Підхід Суду до доказів визначається конкретними обставинами справи. На відміну від інших порушень Конвенції розгляд щодо можливого порушення ст. З найчастіше викликає проблеми встановлення фактів. Якщо при порушенні інших статей Конвенції питання іноді зводиться до вирішення питань права, з яких сторони дотримують різних думок, то щодо «поганого поводження» Суду майже завжди доводиться вирішувати, чи відбулася сама подія, особливо якщо мова йде про застосування насильства агентами держави. Оскільки погане пово­дження, як правило, становить злочин за національним законом держави-учас­ниці, то особи, які припустили таке поводження, намагаються приховати або сам факт, або свою причетність до цих подій. Дуже часто ці злочини відбуваються в місцях позбавлення волі, коли потерпілий цілком знаходиться в руках поліції чи інших агентів держави, і для нього вкрай важко забезпечити докази зазнаного ним поганого поводження.

При вирішенні питання щодо порушення ст. З Конвенції Суд має переконати­ся «поза розумним сумнівом» в існуванні самої стверджуваної події. Однак з огля­ду на труднощі в доведенні, Суд може дійти до такого переконання на підставі «сукупності досить міцних, ясних і погоджених висновків чи такого ж роду не спростованих фактичних презумпцій».

Європейський суд не розглядає питання щодо персональної відповідальності тієї чи іншої особи, а виносить рішення щодо міжнародної відповідальності дер­жави. На це важливо звернути увагу, визначаючи предмет доведення. Апелянту не обов'язково доводити причетність певних осіб до застосування насильства, він іноді навіть не в змозі їх впізнати. Наприклад, апелянту досить довести, що тілесні ушкодження заподіяні в період перебування його в поліції, аби скинути із себе тягар доведення. У такому випадку вже на державі лежить обов'язок надати «повне і достатнє пояснення у відношенні того, яким чином була заподіяна шкода». У справі Sevtap Veznedaro glu проти Туреччини було встановлено порушення ст. З лише тому, що таке пояснення не було надане.

Значний тягар доведення лягає на державу, якщо стверджується порушення ст. З у зв'язку з невиконанням державними органами позитивних обов'язків. Суд виходить із презумпції невиконання обов'язків. Так, у згаданій вище справі Кеепап проти Великої Британії ut було встановлено, що самогубство потерпілого було безпосереднім наслідком недостатньої турботи тюремної адміністрації. Однак Суд у своєму рішенні вказав, що «це ускладнення не є вирішальним в пи­танні, чи виконали органи влади свої зобов'язання за статтею 3 захистити Марка Кінана від поводження і покарання, які суперечать цьому положенню». Суд узяв до уваги обставини (у тому числі і повну відсутність записів у медичному жур­налі), які доводять недостатнє спостереження за психічним станом апелянта всупереч поінформованості адміністрації про його схильність до суїциду.

Хоча органи Конвенції мають великі повноваження з дослідження доказів, Суд не завжди використовує ці повноваження, оскільки «усвідомлює допо­міжний характер своєї ролі і має обачно приймати на себе роль суду факту першої інстанції».

В інших категоріях справ Суд досить часто спирається на висновки національ­них органів, особливо судів. Під час розгляду порушень щодо ст. З Суд, залежно від обставин, може взяти до уваги висновки національних органів. Наприклад, у справі Klaas проти Німеччини Суд не переглядав несприятливу для апелянта оцінку національних судів, оскільки були відсутні «переконливі обставини, щоб змусити його відступити від висновків, до яких дійшли ці суди». В іншій справі Суд спирався на висновки органів виконавчої влади, які, на його думку, мали великий досвід в оцінці заяв щодо застосування катувань у Чилі.

Але Суд також може не взяти до уваги висновків національних органів і спи­ратися на власну оцінку, як, наприклад, у справі Rehbock проти Словенії, де розслідування було розпочате лише через п'ять місяців після інциденту і прово­дилося силами підрозділу, співробітники якого були причетні до розслідуваної події. Суд може дійти до інших висновків, навіть якщо у нього не викликає сумніву об'єктивність оцінок національних судів. «Відповідальність держави за Конвенцією, яка випливає з дій його органів, агентів і службовців, не слід плута­ти з національними правовими питаннями персональної кримінальної відповідальності, розглянутої в національних кримінальних судах. Суд не прагне дійти до будь-яких висновків щодо винуватості чи невинуватості в цьому сенсі». Так, у справі Ribitsch проти Австрії Суд вирішив, що «виправдання офіцера поліції Маркля у кримінальному обвинуваченню судом, зобов'язаним дотриму­ватись принципу презумпції невинуватості, не звільняє Австрію від відповідаль­ності за Конвенцією».

У справах щодо ст. З Конвенції Суду найчастіше доводилося використовувати всі доступні йому засоби для безпосереднього дослідження події, оскільки «коли твер­дження стосуються статей 2 і 3 Конвенції, Суд повинен здійснити особливо ретель­ну перевірку». Крім того, коли мова йде про прямі акти насильства з боку агентів держави, інколи немає ніяких висновків національних органів, оскільки не прово­диться ефективне і невідкладне розслідування заяв про застосування катувань.

Суд при оцінці фактів бере до уваги усні і письмові пояснення апелянта й уря­ду, показання свідків, свідчення апелянта, документи й інші докази, результати перевірок і спостережень делегатів Суду. Суд не зв'язаний якими-небудь зазда­легідь встановленими правилами допустимості доказів, тому оцінює їх, виходячи з обставин кожного випадку.

