, що певне фізичне чи психічне насильство застосовується з незаконною метою чи нерозмірно з законною метою, а це іноді вимагає оцінки складної сукупності обставин. Певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент законних дій або викликатися необхідністю. Так, Суд не встановив пору­шення ст. З у застосуванні протягом мі

сяця наручників та інших засобів до психічно хворої людини через її агресивну поведінку. Суд виходив з того, що «заходи, викликані терапевтичною необхідністю, не можуть вважатися нелюдсь­кими чи такими, що принижують гідність».

Аналогічним є підхід Суду до визначення покарання, що принижує гідність. Стаття 3, забороняючи «нелюдське» чи «таке, що принижує гідність» покарання, має на увазі відмінність між таким покаранням і покаранням взагалі. На думку Суду, для того, щоб покарання було «таким, що принижує гідність» і порушувало ст. З, пов'язані з ним образа чи приниження (humiliation or debasement) мають сягати особливого ступеня і відрізнятися від звичайного елемента приниження. Оцінка його, за станом речей, відносна: вона залежить від усіх обставин справи \т зокрема, від характеру покарання та способу й методу його виконання.

Суд, наприклад, не визнав порушення ст. З у можливому несприятливому впливі «дорослого» судового процесу на малолітніх підсудних (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999; T. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999). Також не було встановлено порушення Конвенції в дис­циплінарному покаранні ув'язненого, хоча воно передбачало обов'язки з приби­рання, менш комфортні умови утримання, обмеження передач, свободи пересу­вання та ін. (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §§ 103—112).

Однак, по-перше, застосовані з законною метою насильницькі заходи мають бути помірними до вимог конкретної ситуації. У справі Rehbock Суд, наприклад, не визнав, що обставини арешту виправдовували заподіяний апелянту подвійний перелом щелепи і знайшов, що «застосоване насильство було надмірним і невиправданим у цих обставинах» (Rehbock v. Slovenia judgement of 28 November 2000, § 76). По-друге, законна мета повинна дійсно існувати. Наприклад, Суд визнав таким, що принижує гідність, поводженням обшук роз­дягненого догола ув'язненого, хоча такий захід іноді може бути виправданим. Однак у цьому випадку таку необхідність не було доведено, і, крім того, Суд узяв до уваги, що при обшуку не тільки не було дотримано належну процедуру, а й форма його проведення була образливою (Iwanczuk v. Poland judgement of 15 November 2001, §§ 58—59). В іншій справі «принижуючим» було визнане про­ведення обшуку ув'язненого в присутності особи іншої статі (Valasinas v. Lithuania judgement of 24 July 2001, §117).

Деякі елементи поганого поводження можуть бути присутніми в інших пору­шеннях прав людини. Наприклад, дискримінація або позбавлення волі самі по собі можуть містити певний елемент принизливості і призвести до несприятли­вих психологічних наслідків для особи. Однак якщо ці принизливі елементи не сягають «мінімального рівня жорстокості», Суд не розглядатиме це як порушен­ня ст. З, а обмежиться констатацією порушення, що превалює. Наприклад, у справі Olsson проти Швеції Суд не став обговорювати з погляду ст. З відібрання ди­тини в одного з батьків, а обмежився лише констатацією порушення ст. 8 Кон­венції (Olsson v. Sweden judgement of 24 March 1988, Series A no 130, § 86). В іншій справі про порушення права на приватне життя Суд вирішив, що «хоча розглянуті правові норми, можливо, містять певний аспект, який апелянти могли відчувати як образливий, вони не утворюють поводження, що принижує гідність, яке нале­жить до сфери дії ст. З» (Marckx v. Belgium judgement of 13 June 1979, Series A no 31, § 66). У справі Smith ma Grady проти Великобританії Суд, хоча і відзначив дис­кримінаційну політику Міністерства внутрішніх справ Великої Британії на грунті сексуальної орієнтації апелянтів, але не визнав порушення ст. З, тому що су­купність елементів такого поводження не досягла «мінімального рівня жорсто­кості» (Smith and Grady v. the United Kingdom judgement of 27 September 1999, §§121-122).

Однак Суд не відкидає можливості того, що дискримінація за якою-небудь оз­накою може скласти порушення також і ст. З Конвенції. У певних випадках сама сукупність порушень низки прав по Конвенції щодо окремої категорії осіб може скласти погане поводження. У справі Кіпр проти Туреччини було встановлено безліч порушень прав грецьких кіпріотів. Зокрема, їм за певних умов не дозволя­лося заповідати нерухомість навіть найближчим родичам; у них були значні фактичні та юридичні перешкоди до отримання середньої освіти; була обмежена свобода пересування, що утруднювало як втілення приватних і сімейних прав, так і здіснення релігійних обрядів. Суд вирішив, що «розглянуті порушення були спрямовані проти громади грецьких кіпріотів Карпаса на тій лише підставі, що ті належать до цієї категорії осіб. Поводження, якого вони зазнали ... можна пояс­нити лише їх відмінностями від турецьких кіпріотів, а саме їхнім етнічним похо­дженням, расою та релігією» (Cyprus v. Turkey judgement of 10 May 2001, §§ 245, 292-293, 307, 309).

Також у деяких справах, пов'язаних зі знищенням майна, Суд визнав елемент «поганого поводження» достатньо значним, щоб установити порушення ст. 3.

Під час обговорення питання, чи можна в тому або іншому випадку говорити про порушення ст. З Конвенції, Суд використовує базове поняття «мінімального рівня жорстокості» (minimal level of severity) заподіюваних страждань. Але і понят­тя «страждання» досить складно визначити, тому що воно включає як суб'єктив­ний, так і об'єктивний моменти. Суд намагається з'ясувати певні об'єктивні обставини, що дають змогу — спираючись на практичний досвід — як установи­ти факт перенесених страждань, так і визначити їх силу.

Спектр обставин, що довелося розглядати Суду, досить широкий, і кожна ка­тегорія випадків вимагала свого підходу до оцінки розглянутих обставин. Прак­тично неможливо дати усталену класифікацію обставинам, які Суд бере до уваги, коли оцінює, чи досягло поводження необхідного «мінімального рівня жорсто­кості». Суд враховує «характер поводження чи покарання, в якій обстановці, яким чином і якими методами воно здійснюється, його тривалість, його фізичні чи психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік і стан здоров'я по­терпілого» (V. v. the United Kingdom judgement of 16 December 1999, § 70; Soeringv. the United Kingdom judgement of 7 July 1989, Series A no 161, § 100; Cruz Varas and Others v. Sweden judgement of 20 March 1991, Series A no 201, § 83; Nsona v. the Netherlands judgement of 28 November 1996, § 92).

Можна відзначити певну зміну в підході Суду до оцінки тих чи інших обста­вин. Якщо раніше Суд надавав більше значення наслідкам, які мали поводження, що оскаржується, для фізичного здоров'я потерпілого, то тепер більшу вагу здобувають інші чинники.

Наприклад, у рішенні у справі Ірландія проти Великої Британії Суд відмовив­ся розцінити як катування п'ять методів допиту, застосованих силами безпеки до підозрюваних, хоча вони «спричиняли якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні сильні фізичні і психічні страждання особам, які зазнавали їх, а також призводили до гострого психічного розладу під час допиту. Хоча п'ять методів, що застосовуються в сукупності, без сумніву становлять нелюдське і принижуюче гідність поводження, хоча їх метою було одержання зізнання, імен інших осіб і відомостей, і хоча вони використовувалися систематично, вони не заподіювали особливо сильних і жорстоких страждань, які має на увазі... слово «катування» (Ireland v. the United Kingdom judgement of 18 January 1978, Series A no 25, § 167).

У справі Selmouni проти Франції Суд розцінив поводження, якого зазнав апе­лянт, як катування, хоча здоров'ю апелянта не було заподіяно надто серйозної шкоди. До уваги були взяті різні фактори: численність ушкоджень (медичні об­стеження виявили ушкодження на усім тілі апелянта), знущальний і мерзенний характер поводження, зазнаного апелянтом, неодноразовість і тривалість зну­щань, а також мету такого поводження — одержання зізнання апелянта (Selmouni v. France judgement of 28 July 1999).

Така зміна в оцінці відповідає загальній тенденції до «більш жорсткого підходу до оцінки попрания фундаментальних цінностей демократичного суспільства».

Хоча Суд у цьому випадку говорив про зміну межі між поняттями «катування» та «нелюдського поводження», однак можна з достатньою впевненістю говорити про таку саму тенденцію у визначенні «мінімального рівня жорстокості». Тому те, що два десятки років тому могло не визнаватися «поганим поводженням», сьогодні чи завтра може бути витлумачене як порушення ст. З Конвенції.

Під час застосування Конвенції Суд установив певні відмінності між поняття­ми «катування», «нелюдське поводження» та «таке, що принижує гідність, пово­дження». Шкала оцінок," що застосовує Суд, не має визначених меж. Важко заздалегідь передбачити, які особливості справи переконають Суд кваліфікувати поводження як «катування» на відміну від менш тяжкого порушення ст. З — «нелюдського» чи «такого, що принижує гідність, поводження». «Щоб визначи­ти, чи може та чи інша форма поганого поводження розцінюватися як катування, Суд має врахувати відмінність, що міститься у статті 3, між цим поняттям і поняттям нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Як вже відзначалося, ця відмінність була втілена в Конвенції, щоб надати можливість затаврувати термінам «катування» тільки навмисне (deliberate) нелюдське повод­ження, яке викликає дуже сильні і жорстокі страждання» (Aksoy v. Turkey judge­ment of 18 December 1996, Reports... 1996-VI, § 63).