Особливе значення мають об'єктивні медичні дані отриманих ушкоджень. Однак Суд зважує на те, чи можливо було для апелянта одержати медичні свідоцтва. Наприклад, у справі Текіп проти Туреччини Суд парирував той аргумент Уряду, що апелянт не зміг надати медичних звітів, зазначивши, що держава не вжила ніяких заходів, щоб забезпечити огляд апелянта доктором під час його затримання і після звільнення, хоча той скаржився на погане поводження проку­рору, який був зобов'язаний за законом розслідувати скаргу.

Під час оцінки надійності і достатності показань свідків Суд бере до уваги ба­гато чинників. «У цьому плані поведінка сторін під час одержання доказів має братися до уваги». Суд часто надає значення тому, чи надає уряд допомогу у про­веденні розслідування, наприклад, відмовленню посадових осіб держави давати показання, неможливості одержати ті чи інші документи. У деяких випадках Суд зазначив, що якщо уряд недостатньо співпрацює з органами Конвенції у розслідуванні справи, то він не може посилатися на недостатність доказів, на яких Комісія будує свої висновки. Під час оцінки показань апелянта можуть бра­тися до уваги певні обставини. Наприклад, Суд надав значення тому факту, що протягом 18 місяців апелянт мовчав про те, що був жертвою катувань у Чилі, куди його мали намір вислати органи влади Швеції.

Суд може взяти до уваги оцінки неурядових організацій, особливо коли постає питання про загальну обстановку у певній країні або районі, звичайних методах поліції та ефективності проведення розслідувань. Суд спирався на висновки «Міжнародної амністії» під час розгляду ситуації у штаті Пенджаб (Індія), на вис­новки Європейського Комітету з запобігання катувань під час оцінки умов тримання у в'язниці.

Труднощі в доведенні, а також те, що встановлення обставин події, які можуть розцінюватися як порушення ст. З, значною мірою залежить від ефективних дій національних органів, визначили ще один напрям практики Суду. У справі Assenov проти Болгарії було вирішено, що держава несе не тільки обов'язок утри­муватися від застосування заборонених видів поводження і покарання, але також і позитивний обов'язок провести «ефективне і негайне» розслідування. За дум­кою Суду, Конвенція не може допустити, щоб вирішення питання про порушен­ня Конвенції цілком залежало від сумлінності державних органів. Через те, що внаслідок свого характеру порушення ст. З вимагає негайного розслідування, відсутність якого може унеможливити вирішення питання про самий факт пору­шення, Суд дійшов висновку, що відсутність такого розслідування як таке скла­дає порушення Конвенції.

Оцінка «негайності» та «ефективності» також залежить від різних чинників. Суд розглядає обсяг проведеного розслідування, вади слідства. Наприклад, у справі Assenov Суд визнав неадекватними заходи, вжиті для розслідування скарги про погане поводження. Зокрема, Суду було незрозумілим, чому, попри те, що події відбувалися в людному місці і, за свідченням поліцейського офіцера, на місці події знаходилося близько 15 чи 20 циган і 20 водіїв, останні не були допи­тані безпосередньо після події, а було допитано лише одного незалежного свідка, який не зміг навіть згадати, що трапилося. Лише через 9 місяців було допитано ще двох свідків, які не змогли докладно пригадати обставини події.

Надається також велике значення позиції осіб, від яких залежить порушення кримінальної справи чи проведення розслідування. У тій же справі Assenov слідчий заздалегідь був готовий визнати, що ушкодження, виявлені в апелянта, були заподіяні його батьком, хоча не було встановлено, що батько завдав апелян­ту удари з такою силою, яка могла заподіяти ушкодження, зазначені в медичному свідоцтві. Ще більш незадовільною Суд визнав позицію інших органів. Так, Суд був здивований, що Генеральна військова прокуратура змогла без яких-небудь доказів дійти до висновку, що заявник не підкорився поліції, і, навіть не з'ясувавши характер непокори, зробила висновок, що «навіть, якщо удари і були нанесені по тілу неповнолітнього, це трапилося внаслідок непокори наказу поліції».

У деяких справах проти Туреччини Суд зважив на те, що формулювання рішень слідчих органів «практично не припускають думки, ніби сили безпеки могли в чомусь бути винні, у тому числі з погляду помірності застосованих засобів обставинам».

Як і в будь-якому іншому випадку звернення до Європейського Суду, апелянт має вичерпати національні засоби правового захисту.

Стаття 35 § 1 Конвенції вимагає, що перш ніж певні обставини стануть пред­метом розгляду в Європейському суді, скарги щодо цих обставин мають бути по­дані в належний національний орган згідно з формальними вимогами національ­ного права і містити виклад обставин справи принаймні у головних рисах. Саме цим моментом, до речі, визначається й час, з якого виникає позитивний обов'язок держави провести «ефективне та негайне розслідування».

Належний засіб правового захисту визначається змістом порушення. Якщо це певні акти насильства з боку агентів держави, апелянту необхідно спробувати порушити кримінальне переслідування.

У певних випадках Суд визнавав, що апелянт вичерпав національні засоби захисту, навіть за відсутності формальної скарги. У справі Ilhan проти Туреччини Суд встановив: «Прокурор знав, що [потерпілому] були заподіяні серйозні ушко­дження, коли той був затриманий жандармами в селі. Таким чином, він був зо­бов'язаний відповідно до кримінально-процесуального кодексу розслідувати, чи не було вчинено злочину. За таких обставин Суд вважає, що відповідні національні органи в достатній мірі були поінформовані про цю справу. З огляду на те, що [потерпілий] опинився в обставинах, в яких почував свою вразливість, безсилля та страх перед представниками держави, він міг обґрунтовано очікува­ти, що необхідне розслідування буде здійснене без спеціальної, формальної скарги від нього чи його родини».

Дослідники практики Європейського суду роблять такі висновки: